2. Докази у цивільному процесі Франції
Французька система доказів відзначається своєрідністю і має суттєві відмінності від інших систем доказів і процесу доказування.
У Франції деякі види судових доказів розглядаються цивільним правом. Так, цивільний кодекс Франції містить норми, які регулюють письмові докази, показання свідків, визнання, присягу, презумпції, а цивільно-процесуальний кодекс регулює огляд на місці, висновок експерта, постанови про допит свідків, опит сторін.
Своєрідним є визначення поняття доказів. Це — елементи для переконання суду, які сторонам дозволяється подавати судові.
За загальним правилом суд виносить рішення на підставі доказів, поданих сторонами. Суду не належить ініціатива доказування. Навіть якщо він має у своєму розпорядженні відомості про факт, істотний для справи, він не може брати його до уваги, якщо цей факт не вказали сторони. Водночас суд у певних межах має право доповнювати«елементи доказів, поданих сторонами», здійснюючи певні контрольні дії і проявляючи власну ініціативу. Так, відповідно до ст. 253 ЦПК Франції суд може прийняти докази, подані сторонами, лише за умови, якщо подання саме таких доказів не забороняється законом. Суд вирішує питання про допит свідків, виклик будь-якої сторони для дачі пояснень, про призначення експертизи та ін., причому застосувати ці докази суд має право і за своєю ініціативою. Але при цьому він не може вийти за межі фактичних обставин, які були вказані сторонами.
Обов'язок доказування розподіляється таким чином, що кожна сторона повинна доказувати юридичні факти, на які вона посилається. Протилежній стороні залишається тільки чекати, поки будуть наведені проти неї докази. Отже, обов'язок доказування своїх вимог лежить на позивачеві. Відповідач, який заперечує проти позову, повинен довести юридичні факти, які обґрунтовують його заперечення.
Вимоги та заперечення сторін мають фактичні та юридичні підстави. До предмета доказування сторін входять тільки фактичні підстави. Доказування юридичних норм це справа суду.
До предмета доказування не входять загальновідомі факти, але це розглядається як само собою зрозуміле, тому теорія і судова практика великої уваги їм не приділяє.
Широке застосування
у Франції мають презумпції, які закон називає припущеннями. Цивільний кодекс Франції відносить презумпції до числа доказів, причому доказова сила визнається як за законними презумпціями, так і за тими, які законом не передбачені, тобто за фактичними. Законними презумпціями є передбачені правом припущення, в силу яких за наявності певних умов ті чи інші факти визнаються встановленими. Фактичні презумпції — це висновки з фактів, встановлених стосовно обставин, що підлягають дослідженню і не є обов'язковими для суду. Ті особи, на чию користь встановлюються презумпції, звільняються від їх доказування.
Законні презумпції можуть бути абсолютними, тобто такими, які не можна спростувати й оспорювати, і відносними, які припускаються існуючими доти, доки не буде доведено протилежне. Таким чином, дія відносних презумпцій полягає в переміщенні обов'язку доказування і покладенні його на протилежну сторону.
Закон передбачає і деякі винятки із загального правила про неможливість спростувати абсолютні презумпції. Так, в усіх випадках особа, проти якої висувається законне припущення, хоча б і абсолютне, має право спростувати його, запропонувавши протилежній стороні принести присягу або одержати від неї визнання юридичного факту, який припускається існуючим. Принесення присяги допускається тільки проти тих абсолютних законних припущень, які пов'язані з приватними інтересами.
Застосування фактичних презумпцій залежить від суду, причому можуть застосовуватися тільки такі, що мають істотне значення для вирішення справи, і в тих випадках, коли допускаються показання свідків. Фактичні презумпції не допускаються при оспорюванні дійсності угоди, яку було укладено в результаті підлогу чи обману.
У доказовому процесі Франції подані докази повинні задовольняти вимоги належності та допустимості доказів.
Існуючий у Франції принцип вільної оцінки доказів за переконанням суду обмежується передбаченими законом правилами щодо значення деяких видів доказів. Так, доказова сила письмових доказів, визнання, присяги передбачена законом, і суд не вільний в їхній оцінці. Переконання суду відносно дійсного значення цих доказів у конкретній справі До уваги не приймається.
Класифікація судових доказів у Франції провадиться за єдиним принципом: за способами і засобами розкриття змісту доказів. Це не означає, що в теорії цивільного процесуального права не розглядаються прямі та побічні докази, первісні й похідні. Але ця класифікація не має основного процесуального значення.
Таким чином, виходячи із способу одержання відомостей про юридичні факти, розглядаються показання свідків, письмові докази, визнання, опитування сторін, огляд на місці, експертиза, присяга.
За загальним правилом, свідком може бути будь-яка особа. Але в цьому питанні є деякі обмеження. Свідками не можуть бути особи, обмежені в своїх правах за вироком суду; щоправда, вони можуть бути вислухані судом без приведення до присяги для одержання довідок, що цікавлять суд. Не можуть бути свідками особи, які по прямій лінії є родичами чи свояками однієї із сторін у процесі, а також жінки та чоловіки, навіть якщо вони розлучені. Нездібними для дачі показань вважаються діти віком до 15 років, але суд може їх заслухати, якщо прийде до висновку про можливість прийняти їхні показання до уваги настільки, наскільки вони того заслуговують.
Крім того, французьке законодавство передбачає можливість заявлення відводу свідкам. Основним критерієм тут є сумнів в їхній об'єктивності, неупередженості. Відповідно до ст. 283 ЦПК такими, крім родичів та свояків, є особи, матеріальні інтереси яких пов'язані з однією із сторін. Перелік цих осіб в ст. 283 ЦПК не є вичерпним, і судова практика допускає розширене їх тлумачення.
На відміну від Англії французьке законодавство не вимагає від свідків, щоб вони самі безпосередньо бачили, чули, сприймали все те, про що вони повідомляють суду. Вважається цілком можливим повідомляти суду про те, що вони дізналися зі слів інших осіб. Розглядаються два види допиту свідків: загальний і в спрощеному провадженні.
Загальний порядок допиту свідків визначається трьома ознаками. По-перше, допит свідків провадиться в закритому судовому засіданні, на якому можуть бути присутні тільки сторони та їхні адвокати. По-друге, допит свідка в закритому судовому засіданні обумовлює письмовий виклад їхніх показань. Секретар суду заносить у протокол показання свідка під диктовку судді і в тому вигляді, в якому їх формулює суддя. Суд, який буде розглядати справу по суті, сприймає показання свідка з протоколу. Формальності, які властиві загальному порядку допиту свідків, становлять його третю ознаку. Недотримання передбачених законом формальностей веде до недійсності показань свідка.
Допит свідків провадиться за ухвалою суду, яка виноситься за клопотанням сторін. Разом з тим, суд може за своєю ініціативою без звернення сторін винести ухвалу про допит свідків, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку до винесення судового рішення, тобто окремо від нього.
Перед допитом свідок приводиться до присяги. Показання він дає усно і не вправі користуватися заздалегідь підготовленими записами своїх показань. Допит провадиться безпосередньо суддею. Сторони не вправі безпосередньо звертатися із запитаннями до свідків. При розгляді справи по суті показання свідка зачитуються, і сторони в процесі можуть на них посилатися у своїх поясненнях. Законодавство Франції передбачає тільки одну підставу як привілей свідка: він звільняється від дачі показань ш;одо фактів, які становлять його професійну таємницю.
Порушення процесуальних норм при допиті свідків тягне за собою визнання недійсності їхніх показань лише за умови, що ці порушення завдали шкоди інтересам протилежної сторони.
Значення письмових доказів полягає в тому, що їх зміст може бути джерелом одержання відомостей про обставини справи. У Франції письмові докази мають особливо широке застосування.
Цивільний кодекс Франції (ст. 1317—1340) розглядає два види письмових доказів: документи, які складені у встановленому офіційному порядку (засвідчені) і тому визнаються достовірними, та документи прості, що складаються у приватному порядку.
Засвідчений документ є доказом доти, доки не буде встановлена його підробленість. На приватні документи не поширюється презумпція справжності документа. Зміст приватного документа є доказом до того часу, доки не буде доведено протилежне.
Крім цих двох видів письмових доказів, є ще так звані непідписані документи. Це — торговельні книги, які за умови правильного їх ведення є доказами,- домашні книги та папери, що мають доказову силу в питаннях громадянського стану, а також можуть бути доказом проти того, хто їх писав.
На практиці неабияке значення має ділове листування, яке в одних випадках визнається як прості документи приватного характеру, в інших — їм надається значення позасудового визнання юридичних фактів. Щодо ділового листування, яке має конфіденційний характер, то подання до суду цих документів можливе лише за згодою особи, яка їх одержала, й особи, яка їх писала.
Французьке законодавство докладно регламентує процесуальний порядок оспорювання справжності документів. Це можливо шляхом провадження стосовно перевірки справжності документа і провадження щодо спору про підлог. Перше має місце лише при оспорюванні справжності документа, складеного у приватному порядку, і не застосовується до офіційних документів. Воно виникає в тому випадку, коли сторона, проти якої було подано документ, заперечує його справжність. Тоді сторона, заінтересована в тому, щоб документ був визнаний дійсним, порушує провадження про перевірку справжності документа (ст. 193 ЦПК).
Заява про перевірку справжності документа розглядається в судовому засіданні з викликом обох сторін. Неявка сторони, проти якої подано документ, розцінюється як визнання нею справжності документа. Якщо ж ця сторона з'явилась і продовжує заперечувати цю справжність, то суд призначає провадження про перевірку справжності документа.
Порушення спору про підлог допускається лише в процесі, який вже відбувається. Таке провадження можливе стосовно документів характеру як приватного, так і офіційного, а також документів, справжність яких була підтверджена в провадженні про перевірку справжності документа. Обов'язок доказування фальшивості документа лежить на стороні, яка порушила це провадження. Цим воно відрізняється від провадження по перевірці справжності документа, де обов'язок доказування лежить на тому, хто подав документ і наполягає на його справжності.
У Франції, на відміну від Англії і СІЛА, визнання є окремим видом доказів. Воно полягає в тому, що особа, проти якої наводиться певний факт, визнає, що цей факт мав місце. Зважаючи на те, що визнання може бути неправдивим, закон не завжди надає цьому виду доказів доказову силу.
Визнання допускається в будь-яких випадках, у тому числі і тоді, коли не допускаються показання свідків, а також для спростування навіть письмових доказів. Для дійсності визнання необхідні деякі умови. По-перше, особа, яка робить визнання, мусить бути дієздатною. По-друге, забороняється визнання, якщо воно тягне за собою відмову від права, від якого закон не дозволяє відмовлятися, чи яким не можна розпоряджатися.
Розрізняють позасудове і судове визнання. Позасудове визнання відбувається поза судом чи перед судом, але не в даному процесі. Доказова сила позасудового визнання законом не визначена і визначається самим судом.
Судове визнання являє собою письмову чи усну заяву, яку робить перед судом сторона чи уповноважений на це її представник протягом судового процесу. Це визнання має повну доказову силу проти того, хто його зробив (ст. 1356 ЦК Франції), тобто яким би не було внутрішнє переконання судді, він повинен підкоритися зробленому стороною визнанню, воно для нього обов'язкове.
Визнання характеризується такими якостями, як неподільність й безповоротність. Результатом неподільності визнання є неможливість для сторін скористатися тільки тією його частиною, яка діє в їхніх інтересах.
Зроблене визнання є безповоротним і не може бути взято назад. Але судова практика вважає, що визнання стає безповоротним лише після того, як друга сторона його акцептувала. До згоди другої сторони воно є поворотним, але тільки у випадку, коли сторона, яка зробила визнання, була введена в оману або допустила помилку.
У французькому цивільному процесі поясненням сторін, на відміну від законодавства Англії і США, не надається значення показань свідків. Судове визнання у Франції пов'язане з особистою явкою сторін до суду для їх опитування. Відповідно до ст. 324 ЦПК Франції за клопотанням однієї із сторін або за своєю ініціативою в будь-який момент розгляду справи суд може винести постанову про особисту явку сторін до суду. Цей виклик не обов'язково повинен бути пов'язаний з визнанням. Метою його може бути необхідність дати роз'яснення з деяких питань.
Опитування сторін провадиться в присутності адвокатів сторін у відкритому судовому засіданні або в нарадчій кімнаті суду. Опитувати можна кожну сторону окремо або сумісно. Сторони відповідають на запитання усно, без використання підготовлених письмових відповідей. Адвокати вправі просити суд поставити ті чи інші запитання. Відповіді заносяться до протоколу, який підписується сторонами.
Юридичне значення опитування визначається змістом тих відповідей, які були одержані при опитуванні, й особливо тим, чи можна відповіді та заяви сторін розглядати як визнання.
Французьке законодавство (ст. 295—301 ЦПК) розглядає як засіб доказування огляд на місці. Але судова практика доповнила його ще й можливістю подання речових доказів для їх огляду в суді.
Найчастіше в судовій практиці об'єктом огляду на місці є нерухоме майно.
Окремим видом доказів у Франції є судова експертиза. У невідкладних випадках експертиза може бути призначена до пред'явлення позову. Призначається експертиза за клопотанням сторін чи за ініціативою суду. Як правило, призначає експертів суд, але це не виключає можливості висування їх сторонами. Експерт підлягає відводу з тих же підстав, що і свідок.
Висновки експертизи не обов'язкові для суду. Але якщо сторони уклали особливу угоду про те, що вони зобов'язуються наперед підкоритися висновкам експертизи, то в цьому випадку суд не розглядає висновку експертизи по суті, а обмежується тільки її констатацією. Якщо ж суд дійде висновку, що експертиза не внесла ясності в питання, що були перед нею поставлені, то він призначає нову експертизу, призначаючи експертів на свій розсуд.
До числа судових доказів у Франції належить присяга, яка на практиці застосовується дуже рідко. Присяга — це твердження чи урочиста обіцянка, що супроводжується закликом у свідки Бога. Лжеприсяга, крім того, що вона є аморальним вчинком, тягне за собою і кримінальну відповідальність.
Цивільне законодавство розрізняє три види присяги: вирішальну, доповнюючу і таку, що приноситься за пропозицією позивача для підтвердження суми спору (ст. 1357 ЦК).
Вирішальна присяга — це присяга, яка вирішує спір і яку принести одна із сторін пропонує іншій, щоб рішення суду було поставлене в залежність від неї і було винесене на користь тієї сторони, яка принесла присягу.
З приводу заяви про присягу суд виносить ухвалу. Як правило, він відмовляє в задоволенні такої заяви, якщо присяга буде торкатися таких фактів, які будуть суперечити вже встановленим обставинам справи.
Після винесення ухвали про задоволення заяви сторона стоїть перед вибором: принести присягу і виграти процес, відмовитися від присяги і програти процес. Але можливо і таке, що сторона, якій запропоновано принести присягу, в свою чергу, може передати принесення присяги тому, хто її запропонував. І якщо останній принесе присягу, то він виграє процес, а якщо ні — то програє.
Суд повністю зв'язаний принесеною присягою і не може винести рішення, протилежне тому, що було сказано під присягою. Водночас присяга зв'язує і того, хто присягнув: він не може надалі відмовитися від того, що говорив під присягою.
Якоюсь мірою можна сказати, що присяга — це спосіб закінчити справу згодою сторін. Єдине, що відрізняє присягу від мирової угоди, це те, що тут не йдеться про взаємні поступки.
Принесення доповнюючої присяги можливе з ініціативи суду і тільки в тому разі, коли докази, які є в справі, недостатні для винесення рішення. Принесення присяги пропонується тій стороні, яка користується більшою довірою суду. На відміну від вирішальної присяги, доповнююча не може бути принесена за повної відсутності доказів; не може бути передана другій стороні; може бути принесена і відносно факту, який не є особистим для сторони; вона не зв'язує суд, який на свій розсуд визначає її значення; сторона, проти якої була принесена присяга, також має право доказувати її неправдивість.
Присяга, яка приноситься за пропозицією позивача на підтвердження суми спору, є різновидністю доповнюючої присяги. Відмінності є тільки в тому, що, по-перше, доповнююча присяга приноситься при неповному доказуванні обставин справи, а присяга для підтвердження суми спору приноситься, коли думка суду по суті спору вже склалася і сумнів викликає тільки сума спору. По-друге, принесення присяги в цьому випадку можливе тільки позивачем.