4. Порядок подачі позовної заяви у цивільному процесі сша, відкриття провадження у справі

Американські процесуалісти не виділяють інституту позову в окрему і самостійну тему. Навчальні курси з цивільного процесуального права теж не містять окремої глави про позов. Але це не означає, що це поняття не розглядається. Позов в американському цивільному судочинстві — одна з центральних категорій процесу, але чіткого визначення, що таке позов, немає. Тільки ст. 2 Федеральних правил цивільного процесу коротко вказує, що існує єдина форма позову, яка називається «цивільний позов».

З метою індивідуалізації позовів і їх класифікації виділяють елементи позову: предмет і підстави. Необхідно в позовній заяві вказати і форму захисту, тобто зміст позову. Основна увага приділяється підставам позову. Хоча законодавство, визначаючи підстави позову, називає просто факти, але по суті йдеться про юридичні факти, які становлять предмет доказування. Посилання на ці факти є обов'язковим. Доказові ж факти наводити в позовній заяві не обов'язково. Стороні дозволяється в позовній заяві викладати декілька підстав позову. При доведенні однієї з них позов буде задоволений.

Американське цивільне судочинство розглядає як елемент позову його зміст, тобто звернення до суду про застосування певної форми захисту. Суд, як правило, не зв'язаний указаною позивачем формою захисту. І якщо позивач вимагає повернути якусь річ у натурі, а суд встановить наявність прав у нього на задоволення вимоги шляхом грошової компенсації, то він змінює форму захисту, навіть якщо позивач про це і не просив.

Закон ст. 53 Федеральних правил цивільного провадження (далі - ФПЦП) встановлює, що суд не може вийти за межі позовних вимог. Є багато прецедентів, які закріплюють це положення. На практиці бувають випадки, коли суд виходить за межі принципу диспозитивності і позовних вимог, задовольняючи позов у більшому розмірі, ніж просив позивач. Але «ця мрія позивача і кошмар відповідача» носить екстраординарний характер і загальної практики не змінила.

Американське законодавство містить загальноприйняту класифікацію позовів за їх змістом: позови про присудження і про визнання.

Третій вид позовів — перетворювальні, які мають своєю метою створити, змінити або припинити юридичні відносини, теж визнаються деякими американськими процесуалістами.

Особливу категорію позовів у США становлять так звані групові, аналогічні представницьким позовам в Англії, суть яких полягає в тому, що позов пред'являється однією або декількома особами в інтересах групи осіб, оскільки численність учасників групи практично ускладнила б пред'явлення позову всіма учасниками.

Законодавство США регулює можливість об'єктивного та суб'єктивного об'єднання позовів. Для об'єктивного об'єднання, в принципі, немає ніяких обмежень. У одному і тому ж процесі між одними і тими ж сторонами можуть бути об'єднані позови, які мають різні підстави. Але коли об'єднання позовів відбувається у федеральному суді й одна з вимог належить до федеральної юрисдикції, а друга — до юрисдикції штату, то тоді потрібні одні й ті ж підстави.

Суб'єктивне об'єднання можливе, якщо позови виникають з однієї і тієї ж угоди чи з одного і того ж правовідношення і породжують спільні для учасників питання права чи факту.

Американським законодавством регулюється ціла система захисту відповідача проти позову. Найпоширенішими є заперечення, які можуть бути процесуально-правовими і матеріально-правовими.

Процесуальні заперечення мають своєю метою анулювати провадження з тих мотивів, що у позивача немає права на звернення до суду або що він не дотримався певних нормативних положень при порушенні справи. Це можуть бути заперечення відносно непідвідомчості, непідсудності справи, порушення порядку притягнення відповідача до участі в процесі, непритягнення до справи необхідних співучасників тощо.

Процесуальні заперечення мають бути заявлені до подання заперечень матеріально-правового характеру. Причому відповідач повинен викласти всі заперечення, які у нього є на даний момент. Якщо він виклав тільки деякі, то це означає, що він добровільно відмовився від решти і посилатися на них надалі не зможе.

Заперечення матеріально-правового характеру відповідач викладає в письмовому поясненні на позов. При цьому треба мати на увазі такі загальні положення американського законодавства: сторона не має права в ході подальшого розвитку процесу ставити питання, які не були викладені в первісних поясненнях, правда, за деякими винятками; залишення без уваги якого-небудь твердження позивача розцінюється як визнання його відповідачем, крім питання про розмір збитків.

У США склалися різноманітні комбінації матеріально-правових заперечень загального і конкретного характеру. Якщо сторона не визнає повністю тверджень позивача, вона мусить указати ті, які вважає правильними, і ті, проти яких вона заперечує. Може вона вдатися і до загального заперечення, виключивши з нього і назвавши всі факти, що нею визнаються.

Загальне заперечення використовується відповідачем, коли він заперечує проти всіх аргументів позивача. Але цей метод захисту юристи вважають ризикованим у складних справах, де підстави позову включають численні факти. Тому законодавство багатьох штатів визнає тільки конкретні заперечення, які можуть спростувати саму суть тверджень позивача і не бути ухильними.

Американське законодавство не допускає визнання чи заперечення, якщо вони супроводжуються застереженнями.

Посилання відповідача на нові факти часто поєднується з визнанням ними усіх підстав позову і має своєю метою анулювати ефект визнання і таким чином домогтися незадоволення позову. Інакше цей метод називається «визнання і заперечення». Ці два поняття діють нерозривно. Відповідач визнає факти, але потім їх оспорює, підтверджуючи новими фактами.

Відомі законодавству США і заперечення правового характеру, в силу яких відповідач шляхом відбору правових норм, котрі підлягають застосуванню в даному випадку, і їх тлумачення намагається довести, що у позивача немає права на задоволення позову, що вказані ним юридичні факти не породжують ніяких юридичних прав і обов'язків. Якщо захист відповідача зводиться до заперечень правового характеру, то відпадає необхідність розглядати справу з участю присяжних, бо правові питання вирішує суд.

До форм захисту відповідача проти позову американське законодавство відносить також залік. Заява про залік може бути заявлена незалежно від його фактичного та юридичного зв'язку з позовом, що розглядається.

За допомогою заліку можна зменшити розмір суми, що стягується з відповідача, або звести її до нуля, але не можна домагатися присудження чого-небудь з позивача на користь відповідача. У такій ситуації треба звертатися до зустрічного позову.

Зустрічний позов визначається як самостійна вимога, яку відповідач заявляє проти позивача в уже порушеному процесі. Це дає можливість розглянути в одному провадженні вимоги двох конфліктуючих сторін, зекономити кошти і час.

Характерною особливістю американського законодавства є широка допустимість зустрічних позовів, оскільки ні федеральне законодавство, ні законодавство штатів не регламентують необхідність зв'язку зустрічного позову з позовом позивача.

Розглядаються дві різновидності зустрічних позовів: примусові і можливі (ст. 13 ФПЦП).

Закон зобов'язує відповідача пред'явити зустрічний позов, коли він випливає з тієї ж угоди чи події, що і первинний, а для його розгляду не потрібно притягувати нових учасників, які знаходяться за межами компетенції суду. Непред'явлення зустрічного позову в цих випадках тягне за собою втрату можливості пред'явити його надалі вже в новому процесі.

У примусовому зустрічному позові підстави мають бути пов'язані з підставами первісного позову, але цей зв'язок повинен бути логічним, причому для осмислення логічності береться до уваги те, наскільки будуть недоцільними витрати сил і часу при окремому розгляді взаємних вимог. Наприклад, лікар стягує з пацієнта вартість за лікування, а пацієнт пред'являє зустрічний позов про компенсацію за шкоду, спричинену неправильним лікуванням.

Примусове пред'явлення зустрічного позову якоюсь мірою порушує принцип диспозитивності цивільного судочинства. Це породило різні міркування американських процесуалістів, але переважає думка про процесуальну доцільність концентрації в одному провадженні взаємопов'язаних вимог між його учасниками.

Відповідно до федерального законодавства другу групу зустрічних позовів становлять ті, які не випливають з тих же договірних відносин чи з того ж факту правопорушення. Для відповідача пред'явлення такого зустрічного плану є не обов'язковим, а можливим. При цьому ніякого правового зв'язку між первісним і зустрічним позовами не вимагається. Наприклад, до відповідача було пред'явлено позов про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з наклепом, а відповідач пред'явив зустрічний позов з вимогою оплати проданих і поставлених позивачеві товарів.

Сторони за зустрічним і первинним позовами не обов'язково повинні бути тотожні. Наприклад, при співучасті частина відповідачів може заявити позов тільки одному або кільком позивачам. Дозволяється за зустрічними позовами притягувати також осіб, які раніше в процесі участі не брали, наприклад, гаранта.

Законодавство передбачає, що відповідач викладає зміст зустрічного позову паралельно з поясненням на первинний позов. Якщо це не буде зроблено, то позов розглядатися не буде. Але є виняток з цього правила. Якщо відповідач не заявив зустрічний позов одночасно з поясненнями внаслідок неуважності, необачності, вибаченої недбалості чи для забезпечення справедливого відправлення правосуддя або якщо вимога виникла вже після дачі ним пояснень, то суд може відступити від загального правила.

Припинення провадження за первісним позовом не впливає на розгляд зустрічного позову.

При розгляді первинного і зустрічного позовів допускається винесення роздільних рішень: першого — по первинному, другого — по зустрічному.

Своєрідною формою захисту відповідача є так званий перехресний позов. Він розрахований на ту ситуацію, коли настає співучасть на стороні відповідача, а між самими співвідповідачами є взаємні претензії, які треба оформляти у формі позову.

Відповідно до ст. 13 ФПЦП перехресний позов може бути пред'явлений одним відповідачем до другого, якщо він випливає з угоди чи події, які обґрунтовують первісний позов або мають відношення до майна, яке є об'єктом спору між позивачем і відповідачами. Такий позов спрямований на те, щоб примусити відповідача за перехресним позовом компенсувати повністю або частково суми, які стягнуті із заявника на користь позивача. В основному перехресні позови мають місце в справах про сумісне заподіяння шкоди.

Перехресний позов заявляється разом із запереченнями проти позову. Відповідно до ст. 13 ФПЦП відповідачами за перехресним позовом можуть бути не тільки співвідповідачі, а й інші особи, які раніше не брали участі в справі.

Звернення заінтересованої особи за захистом порушених цивільних справ здійснюється шляхом подачі позовної заяви. Вимоги, які ставляться до позовної заяви, викладені в ст. 8 ФПЦП. Вона насамперед повинна містити обґрунтування компетенції (підвідомчості) даного суду, причому з посиланням на норму закону.

Компетенція судових установ охоплює те коло справ, які віднесені законом до їх ведення. Розрізняються справи, які підлягають адміністративній юстиції, і справи, що розглядаються в судових установах. Цивільні судові установи вирішують справи, що випливають з права цивільного, торговельного, транспортного, патентного, сімейного, земельного, спадкового тощо.

Умовою звернення до суду є правильне визначення родової і територіальної підсудності. В США питання підсудності цивільних справ визначаються складністю співвідношень між підсудністю федеральних судів і судових установ штатів.

Родову підсудність не можна змінювати, й угода про це є недійсною. Тому компетенція цивільних судових установ у частині, яка стосується родової підсудності, вважається компетенцією абсолютною.

Особливість федеральної юрисдикції полягає в тому, що лише щодо порівняно невеликої групи цивільних справ застосовується виключна федеральна підсудність. Це — справи, пов'язані з патентним, авторським, морським правом, з питаннями майнової неспроможності.

Однак у дійсності федеральна юрисдикція досить широка, бо компетенція федеральних судових установ розповсюджується на дві групи справ, які одночасно підсудні федеральним судам і судам штатів. Перша включає справи, вирішення яких потребує застосування Конституції, законів і міжнародних договорів США. Якщо в справі зачіпаються питання, що мають федеральне значення, справа буде підсудна федеральному суду. Другу групу становлять справи, що виникають між американським громадянином і іноземцем, а також між громадянами різних штатів.

Позивач на свій розсуд вирішує питання, до якого суду йому звертатися — федерального чи штату. Якщо позов пред'явлено до суду штату, позивач вправі вимагати переносу справи до федерального суду, але не навпаки.

Загальне правило територіальної підсудності — пред'явлення позову за місцем знаходження відповідача. Правила територіальної підсудності не мають застосування, коли відповідачем є іноземець. Відповідно позов до іноземця може пред'являтися в будь-якому районному суді, в якому стало можливим вручити йому належним чином судову повістку із запрошенням з'явитися до суду.

При відмові районного суду визнати пред'явлений позов підсудним федеральній юрисдикції позивач має право оскаржити цю постанову в апеляційному порядку. Відповідач, який заперечує проти пред'явлення позову в суд, котрий вибрав позивач, мусить своєчасно заявити про свою незгоду, оскільки беззастережна явка до суду розглядається як згода відповідача з територіальною підсудністю, обраною позивачем. Така згода є безповоротною, і надалі відповідач не зможе заперечувати її.

Ст. 8 ФПЦП вимагає короткого і чіткого викладення в позовній заяві обґрунтованих вимог, які свідчать, що у позивача є право на судовий захист.

Практичне значення має питання, з якого моменту треба вважати провадження у справі порушеним. Воно вирішується ст. 3 ФПЦП, де вказується, що цивільний процес починається подачею позовної заяви до суду. З цього моменту переривається перебіг строку позовної давності.

Після подання позовної заяви судовий клерк негайно повинен виписати повістку і надіслати її з позовною заявою відповідачеві через судового виконавця або спеціально призначену приватну особу.

Дія по доставці повісток має неабияке правове значення. Вона тісно пов'язана з проблемою підсудності: від того, чи буде вручена повістка, залежить, чи буде даний суд розглядати справу. Ст. 4 ФПЦП закріплює загальне правило, згідно з яким повістка федерального районного суду вручається лише в межах штату, де суд розташований, а третім особам і співучасникам, які приєдналися до справи, — ще в радіусі 100 миль від місця порушення чи розгляду справи.

Форми вручення не однакові в окремих штатах. Перевага надається особистому врученню, коли безпосередньо заінтересованій особі вручаються необхідні папери. За загальним правилом, вручення повістки має правове значення лише в тому разі, якщо така дія здійснена в межах певної території, де адресат знаходився хоча б тимчасово чи випадково. Практика знає випадки, коли позивач заманював відповідача на вказану територію обманним шляхом, щоб вручити йому повістку.

Існує ще одна форма вручення повістки, яка дає можливість припустити, що вона вручена. Мається на увазі повідомлення відповідача про порушену проти нього справу поштою чи шляхом публікації в газеті. Публікація в газеті дається один раз на тиждень протягом шести тижнів. Перебіг позовної давності переривається з моменту першої публікації, а в день останньої публікації вважається, що вручення відбулося.

Про вручення повістки і позовної заяви треба негайно оповістити суд.

Після повідомлення відповідача про порушення процесу він протягом встановленого законом строку має здійснити так звану явку до суду. Це не фактичне прибуття відповідача до суду, а виконання ним певних дій: складання і передача суду і позивачеві процесуальних паперів, якими є його пояснення, де він викладає свою позицію щодо позову. Пояснення подаються протягом 20 днів з дня одержання судової повістки і копії позовної заяви.