1.4 Теорії менеджменту

Автором теорії раціональної бюрократії був М. Вебер. Суспільство на рубежі ХIХ-ХХ століть ставало все більш складно організованою системою, що потребувала управління. Найефективнішою системою державної організації М. Вебер вважав бюрократію, оскільки вона грунтується на строгому розділенні обов'язків, професіоналізмі та дисципліні.

На початку ХХ століття політичні системи зіткнулися з новими труднощами. В умовах швидких змін парламентські форми правління виявилися не в змозі ефективно реагувати на нові реалії: поява нових груп інтересів, виникнення конфліктів та ін. Зріс інтерес до осмислення проблеми досягнення соціальної рівноваги, забезпечення балансу інтересів різних груп.

М. Вебер бачив вихід у посиленні авторитарної влади харизматичного лідера, якого відрізняють виняткові здібності, доблесть, що викликає до нього з боку населення абсолютну відданість і віру. У зв’язку з цим, він запропонував теорію плебісцитарної демократії, у якій харизматичний лідер спирається на пряму підтримку народу в боротьбі проти бюрократії і виконує роль незалежного неупередженого арбітра у всіх суперечках.

Сучасні пошуки моделі державного управління

Початок XXІ століття демонструє всебічний і динамічний розвиток моделей та систем управління суспільством.

Спроби створення нових моделей управління державним сектором вилились у появу таких зразків як «менеджериалізм», «нове державне управління», «ринкове державне управління» тощо.

Досвід говорить про те, що сучасні державні службовці більше бачать себе управлінцями, а не адміністраторами. Вони розглядають свої функції як менеджмент досягнення результатів, а не просто виконання наказів та інструкцій.

Сьогодні державний менеджер повинен брати на себе персональну відповідальність за результати управління. У цьому аспекті виділяються дві форми управлінської підзвітності: політична підзвітність (стосовно обраного парламенту та виборців) і бюрократична або управлінська відповідальність (стосовно уряду та інших адміністративних суб'єктів).

Таким чином, за допомогою системи державного менеджменту, спрямованої на формування нової системи соціальної відповідальності, змінюються відносини між урядом і громадянами, а також між бюрократією та суспільством у цілому.

Тема 2. Державна влада та державне управління

2.1 Державна влада як складова державно-владного механізму

Центральним поняттям держави є влада. За своєю сутністю влада – явище соціальне, це форма соціальних відносин, що характеризується можливістю впливати на характер і спрямування діяльності та поведінку людей через економічні, ідеологічні та організаційно-правові механізми, а також за допомогою авторитету, традицій, насилля.

Державна влада здійснюється за допомогою встановлення законів, виконання функцій державного управління та забезпечення дотримання чинних законів усіма членами суспільства. У демократичному суспільстві вона повинна бути функціонально поділена на законодавчу, виконавчу та судову гілки на засадах системи стримувань і противаг.

Незважаючи на існування різних форм і видів влади, лише державна влада спроможна надати суспільству цілісності, сконсолідувати його в умовах плюралізму та діяльності політичних партій, громадських об’єднань, що виражають інтереси різноманітних соціальних груп.

Отже, державна влада – це інструмент забезпечення існування держави та досягнення її цілей через систему повноважень і засобів, що застосовуються від імені суспільства для захисту і реалізації спільного інтересу.

Сутність державної влади полягає в тому, що, відображаючи загальну волю громадян держави, вона справляє цілевизначальний, організуючий, регулюючий вплив на все суспільство.

Є глибокий внутрішній зв’язок між моделлю організації державної влади і системою управління – вони мають відповідати одна одній. Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму.

Залежно від характеру засобів і способів управлінського впливу, що використовує державна влада, розрізняють авторитарні та демократичні державно-правові режими.

Авторитарний режим характеризується таким: народ за таких режимів фактично відсторонюється від формування державної влади і контролю над її діяльністю; уся повнота влади концентрується в руках правлячої еліти, не враховує корінних інтересів населення; усувається опозиція (іноді формально дозволяється діяльність близьких по духу, споріднених політичних партій та профспілок) ; рішення центральної влади реалізуються за широкомасштабного використання насильства та опори на військово-поліцейський апарат. Встановлюється повна перевага держави над правом; особистість позбавлена гарантій безпеки, людина не може реально користуватися загальнодемократичними свободами, навіть якщо вони формально проголошені. Встановлюється повний пріоритет інтересів держави над громадянином.

За конституційно-авторитарного режиму обмеження демократії отримують законодавче закріплення в конституції, яка лише формально проголошує навіть дуже обмежені права і свободи громадян. При цьому забороняється або суттєво обмежується діяльність опозиційних партій. Порушується принцип поділу влади. Парламент стає придатком виконавчої влади, і його значна частина не обирається, а призначається.

За тоталітарного режиму влада переходить до рук диктатора, який здійснює правління насильницькими методами, відбувається абсолютна концентрація влади законодавчої і виконавчої в одному органі. Права і свободи людини ніким не захищені.

За демократичного режиму вищі органи держави виступають від імені народу, влада реалізується у його інтересах демократичними та правовими методами. Права людини і громадянина гарантовані та захищені державою.

Демократія трактується так: тип політичної системи та соціальної організації суспільства, форма укладу будь-якої організації, яка ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності та звітності органів управління, прийнятті рішення за принципом більшості (партійна, профспілкова, виробнича демократія) ; форма організації держави, політичної системи та влади, коли всі громадяни беруть участь в управлінні.

Розрізняють дві форми демократії:

пряма демократія передбачає постійну участь усіх громадян у розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством. Формами її є такі: загальнодержавні та місцеві (локальні) референдуми, вільні вибори та обговорення; на низовому соціологічному рівні – загальні збори громадян, конференції і з’їзди їх представників (у рамках місцевого самоврядування) ;

представницька демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації влади та суспільства, якій притаманні: суверенітет народу, представництво, верховенство закону, розподіл влад, політичний, економічний та ідейний плюралізм, гласність.

Принципи державного управління – це закономірності, відносини, взаємозв’язки, керівні засади, сформульовані в певні правила, на яких ґрунтується його організація.

Практичне значення і дія принципів державного управління не залежать від них самих, а повністю визначаються ставленням до них людей.

Розрізняють три групи принципів державного управління: загальносистемні, структурні та спеціалізовані.

До загальносистемних належать такі принципи: об’єктивності управління; демократизму; правової впорядкованості; законності; розподілу влади; публічності (доступність для громадян, відкритість) ; поєднання централізації і децентралізації на засадах розумного співвідношення.

Структурні принципи:

структурно-цільові (узгодженість цілей державного управління між собою) ;

структурно-функціональні (диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм) ;

структурно-організаційні (єдність системи державної влади, залежність організаційних структур від території, галузі виробництва та обслуговування);

структурно-процесуальні (конкретизації управлінської діяльності та особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної та ефективної управлінської діяльності).

Спеціалізовані принципи державного управління утворюють такі групи принципів: державної служби; роботи з персоналом управління; інформаційного забезпечення державного управління; діяльності органу виконавчої влади; прийняття управлінських рішень.

Важливо, щоб спеціалізовані принципи не суперечили загальносистемним та структурним принципам і сприяли цілісності державного управління.

Цілі державного управління, їх юридичне та ресурсне забезпечення

Зміст і цілі держави полягають у тому, щоб сприяти матеріальному та духовному розвитку свого народу. Джерелом формування цілей державного управління є внутрішній стан суспільства і проблеми, що його турбують.

Сутність управління вимагає налагодженого цілепокладання, а в ньому – логічного просування від більш абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, а далі й до планування – належним чином вибраних дій та їх неухильного проведення в життя.

Велике значення має ієрархія цілей державного управління, побудована за принципом пріоритету потреб та інтересів розвитку суспільства.

Цілі – це продукт свідомості, суб’єктивне відображення об’єктивного. За джерелом виникнення та змістом, складною і логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

соціальні, які відображають стан і рівень соціального життя людей;

економічні, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей;

духовні, пов’язані зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей та з підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей.

Цілі державного управління також поділяють на такі: стратегічні, пов’язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

У процесі цілевиявлення важливе значення має побудова «дерева» цілей державного управління на основі визначення стратегічної цілі та розбивки її на цілі нижчого порядку.

Будь-які цілі, які ставляться у державному управлінні, мають оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (справедливості, правди, гуманізму), закріплюватися законодавчо і проводитись у життя силою законів і державних механізмів їх реалізації.

На особливу увагу заслуговує співвідношення цілей і засобів їх досягнення. Раціональне та ефективне державне управління вимагає поєднання цілей, засобів і методів їх реалізації, оскільки лише воно створює кругообіг у системі державного управління, породжує до нього довіру суспільства, людей і стимулює управлінські процеси.