Поняття про мову і мовлення, їх функції. Фізіологічні основи мовлення

Свідомість людини формується в процесі спілкування людей між собою. Свідома й духовна взаємодія суб’єктів, що відбувається в основному в процесі їх спільної практичної діяльності, здійснюється за допомогою мовлення. Проблему мовлення в психології зазвичай розглядають в контексті: мислення і мовлення. Дійсно, з мисленням мовлення пов’язане особливо тісно. Слово виражає узагальнення, оскільки є формою існування поняття й думки. Генетично мовлення виникло разом з мисленням в процесі суспільно-трудової практики і поступово закладалося в процесі суспільно-історичного розвитку людства в єдності з мисленням. Однак мовлення все ж виходить за межі співвідношення з мисленням. Мовлення корелює зі свідомістю в цілому. Значною мірою завдяки мовленню індивідуальна свідомість кожної людини, не обмежуючись особистим досвідом, власними спостереженнями, через мову насичується і збагачується результатами суспільного досвіду. Спостереження і знання всіх людей стають

або можуть завдяки мовленню стати надбанням кожного.

Основна функція свідомості — це відображення буття, його усвідомлення. Дану

функцію мова та мовлення виконують специфічним чином: вони відображають буття,

позначаючи його. Однак мова та мовлення —поняття як схожі, так і відмінні. Вони відо-

бражають два різних аспекти єдиного цілого.

Мовлення — це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це — мова в дії

Функції мовлення:

За допомогою функції сигналізації через слово позначається предмет, дія, стан та ін. Зі словом пов’язане уявлення про предмет або явище.

Функція узагальнення обумовлена тим, що слово позначає предмет (його якості, дії та ін.), який воно узагальнено відображає. Кожне слово має певне значення і визначається через функцію того чи іншого предмета в системі людської

діяльності.

Комунікація (спілкування) полягає в передачі людьми одне одному певних думок, суджень, почуттів, тим самим здійснюючи взаємовплив.

Експресія полягає в передачі особою емоційного ставлення до змісту мовлення і до людини, на яку воно спрямоване.

Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, які замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у трьох формах: слово

почуте, слово побачене, слово вимовлене.

Існування слова пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів.

Периферійний апарат має таку будову:

1) надгортанник, 2) піднебіння, 3) язик, 4) ротова порожнина,

5) глоткова трубка.

Кожний з цих органів відіграє певну роль у створенні звуків. Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкованакорі великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якої вона є. Ця функція властива лише людському

мозку.

Понад сто років тому було помічено, що пошкодження певної ділянки кори призводить до порушення мовлення (афазії). Так, пошкодження певної чолової ділянки лівої півкуліголовного мозку призводить до пошкодження мовної артикуляції — так званої моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати свої думки. Внаслідок ураження певної скроневої ділянки лівої півкулі головного мозку у людини порушується розуміння мови, виникає так звана сенсорна афазія. Чуючи мову, хвора людина не може пов’язати звучання з певним значенням.

Види мовлення та їх характеристика

Мовлення людей залежно від різних умов набуває своєрідних особливостей. Відповідно до цього виокремлюють різні види мовлення. Перш за все розрізняють мовлення внутрішнє та зовнішнє.

Внутрішнє мовлення — це внутрішній беззвучний процес, що недоступний для сприйняття іншими людьми і не може бути засобом спілкування. Доказом того, що у людини наявне внутрішнє мовлення є той факт, що існують спеціальні прилади, які реєструють мікрорухи мовного апарату на момент мовчання. Внутрішнє мовлення

досить своєрідне: скорочене, згорнуте, майже ніколи не існує у формі повних, розгорнутих речень. Труднощі, які переживає людина, іноді намагаючись пояснити іншому зрозумілу їй самій думку, часто пояснюються труднощами переходу від скороченого внутрішнього мовлення, зрозумілого собі, до розгорнутого зо-

внішнього мовлення, зрозумілого іншим.

Зовнішнє мовлення — мовлення, основною ознакою якого є доступність для сприйняття (на слух, зір) іншими людьми, є необхідним для спілкування

Залежно від того, що людина використовує в спілкуванні, звуки мови чи «мову тіла», мовлення буває невербальним та звуковим. Незважаючи на те, що невербальне мовлення (мовлення жестів) часто є досить інформативним, все ж воно залишається

ніби акомпанементом до основного тексту звукового мовлення.

Зважаючи на те, що саме використовує людина, звуки мови чи письмові знаки розрізняють усне та письмове мовлення.

Усне мовлення — це основний різновид мовлення, який є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху

Письмове мовлення — це вид мовлення, що здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів)

Усне мовлення може набувати вид діалогічного або монологічного.

Діалогічне мовлення — це розмова, бесіда двох або декількох осіб, які говорять по черзі У повсякденній діяльності діалогічне мовлення, як правило, не планується. Воно висуває менше вимог щодо побудови зв’язного розгорнутого висловлювання, ніж монологічне чи письмове.

Монологічне мовлення — це таке мовлення, при якому говорить одна особа, а інші слухають і сприймають її Прикладом монологічного мовлення є доповідь, лекція, повідомлення, виступ та ін. Монологічне мовлення є організованим видом мовлення.

Окрім вказаних видів, мовлення буває діловим і побутовим, літературним і сленговим, рідним та іноземним тощо.