1. Предмет, метод та принципи цивільного права.

2. Поняття та співвідношення цивільного права і цивільного законодавства

3. Поняття, склад цивільних правовідносин.

4. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права: поняття, правоздатність та дієздатність.

5. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою.

6. Опіка та піклування.

7. Поняття і ознаки юридичної особи.

8. Організаційно-правові форми юридичних осіб.

9. Створення і припинення юридичної особи.

10. Поняття та класифікація об’єктів цивільних правовідносин.

11. Речі як об’єкти цивільних правовідносин, їх види.

12. Результати інтелектуальної, творчої діяльності як об’єкти цивільних прав.

13. Поняття, види правочинів.

14. Загальні та спеціальні вимоги до чинності правочинів.

15. Поняття, підстави та види недійсності правочинів.

16. Здійснення цивільних прав та виконання зобов’язань.

17. Поняття представництва.

18. Підстави виникнення представництва. Види представництва.

19. Захист. Форми захисту цивільних прав та інтересів.

20. Особисті немайнові права фізичної особи, їх захист.

21. Поняття, види та порядок вирахування позовної давності.

22. Добросовісне та недобросовісне володіння чужим майном.

23. Загальні положення про право власності ( суб’єкти , об’єкти, зміст, права власності).

24. Класифікація підстав набуття та припинення права власності.

25. Загальна характеристика захисту права власності.

26. Загальна характеристика прав на чужі речі.

27. Сервітути.

28. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

29. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

30. Поняття права інтелектуальної власності.

31. Авторське право: поняття, суб’єкти, об’єкти.

32. Право на результати технічної творчої діяльності.

33. Поняття, система та підстави виникнення зобов’язань.

34. Підстави, зміни і припинення зобов’язань.

35. Цивільно-правовий договір. Зміст, форма, види договорів.

36. Укладення, зміна і припинення договорів.

37. Суб’єкти, предмет, спосіб, місце і строк виконання зобов’язання.

38. Цивільно-правова відповідальність за порушення зобов’язання.

39. Підстави та умови цивільно-правової відповідальності.

40. Забезпечення виконання зобов’язання, сутність та види.

41. Підстави та порядок заміни суб’єктів зобов’язання.

42. Поняття, сторони та зміст договору купівлі-продажу.

43. Договір поставки.

44. Поняття, зміст і форма договору контрактації.

45. Поняття, форма та види договору дарування.

46. Договір довічного утримання.

47. Поняття, види, сторони та зміст договору ренти.

48. Поняття та особливості договорів майнового найму (оренди).

49. Поняття та види договору лізингу.

50. Договір найму (оренди) житла.

51. Договір позички, поняття, види та зміст.

52. Поняття, сторони та форма договору підряду.

53. Поняття договору будівельного підряду, його сторони та зміст.

54. Договір надання послуг: поняття та види.

55. Поняття, зміст та форми договору перевезення.

56. Договір перевезення пасажирів та багажу.

57. Поняття, види, форма та зміст договору зберігання.

58. Поняття, форма договору страхування, підстави його припинення.

59. Поняття і форма договору доручення, сторони договору, їх права та обов’язки.

60. Поняття, форми та зміст договору комісії.

61. Поняття, сторони та зміст договору комерційної концесії .

62. Договір позики поняття, форма та зміст.

63. Договір банківського вкладу.

64. Договір банківського рахунку, сторони та зміст.

65. Договір кредиту, сторони та зміст.

66. Загальна характеристика розрахункових правовідносин. Форми розрахунків.

67. Зобов’язання із заподіяння шкоди: поняття класифікація.

68. Відшкодування майнової шкоди: порядок та способи.

69. Відповідальність за шкоду завдану малолітніми, неповнолітніми недієздатними особами.

70. Відшкодування шкоди, завданої особі незаконними діями правоохоронних органів.

71. Підстави, порядок та способи відшкодування моральної шкоди.

72. Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

73. Вчинення дії в майнових інтересах інших осіб.

74. Публічна обіцянка винагороди.

75. Договір управління майном: поняття, сторони та зміст.

76. Поняття спадкового права.

77. Поняття заповіту та умови його дійсності. Заповідальна дієздатність.

78. Спадкування за заповітом.

79. Спадкування за законом. Здійснення права на спадкування.

80. Оформлення права на спадщину.

1, Цивільне право — це галузь права, що на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової са­мостійності учасників регулює особисті немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також охорони і захисту цих немайнових та майнових благ.Предметом цивільного права є: майнові відносини - виникають із приводу належності, використан­ня чи переходу рухомого та нерухомого майна й інших матеріальних благ від одного суб’єкта до іншого (відносини власності та відноси­ни товарообігу);особисті немайнові відносини - виникають із приводу нематеріаль­них благ (честі, гідності, ділової репутації);відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності (ав­торське право та суміжні права, право промислової власності). принципами цивільного права України визнаються: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом, свобода договорів, Свобода підприємницької діяльності,принцип судового захисту цивільного права та інтересу, вимога справедливості, добросовісності та доцільності. цивільно-правовий метод — юридичною рівністю сторін» автономією їх волі та їх майновою самостійністю; диспозити-вністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства); особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин; наявністю майнової відповідальності сторін..

2, Цивільне законодавство - система нормативно-правових актів (актів цивільного законодавства), що регулюють особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників.Акти цивільного законодавства поділяються на рівні правового регулювання за юридичною силою. Цивільне право — це галузь права, що на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової са­мостійності учасників регулює особисті немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також охорони і захисту цих немайнових та майнових благ.Співвідношення між цивільним правом і цивільним законодавством виглядає таким чином: цивільне право - це сукупність концепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство - це система нормативних актів, що регулюють суспільні відносини в цивільній сфері.Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ними суспільних відносин, а цивільне законодавство - як зовнішня форма права, зумовлена його змістом.Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

3, Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних правовідносин є: 1) суб‘єкти відносин; 2) об‘єкти відносин; 3) зміст відносин, що складається зі конкретних прав і обов‘язків.

4, Суб‘єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права. Вона виникає з народженням особи і припиняється із смертю особи. Цивільна правоздатність юридичних осіб – з моменту створення до моменту ліквідації юридичної особи. Цивільна дієздатність – здатність особи власними діями набувати цивільних прав та обов‘язків і нести правову відповідальність за правопорушення. Цивільна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років, у шлюбі – з 17 років. Підставами обмеження дієздатності є: вік особи і стан здоров‘я (психічні хвороби0 особи, залежність від алкогольних і наркотичних засобів. Особи віком до 14 років не мають дієздатності, з 14 до 15 років – обмежену дієздатність, з 15 до 18 років – неповну дієздатність. З обмеженою дієздатністю можуть укладати дрібні угоди (покупки у крамницях тощо). Особи з неповною дієздатністю можуть укладати угоди самостійно, вільно розпоряджатися заробленими коштами і в межах цього доходу укладати угоди. Для неповнолітніх діє поняття двостороння реституція, якщо неповнолітній укладає в силу обмеженості знань і досвіту явно невигідну для нього угоду, така угода може бути розірвана в судовому порядку і наслідком цього є двостороння реституція – повернення сторін у попереднє правове і фізичне становище.

5, Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує, передусім, захисту майнових інтересів відсутньої особи та інтересів осіб, з якими вона перебуває у цивільних відносинах.Гарантією від необгрунтованого визнання особи безвісно відсутньою є те, що відповідне рішення приймає лише суд. До того ж ст. 43 ЦК максимально точно встановлює умови, за яких фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою, передбачаючи, що для цього необхідно, щоб протягом одного року в місці її постійного проживання (ст. 29 ЦК) не було відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.Слід звернути увагу на те, що закон розрізняє поняття: "фізична особа, місце перебування якої невідоме" та "фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою" (ст. 44 ЦК).Різниця між ними полягає в тому, що безвісно відсутньою фізична особа вважається лише з моменту набрання чинності рішення суду про визнання її такою. До цього (але з моменту звернення заявника або органу опіки та піклування до нотаріуса з відповідною заявою) особа вважається такою, місце перебування якої невідоме.Якщо особа, котра визнана безвісно відсутньою, або місце знаходження якої невідоме, не з'явилася і не подає про себе відомостей, наступним кроком є оголошення фізичної особи померлою.Згідно зі ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом 3 років, а якщо вона зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припускати ЇЇ загибель від певного нещасного випадку, - протягом 6 місяців. Особа, яка зникла безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу 2 років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше спливу 6 місяців.

6, Опіка може встановлюватися:над малолітніми особами віком до 14 років;над особами, визначеними у судовому порядку недієздатними.Піклування може встановлюватися:над неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років;над особами, визнаними у судовому порядку обмежено дієздатними.Опіка та піклування встановлюється судом. Опікун і піклувальник призначаються органами опіки та піклування. Такими органами є органи місцевого самоврядування. Як правило, опікунами та піклувальниками призначаються близькі до підопічних особи.Опікун повністю замінює свого підопічного в усіх правовідносинах, оскільки його функція полягає у тому, щоб замінити відсутню дієздатність підопічного. Діючи в інтересах підопічного, він має право укладати практично будь-які правочини, які міг би укласти сам підопічний. Окрім цього, опікун зобов’язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побудові умови, забезпечувати його необхідним доглядом та лікуванням, а опікун малолітнього, крім того, зобов’язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток.На відміну від опіку піклувальник не є законним представником підопічного, не укладає замість нього правочинів, проте здійснює контроль на укладання тих правочинів, які підопічні самостійно укладати не можуть. Тобто піклувальник діє нарівні з підопічним, а не замінює його.

7.Юр.особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку(ст.80 ЦК), вона наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відвідачем у суді.Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юр.особи:Організаційна єдність, яка полягає у визначенні цілей і завдань юр.особи, у становленні її внутр. структури, компетенції органів, порядку її функціонування; закріплюється у статуті юр.особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юр.особи публічного права.Майнова відокремленість, яка потрібна не задля формальності, а для досягнення певної мети. Необхідність відокремлення майна створює мат.базу незалежного існування юр.особи.Участь у цив.обігу від власного імені. Від свого імені юр.особа набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов’язки, вступає у різноманітні ц-п відносини з іншими суб’єктами цив.права.Результатом майнової відокремленості юр.особи та її участі від свого імені у цив.обсягу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов’язаннями. Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юр.особа самостійно відповідає за своїми забов’язаннями усім належним їй мацном.Реєстрація відповідно вимог чинного законодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юр.особи з боку держ.огранів, які здійснюють держ.реєстрацію. Тільки з моменту держ.реєстрації організація набуває статусу юр.особи і може бути суб’єктом цив.та інших відносин.Здатністю юр.особи бути позивачем або відповідачем у суді. У цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цив.прав останньої.

8, Оргаяізаційно-правова форма юридичної особи - певний тип організації, у якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду1. ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду як юридичні особи приватного права (ч. З ст. 81). Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створюватися у формі товариств, установ та у інших формах, встановлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-правові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особя кожної організаційно-правової форми знаходить відбиття у притаманному тільки цій формі установчому документі.Між тим кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права може мати свої види, особливості правового статусу яких теж встановлюються, за правилом, законом. При цьому законодавець встановлює, що положення глави 7 ЦК «Загальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не передбачені закономТаким чином, вид оргакїзаційно-правової форми юридичної особи - це тип організації, яка ма€ сукупність конкретних ознак, що об'єктивно відрізняють її від Інших юридичних осіб однієї ор-гашзаційно-правової форми.

9, Юридичні особи створюються у порядку, встановленому законом. Залежно від характеру участі державних органів та їх засновників, традиційно вирізняють такі способи утворення юридичної особи:розпорядчий; нормативно-явочний;дозвільний; договірний.Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає у тому, що рішення (розпорядження) про створення юридичної особи публічного права приймає компетентний орган державної влади або місцевого самоуправління, а про юридичну особу приватного права - власник або уповноважена ним особа.Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок передбачає наявність нормативного акта загального характеру, який регламентує порядок утворення та діяльності певного виду юридичної особи. Виконання передбачених у такому акті вимог дає право на визнання за ним утворення статусу юридичної особи і державний орган не може відмовити їй у реєстрації. У такому порядку виникають недержавні юридичні особи.Дозвільний порядок створення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства (наприклад, дозволу Антимонопольного комітету України).Договірний порядок створення юридичної особи має місце, коли юридична особа утворюється шляхом укладення договору між її засновниками. У такому порядку виникають різноманітні господарські асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.Порядок та умови державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, регламентовані Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2004 р. Водночас, особливості державної реєстрації професійних спілок, благодійних організацій, політичних партій, банків, кредитних спілок, бірж установлені спеціальним законодавством.Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного підпорядкування або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи.Державна реєстрація включає в себе:перевірку комплектності документів, які подаються, та повноту відомостей, що зазначені у реєстраційній картці; внесення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру;оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та витягу в Єдиного державного реєстру.Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих днів з дня надходження належно оформлених документів. Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації або ліквідації.Реорганізація може здійснюватися у таких формах: шляхом злиття; приєднання; поділу;виділення;.перетворення.

10, об'єктом цивільного правовідношення є поведінка його суб'єктів, спрямована на отримання різноманітних матеріальних благ'.Що стосується об'єктів цивільних прав, то під ними розуміють будь-які матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини, часом звертаючи увагу на те, що "об'єкти цивільних прав" і "об'єкти цивільних правовідносин" - поняття тотожні2.Залежно від характеру благ об'єкти цивільних прав поділяються на такі види:речі, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов'язки;дії (послуги), що здійснюються у сфері цивільних відносин;результати дій (роботи), які мають правове значення;результати інтелектуальної, творчої діяльності;інформація - задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі;особисті нематеріальні (немайнові) блага: життя і здоров'я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, тощо;інші матеріальні і нематеріальні блага.

11, Річ як об'єкт цивільних правовідносин — це предмет матеріального світу в своєму природному стані або ж такий, що створено в результаті людської діяльності, задовольняє певні потреби суб'єктів цивільних правовідносин і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Класификація речей 1) Залежно від оборотоздатності: • речі, які вилучено з цивільного обороту, тобто речі, які не можуть переходити у приватну власність фізичних та юридичних осіб, наприклад, зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини і засоби вибуху та інші речі, які визначено такими у додатку № 1 до постанови ВР України "Про право власності на окремі види майна"; • речі, які обмежено в цивільному обороті, тобто речі, які можуть перебувати у власності фізичних осіб лише за умови дотримання спеціального порядку їх набуття, наприклад, вогнепальна гладкоствольна мисливська зброя, вогнепальна мисливська нарізна зброя, газові пістолети, револьвери та інші речі, що передбачено в додатку № 2 до постанови ВР України "Про право власності на окремі види майна"; • речі, які перебувають у вільному цивільному обороті, тобто речі, які не вилучено з цивільного обороту та речі, які не обмежено в цивільному обороті. Речі, які виключено з обороту, не можуть бути предметом правочинів та змінювати власників; речі, які обмежено в обороті, — можуть перебувати в ньому лише за спеціальним дозволом публічної влади; речі, які перебувають у вільному обороті, можуть вільно без спеціальних дозволів змінювати власників. Класификація речей 2) Залежно від можливості переміщення у просторі: • нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, наприклад, будинок, садиба тощо. При цьому режим нерухомої речі може бути поширено законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації; • рухомі речі, до яких слід відносити речі, що можна вільно переміщувати у просторі. Значення цього поділу в тому, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстраціїКласифікація речей 3) За способами індивідуалізації: • індивідуально-визначені речі, тобто ті, що наділені тільки їм властивими ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи їх. (приклад - картина К. Малєвіча "Чорний квадрат"; • родові речі, тобто ті, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. (приклад - 2 кілограми цукру, 3 мішки муки) Значення цього поділу в тому, що речі, які мають лише родові ознаки, є замінними, а індивідуально визначенні речі — не замінні.

12, Результати інтелектуальної, творчої діяльності — це комплекс­ний за своїм характером об'єкт, котрий включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).

До об'єктів цивільних прав належать результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної влас­ності (ст. 199 ЦК). Зокрема, продуктами творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення цінності, а також способу відтворення.

На перший погляд здається, що в ЦК результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних благ (ст. 199 знаходиться в главі 15 ЦК).

Проте правова природа цього виду об'єктів цивільних прав, без­сумнівно, є складнішою, про що свідчить позначення їх як "інте­лектуальної власності" і вміщення книги 4 ЦК "Право інтелек­туальної власності" після книги "Право власності та інші речові права". У зв'язку з цим більш правильною здається оцінка результатів інтелектуальної, творчої діяльності як комплексного за своїм харак­тером об'єкту, котрий включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).

При цьому необхідно враховувати, що за загальним правилом результати інтелектуальної, творчої діяльності тільки тоді стають об'єктами цивільних прав, коли вони отримують матеріальне вті- н мни (рукопис, картина, книга, креслення) або іншим чином сирлжсні в об'єктивній формі (відеозапис, фонограма тощо), тобто люгь доступними для сприйняття іншими особами. Разом з Тим, не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяль­ної її і речі, в яких вони втілені матеріально, як об'єкти цивільних рав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, і ой час як авторське право зберігається за художником, що створив і по картину.

13, Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків.

Зі змісту правочину можна визначити такі основні його ознаки:

Правочин є юр.фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цив.права та обов’язки.

Правочином є вольова дія суб’єктів цив.права, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. За цією ознакою правочин відрізняється від юр.вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів.

Правочин – це дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цив. прав та обов’язків, а й породжує такий правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору має наслідком припинення цив.прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цив.прав та обов’язків.

Правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цив.права. За цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які також спрямовані на виникнення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але видаються компетентними органи держ.влади.

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними критеріями:

За кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються на одно-, дво- та багатосторонні. Односторонній правочин – це дія 1 сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення цив. прав і обов’язків. Двосторонній правочин – це договір, для якого хар-не узгоджене волевиявлення 2 сторін. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь 3 і більше сторін.

За хар-ом правовідносин, що виникають на підставі правочину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. У безвідплатних правочинах обов’язок здійснити мат.витрати має лише 1 із сторін, інша сторона не обмежена будь-якими обов’язками. Відплатні правочини хар-ні наявністю зустрічного еквівалентного надання мат. чи немат.благ.

За моментом настання цив.прав та обов’язків правочин поділяється на консенсуальні та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчиненння якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов’язки за ним виникають з моменту її передачі.

За значення підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на казуальні та абстрактні. Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави – мети, є казуальними (купівля-продаж). Правочини, для дійсності яких підстава – мета не має значення, є абстрактними, які діють за умов прямої вказівки закону на їх абстрактний хар-р.

За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безплатні. У платних правочинах дії сторін пов’язані з майновим інтересом: дії однієї сторони відповідає обов’язок іншоїх вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням майна. В свою чергу, за безплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин становить майновий інтерес лише для однієї сторони.

Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовними є правочини, в яких винекнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть наступити або не наступити у майбутньому. До умовних правочинів закон відносить ті, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною. Правояини, що не містять відкладальних і скасувальних умов є безумовними.

14, Чинність правочину, відповідно до статті 203 ЦК, пов'язана з дотриманням такого:

вимоги щодо учасника: фізична особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, юридич­ на особа, яка вчиняє правочин, має діяти у межах своєї право­ здатності;

вимоги щодо змісту правочину: зміст правочину не може су­ перечити вимогам цього Кодексу, інших актів цивільного законо­ давства, а також моральним засадам суспільства;

вимоги щодо узгодженості між змістом волі та змістом зовнішнього її вияву: волевиявлення учасника правочину має бути вільним, відповідати його внутрішній волі;

правочин має бути спрямований на реальне настання право­ вих наслідків, які обумовлені ним;

вимоги щодо форми: правочин має вчинятися у формі, вста­ новленій законом;

вимоги щодо забезпечення інтересів дитини: правочин, що вчи­ няється батьками, усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

15, Недійснимиправочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.Поділяються недійсні правочини на нікчемні та оспорювані.Нікчемний правочин— це правочин, недійсність якого встановлена у законі, не вимагається визнання його недійсності судом (ст. ст. 218-221, 224, 226 та 228 ЦК).Оспорюваний правочин — це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але він може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених закономПідставами нікчемності правочинів є:правочини, які порушують публічний порядок; правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми; правочини, вчинені недієздатною особою (ч. 1 ст. 226 ЦК); правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування (ст. 71).

16,Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права.1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Виконання зобов'язання - це здійснення боржником тієї дії, яку має право вимагати від нього кредитор на підставі зобов'язання, що існує між ними.

Вимоги до виконання зобов'язань визначають, насамперед, принципи - закріплені в законі основоположні засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у цих правовідносинах.

У літературі називають різні принципи виконання зобов'язань. Найчастіше згадують принцип належного виконання зобов'язань. Крім того, вказують на існування принципу співпраці, який передбачає, що сторони мають не тільки виконувати зобов'язання належним чином і реально, але й створювати контрагенту найбільш сприятливі умови і надавати допомогу в цьому'. Називають також принцип економічності, який передбачає взаємне врахування економічних інтересів контрагентів, та принцип реального виконання зобов'язання, суть якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника обов'язку виконання зобов'язання в натурі (ст.ст. 552, 622 ЦК). Деякі автори вказують також на принцип стабільності зобов'язань, посилаючись при цьому на норми ЦК, що передбачають неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язань і односторонньої зміни їх умов2.

17, Представництво– це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, уку вона представляє (ч.1 ст. 237 ЦК).

Представник не виступає стороною правочину, а здійснює представництво шляхом реалізації наданих йому повноважень з його укладання від імені в інтересах особи, яку він представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Вчинення правочинів представником полягає у здійсненні ним власних дій, які відповідно до наданих йому повноважень створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов’язки особи, яку представляють. Представниками й особами, яких представляють можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.. Представник у всіх випадках повинен бути повністю дієздатним.

Мета представництваполягає у вчиненні представником правочинів в інтересах особи, яку він представляє. Тому представник не може вчиняти правочинів вд імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, яку він одночасно представляє.

Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи.

18, Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи.

Види представництва:

1) представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним і договірним.

2) представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

3) представництво, яке виникає на підставі акту органу юридичної особи, вважаються правовідносини, у ких представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акта її органу.

19, Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 16 ЦК). Особа має право за власним розсудом вибирати між юрисдикційним захистом і самозахистом. Різноманітні форми захисту можуть сполучатися для досягнення найбільш ефективного захисту прав суб’єктів.

Існують такі форми захисту:Юрисдикційна –це діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав.Юрисдикційна форма захисту має такі різновиди:судовий захист. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу;адміністративний захист Президентом України, органами державної влади України, Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених Конституцією, законом. Рішення цих органів не є перешкодою для звернення до суду;нотаріальний захист здійснюєтьсяшляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, установлених законом.Неюрисдикційна – це застосування особою засобів протидії, які повинні бути не заборонені законом та не суперечити моральним засадам громадянського суспільства. Ці протидії здійснюються ними самостійно без звернення до компетентних державних органів, тому забезпечується швидка та дуже економна охорона права.Види неюрисдикційних форм захисту: Застосування мір оперативного впливущодо порушника цивільних прав, наприклад, припинення, зміна правовідносин, переведення на попередню форму оплати.Самозахист – це юридична можливість особи на свій розсуд і самостійно (без звернення до компетентних органів) використовувати примусові засоби протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, і які повинні відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, заподіяним цим порушенням, з метою захисту правових благ, охоронюваних цивільним законодавством.

20,  Особисте немайнове право фізичної особи – суб’єктивне цивільне право, яке належить кожній фізичній особі від народження або за законом, не має економічного змісту, тісно пов’язане з фізичною особою та належить їй довічно.Ознаки особистого немайнового права : специфічні підстави виникнення як правило виникають на підставі подій (наприклад, з факту народження) або з самого закону; особисті не майнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності виникають з дій); відсутність економічного змістувиникають щодо благ, які позбавлені економічної цінності, тобто не мають грошового еквіваленту, на них не може бути звернуто стягнення за рішенням суду;невід’ємність від особи тісно пов’язані з особю; фізична особа не може відмовитись від них, а також не може бути позбавлена цих прав (володіти і користуватися цими правами може лише сам суб’єкт особистого немайнового права, їх предача на підставі правочинів іншим особам неможлива);безстроковість їх дії діють довічно, тобто протягом невизначеного періоду часу, поки живий їх правоволоділець. Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав є їх належний цивільно-правовий захист (ст. 276 ЦК). Право на захист особистих немайпових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:вимагати непорушення цих прав;вимагати припинення всіх діянь, які порушують ці права;вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у разі їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (Глава 3 ЦК), а також інші (спеціальні) способи — відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, що спричинено цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:поновлення порушеного особистого немайнового права;спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту;заборону поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права.

21, Позовна давність це строк, в межах якого особа може звер­нутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересуПозовна давність поділяється на 2 види: загальну і спеціальну.Загальна позовна давність складає 3 роки (ст. 257 ЦК) і застосову- і і ься до всіх позовів, окрім тих, для яких законодавцем встановлені і пеціальні правила.Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих вимог. Вона може бути порівняно із загальною позовною іавністю: 1) скороченою; 2) подовженою. Обчислення позовної давності

Перебіг строку позовної давності починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано її початок.

Строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, визначений місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем ​​закінчення строку є перший за ним робочий день.

Термін позовної давності не вважається пропущеним, якщо заяву подано до закінчення останнього дня строку.

22, Володіння як самостійне речове право становить фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти цими речами для себе. Передусім володіння поділяється на законне і незаконне. Законне володіння - те, яке має правову підставу (титул). Незаконне володіння не має під собою достатньої правової основи. У свою чергу воно поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний власник знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно.

Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" як інститут речового права.

Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інститутом, а всього лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).

У своїх основних характеристиках володіння нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, що можуть бути власниками; його об'єктом є майно, яке може стати об'єктом права власності.

23, Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власностіВласникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.  Суб'єкти права власностіСуб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Український народ, а також інші учасники цивільних відносин: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо.

24, До первинних підстав набуття права власності відносять, зокрема, такі способи, передбачені ЦК: 1) виготовлення нової речі; 2) переробка речі ; 3) привласнення загальнодоступних дарів природи ; 4) набуття права власності на безхазяйну річ , знахідку, бездоглядну домашню тварину , скарб ; 5) набувальна давність ; 6) приватизація тощо.Похідними підставами набуття права власності є: 1) договір; 2) спадкування. Похідні способи набуття права власності пов'язані з перехо­дом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього власника. У науці цивільного права питання похідних способів на­буття права власності пов'язується з проблемою правонаступництва. Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного факту, зокрема договору ку­півлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо. Отже, при переході права власності виникає правонаступництво. Деякі автори, використовуючи правонаступництво як універсальний критерій для розмежування первісних і похідних способів набуття права власності, до похідних відносять і такі підстави виникнення права власності, як націоналізація, конфіскація, реквізиція, але більшість авторів схиляється до того, що похідними слід визнавати підстави, які залежать від волі попереднього власника.Відповідно до ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі:відчуження власником свого майна;відмови власника від права власності;припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;знищення майна;викупу пам'яток історії та культури;викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;викупу нерухомого майна у зв'язку з суспільною необхідністю в земельній ділянці, на якій воно розміщене;звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;реквізиції;конфіскації.припинення юридичної особи чи смерті власника.

25, Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст.386 ЦК, яка на розвиток положень ст.13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є: його гарантованість державою;його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує також ст.13 Конституції);його рівність для усіх суб'єктів;повнота захисту

26, права на чужі речі - це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.Для прав на чужі речі характерні такі ознаки:1) похідний від права власності характер;2) абсолютний характер таких прав;3) слідування "права за речами" (тобто, право на чужу річ пов'язане з певною річчю! без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);4) надання суб'єкту суміжного речового права переваги щодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;5) абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються в тому ж порядку (в тому числі й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст. 396 ЦК).Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділити на 2 групи:1) права користування чужими речами.Це, в основному, сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";2) права розпорядження чужими речами.До них належить застава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека - застава нерухомості - є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси.

27, сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою і в установлених межах. Призначення сервітуту - дозволити суб'єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, стосовно якої встановлено сервітут.Суб'єктами сервітутних правовідносин є власник або законний володілець речі та суб'єкт сервітутного права на цю річ (сервітуарій). Володільцем у цьому випадку визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом, за наявності відповідних повноважень від власника. Спеціальне правило міститься в законодавстві стосовно такого об'єкту сервітуту, як земельна ділянка: згідно зі ст. 100 ЗК сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.Щодо іншого нерухомого майна, зобов'язаною особою може бути як власник, так і будь-який законний володілець цього майна.Об'єктом сервітуту є нерухомість, яка належить на праві власності іншій (не тій, що претендує на сервітут) особі.

28, У випадку виникнення у особи необхідності використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб їй надається право землекористування, яке може відчужуватися або передаватися у порядку спадкування.Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між її власником і особою, яка виявила бажання користуватися нею (землекористувачем). Строк названого договору нормативно не визначений і тому встановлюється за домовленістю сторін. Разом з тим строк договору про надання права користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років (ч. 1 ст. 408 ЦК). Виходячи з призначення земельної ділянки, він укладається на довгостроковий період. Якщо такий договір укладено без визначення строку його дії, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це іншу сторону не менш як за один рік. За загальним правилом, цей договір є оплатним.Власниками і землекористувачами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Юридичні особи є учасниками цих відносин, як правило, у випадках, коли вони здійснюють підприємницьку діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва у формі селянського (фермерського) господарства або в інших визначених законодавством організаційно-правових формах.

29, Це речове право забезпечує потреби в побудові житлових, промислових та інших споруд, якщо іншим способом набути вільні не можливо, а власник земельної ділянки її не використовує і при цьому не бажає втрачати право власності на неї. Тоді зустрічаються два інтереси: інтерес майбутнього землекористувача звести споруду на земельній ділянці та інтерес власника в отриманні впродовж тривалого часу прибутку від свого майна, не втрачаючи на нього права власності.За ст. 413 ЦК України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Тож суперфіцій–довготривале, можливе для відчужування та спадкування право користуватися чужою земельною ділянкою, яка передана для забудови. Це право - право власника розпоряджатися своїм майном вільно, на власний розсуд і в своїх інтересах.Суперфіцій може встановити будь-який власник земельної ділянки на підставі договору або заповіту. Це право може встановлюватися законом зокрема коли держава зобов’язує власника надати право користуватися його земельною ділянкою для забудови в суспільних інтересах певній особі. Суперфіціарій (землекористувач) отримує право користування чужою земельною ділянкою, а після спорудження будівель – право власності на них. Суперфіцій може бути відчужений суперфіціарієм та переходити у спадок.Суперфіцій може бути встановлено на визначений або на невизначений строк. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею. Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача. При відчуженні права власності на земельну ділянку це не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкоюСуб’єктами суперфіціює суперфіціарій – користувач чужою земельною ділянкою для забудови і її власник. Ними можуть бути фізичні і юридичні особи, держава, АРК, територіальні громади.

30, Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом (ст. 418 ЦК).Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.Інтелектуальна власність - збірне поняття, що означає сукупність виняткових прав на результати творчої діяльності і засоби індивідуалізації. Охоплює права, що відносяться до літературних, художніх і наукових творів, виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо - і телепередач, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, фірмових найменувань і т.п.Інтелектуальна власність поділяється на "промислову власність" і "авторське право".Промислова власність - юридичне поняття, що охоплює права на такі результати інтелектуальної діяльності як винахід, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки та інші об'єкти, передбачені Паризькою конвенцією по охороні промислової власності.Авторське право - надає авторам та іншим творцям інтелектуальних творів (література, музика, мистецтво) певні права, згідно з якими вони мають можливість дозволяти або забороняти протягом певного обмеженого періоду часу ті або інші види використання їх творів. Авторське право включає охорону "суміжних прав".

31,  авторське право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва й науки. У суб'єктивному розумінні це сукупність прав, які належать автору або його правонаступникам у зв'язку із створенням і використанням твору літератури, науки, мистецтва. Суб'єктом авторського права можуть бути автор твору, а також інші фізичні і юридичні особи, для яких авторське право може виникати у силу закону, договору або спадкування. Так, відповідно до статей 20, 21, 25, 27 Закону про авторське право, право на наукові збірники, енциклопедичні словники, журнали, інші періодичні видання належить організаціям, що випустили їх у світ. Авторське право на кіно- або телефільми належить підприємству, яке здійснило його зйомки, на телепередачі - відповідним телевізійним організаціям. Це можуть бути усні твори (промови, лекції, доповіді, проповіді, виступи тощо), письмові (літературні, наукові тощо), музичні твори, переклади, сценарії, твори образотворчого мистецтва, комп’ютерні програми тощо.

32, Для людини характерні два види творчості —художня і технічна. Результатом художньої творчості є літерату­рні і художні твори, результатом технічної творчості - ви­находи, торговельні марки, комерційні таємниці тощо. Результати художньої творчості використовуються в гуманітарній сфері для збагачення внутрішнього світу людини, формування її світогляду. Результати ж технічної творчості застосовуються переважно у сфері вироб­ництва товарів і надання послуг. Вони сприяють підви­щенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, забезпечують конкурентоспроможність ви­роблених товарів і послуг. За сформованою історичною традицією результати технічної творчості називають об'єктами права промисло­вої власності, або "промисловою власністю". Поняття "промислова власність" іноді помилково ототожнюється з матеріальними об'єктами промисловості - будинками, спорудами, устаткуванням. Однак це не так. Промислова власність — це вид інтелектуальної власності. Слово "про­мислова" у цьому словосполученні закріпилося, очевидно, у результаті того, що вона застосовується, головним чи­ном, у промисловості, що є сектором економіки, зацікавле­ним в ній.

33, Зобов'язання являє собою такі правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання складається з суб'єктів, об'єктів та змісту.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора.

Об'єкти зобов'язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов'язки суб'єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).

Зобов'язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Крім того, зобов'язання можуть виникати безпосередньо з акта цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акта органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду). У випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов'язань може бути настання або ненастання певної події.

Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

34, Припиненням зобов'язання є погашення внаслідок дії правоприпиняючих юридичних фактів прав і обов'язків сторін, що становлять його зміст1.До переліку підстав припинення зобов'язання ЦК відносить:належне виконання (ст. 599 ЦК);передання відступного (ст. 600 ЦК);- зарахування (ст. 601 ЦК); домовленість сторін, у тому числі новація (ст. 604 ЦК);прощення боргу (ст. 605 ЦК);поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК);неможливість виконання (ст. 607 ЦК);смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи (статті 608, 609 ЦК). Припинення зобов'язання має остаточний характер, тобто цивільне законодавство не передбачає можливості відновлення вже припиненого зобов'язання. Наприклад, зобов'язання припинено зарахуванням, однак пізніше контрагент відмовляється від зробленої ним заяви про зарахування, з посиланням на ст. 214 ЦК. У такій ситуації подальша відмова не матиме наслідком поновлення попередньо існуючих правових зв'язків між боржником і кредитором.

35, Договір є основною підставою виникнення зобов’язально-правових відносин (зобов’язань), що встановлює певні суб’єктивні права i суб’єктивні обов’язки для сторін, які його уклали.Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, змiну або припинення цивiльних правовiдносин.Предметом договору завжди є певна дiя, але ця дiя може бути тiльки правомiрною. Якщо предметом договору буде неправомiрна дiя, тобто незаконна, то такий договiр визнається недiйсним.Договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законнiсть дiї; волевиявлення сторiн; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатнiсть i дiєздатнiсть сторiн.Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить закону.Змiстом будь-якого договору є права й обов’язки сторiн, встановленi ним. Змiст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрiзняти iстотнi, звичайнi i випадковi умови договору.Види- За кількістю сторін:двосторонні;багатосторонні.За розподілом прав та обов’язків між сторонами:односторонні (односторонньозобов’язуючі);двосторонні (двостронньозобов’язуючі).За наявністю, або відсутністю майнового еквіваленту :відплатні;безвідплатні.В цивільному праві існує кілька форм відплатності:грошова;речова (матеріальна);відробіткова.За моментом укладення:консенсуальні; реальні.За їх взаємозв’язком та значенням:головнідодаткові.За послідовністю досягнення цілей:основні;) попередні.За колом суб’єктів для яких створюються правові наслідки договором:на користь сторін договору;) на користь третіх осіб;про виконання третім особам.За характером прав, які встановлюються договором:зобов’язальні;речові.Статтями 633 та 634 ЦК України встановлені нові договірні інститути:публічний договір і договір приєднання.Групи цивільно-правових договорів:договори про передання майна у власність (інші речові права);договори про передання майна у тимчасове користування;договори про виконання робіт;договори про надання послугфактичних;юридичних;змішаних (юридично-фактичних); договори про розпорядження майновим правами інтелектуальної власності;договори про спільну діяльність.

36, На підставі принципу свободи договору учасники цивільного обороту вільні у вирішенні питання щодо укладення договору. Отже, за загальним правилом не допускається примушення особи до укладення договору. Винятком є так звані обов'язкові договори, тобто ті, укладення яких є обов'язковим для певних учасників цивільного обороту. Укладення договору, як правило, є тривалим процесом. Можна виділити такі стадії укладення договору: пропозиція однієї сторони укласти договір (оферта); розгляд пропозиції укласти договір другою стороною; узгодження сторонами умов договору; прийняття пропозиції укласти договір другою стороною (акцепт). Не завжди укладення договору відбувається з проходженням всіх зазначених етапів, однак обов'язковими (основними) стадіями укладення договору є: пропозиція однієї сторони (оферента) укласти договір та прийняття цієї пропозиції другою стороною (акцептантом). зміна або розірвання договору можуть здійснюватися: 1) за згодою сторін; 2) за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом; 3) у разі односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом.Зазвичай будь-який договір може бути змінений або розірваний лише за згодою його сторін. 

37, Спосіб виконання зобов'язання - це порядок та послідовність здійснення сторонами дій у процесі виконання зобов'язання.

Спосіб виконання зобов'язання, як правило, обирається сторонами при його виникненні та може полягати в одноразовому повному виконанні (наприклад, шляхом передачі речі, здачі її перевізнику чи організації зв'язку), періодичному виконанні зобов'язання частинами (зокрема, поставка товарів, сплата грошових сум), або постійному виконанні (наприклад, виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов'язаний утримуватися від публікації без згоди замовника науково-технічних результатів, одержаних при виконанні робітдо способів виконання зобов'язань можна, зокрема, віднести:виконання зобов'язання одноразово або частинами;виконання зобов'язання з множинністю осіб на стороні боржника та/або кредитора;виконання часткових і солідарних зобов'язань;зустрічне виконання;

Строк (термін) виконання - це певний період (момент) в часі, коли має бути виконане зобов'язання. У зв'язку з тим, що строки (терміни) виконання зобов'язання є різновидом цивільно-правових строків (термінів), на них повною мірою поширюються вимоги встановлення, перебігу, спливу. Внаслідок чого строк (термін) може бути встановлений у зобов'язанні й визначатися роками, місяцями, тижнями, днями, годинами, календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Дотримання вимоги щодо строку (терміну) має важливе значення для належного виконання зобов'язання. Оскільки правовим наслідком невиконання зобов'язання у визначений строк (термін) може бути прострочення як кредитора, так і боржника. Місцем виконання зобов'язання є те місце, в якому мають вчинятися дії, що становлять предмет зобов'язання. Як правило, воно встановлюється в договорі. У разі якщо місце виконання зобов'язання визначено в договорі, виконання зобов'язання саме в цьому місці є належним. Суб'єктами виконання зобов'язань є сторони - кредитор і боржник.

38, Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.

Покладення на особу нових, додаткових обов'язків як міри відповідальності має місце, зокрема, при пред'явленні до правопорушника вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені). Так, за договором поставки, укладеним строком на один рік, постачальник повинен здійснювати поставку покупцеві товарів рівномірно рівними щомісячними партіями. Якщо, наприклад, протягом одного місяця (скажімо, квітня такого-то року) поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів підлягає поставці в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не відмовиться від прострочених поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані покупцеві збитки і сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором.

Отже, до основного обов'язку - допоставити товари - приєднуються нові, додаткові обов'язки у вигляді відшкодування збитків або сплати неустойки.

Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата завдатку однією стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, то він залишається у другої сторони. Коли ж відповідальною за невиконання договору є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку

39, Загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відповідальності вважається порушення норми права. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення як юридичний факт.

Цивільне правопорушення - це протиправна дія або бездіяльність особи, що порушує норми актів цивільного законодавства або умови договору, і з якою договір або закон пов'язують виникнення цивільно-правової відповідальності.

Умови цивільно-правової відповідальності поділяються на загальні та спеціальні. Загальні умови є типовими для більшості цивільних правопорушень. їх наявність, як правило, є достатньою для виникнення цивільно-правової відповідальності.

Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обумовлює існування і можливість застосування у певних випадках спеціальних (не типових) умов цивільно-правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних.

40, забезпечення виконання зобов’язань – це сукупність спеціальних правових заходів, які заздалегідь вживаються сторонами або приписуються законодавством (шляхом встановлення в нормативно-правових актах) з метою підвищення захисту майнових інтересів кредитора у зобов’язанні, запобігання можливим негативним наслідкам порушення своїх обов’язків боржником або мінімізації розміру таких наслідків, а також стимулювання боржника до належного виконання своїх обов’язків Усі способи забезпечення виконання зобов'язань характеризуються певними ознаками, властивими тільки їм, які дозволяють їх відокремити від подібних цивільно-правових конструкцій.

41.Підстави та порядок заміни суб'єктів зобов'язання.

За загальним правилом суб’єкти зобов’язання персонально реалізують свої права і виконують покладені законом або договором на них обов’язки. Проте в окремих випадках передбачених законом, мовами договору може бути заміна кредитора, боржника, третіх осіб, може бути заміна всіх учасників.

Підстави заміни кредитора у зобов’язанні передбачені ст. 512 ЦК України.

-Цесія (відступлення від права вимоги),

-Правонаступництво.

-Виконання обов’язків боржника поручителем або заставодавцем.

-Суброгація (виконання обов’язків боржника третьою особою).

Заміна боржника (делегація).

Підстави заміни боржника – законодавець не дав нам переліку в статті, підстави ті ж самі, що й в заміні кредитора (правонаступництво, домовленість, замінюється боржник іншим). Проте є суттєва відмінять заміни боржника за домовленістю, оскільки для цього вимагається обов’язкова згода кредитора.

Заміна третіх осіб

Вони також можуть бути замінені іншими третіми особами. Якщо третя особа має право до сторін зобов’язання, то заміна третіх осіб яка має права, то вона повинна замінюватися за правилом кредитора, а якщо обов’язки – то лише за згодою кредитора.

42. Поняття, сторони та зміст договору купівлі-продажу.

Договір купівлі-продажу — договір, за яким продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (цивільний кодекс України, ст. 655).

Взаємини продавців і покупців не обмежуються лише визначенням ціни товару (роботи, послуги). Необхідно погоджувати ще базисні умови постачання, які визначають основні права і обов'язки учасників операції при транспортуванні, упаковці і маркуванні товарів, по страхуванню вантажів і оформленню комерційної документації, а також визначають місце і час переходу права власності від продавця до покупця і те, як ці умови відбиваються в ціні товару.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у властність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Види договорів:

-роздрібної торгівлі

-поставки

-контрактації с/г продукції

-постачання енергетичними та ін. ресурсами через приєднану мережу

-міни

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Тобто, предметом договору купівлі-продажу можуть бути будь-які предмети матеріального світу (майно), продаж яких не заборонений законом. Предметом договор можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

До договору на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом. Так, купівля-продаж частки у статуному фонді (капіталі) господарського товариства регулююється окремими нормами Цивільного кодексу України та Законом України «Про господарські товариства»