Приклад 4
«Пешорда Дамір « Жанрові модифікації сучасного історичного роману»
У Висновках підсумовано головні положення дисертаційного досліджен¬ня; названо основні жанрові модифікації сучасного історичного роману (на прикладі хорватської та української літератур із залученням матеріалу інших європейських літератур), визначено основні критерії його типологічної класифікації, запропоновано типологічний інструментарій, який дозволить систематизувати художнє різноманіття зразків цього жанру. Виходячи із таких критеріїв, як концепція історії, статус історичного шару, літературне втілення та панівна функція літератури, дисертант виділяє чотири основні типи сучасного історичного роману: класичний, або справжній, історичний роман, історичний романтичний роман, модерний історичний роман та постмодерний історичний роман.
Приклад 5
«Клебан Леся Осипівна «Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка (1881-1954)»
У висновках підведено підсумки проведеного дослідження, викладено основні його результати.
1. М. Возняк виховувався у національно-свідомій родині. Світогляд науковця формувався під час навчання у Академічній гімназії у Львові, філософському факультеті Львівського університету. Громадську діяльність М. Возняк розпочав у роки Першої світової війни. Учений емігрував до Відня, де став одним із найактивніших членів Союзу Визволення України (СВУ), редагував друкований орган організації – «Вісник Союзу визволення України», на сторінках якого з’являлися ґрунтовні публікації присвячені проблемам українського національно-визвольного руху, розв’язання українського питання, друкувалися історико-культурологічні огляди, матеріали іноземних авторів щодо ролі України у світовому історичному процесі. Після повернення на Батьківщину науковець не полишив громадської праці, будучи рядовим членом УПТ «Рідна школа», «Просвіти», НТШ й інших українських громадсько-політичних організацій. У роки радянської влади обирався народним депутатом Верховної Ради УРСР та Львівської міської Ради.
2. Перебуваючи в еміграції вчений опублікував низку досліджень, що присвячувалися політичній тематиці. Сучасники академіка відзначали, що М. Возняк «ладен був прийняти будь-який лад на Україні, аби цей лад очолювали українці». Аналізуючи чільні проблеми українського державотворення, вчений констатував, що українська еліта не змогла сформувати єдиної національної ідеї, а це стало однією з основних причин поразки у національно-визвольних змаганнях 1914 – 1919 рр. Серед зовнішніх чинників, які стали на заваді утворенню української держави, він відзначив бажання сусідніх держав «будь-якими способами заволодіти Україною, визискувати природні багатства, мати користь з її торговельних шляхів і культурних зв’язків». Він позитивно сприйняв нову форму української державності, якою була радянська Україна, проте із насторогою поставився до її ідеологічної складової. М. Возняк залишився одним із небагатьох, хто не відмовився від вивчення проблем, які радянська історіографія «критично переосмислила». Критичні випади на його адресу в засобах масової інформації негативно позначилися на морально-психологічному стані дослідника, але не змусили академіка покаятися та перебудувати свій світогляд.
3. Значний вплив на наукову діяльність та особисте життя вченого мали політичні чинники, проте скромність, принциповість та працьовитість дозволили М. Возняку досягнути вершин у науковій сфері. Засновник франкознавства відмовився присягнути на вірність Польській державі, через що був позбавлений можливості обіймати державні посади, зокрема у вищих навчальних закладах, навіть попри те, що здобув звання академіка ВУАН (1929). З приходом радянської влади, в період посилення репресій проти наукової інтелігенції, М. Возняк, зважаючи на морально-психологічний тиск, був змушений пристосовуватися до нових суспільно-політичних умов.
4. Після встановлення радянської влади у західноукраїнських областях М. Возняк очолив кафедру української літератури, одноіменний львівський відділ Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Згодом викладацьку роботу поєднував із науковою в Інституті суспільних наук АН УРСР. Наскрізною лінією його діяльності у провідних наукових інституціях Західної України стало протистояння із державно-партійним апаратом, який вимагав від ученого возвеличення здобутків нової влади. Повільна переорієнтація вченого на марксистсько-ленінську методологію викликала закономірну критику, що зводилася, здебільшого, до звинувачень у незадовільних темпах викривання «ворожої суті буржуазно-націоналістичних теорій М. Грушевського і його школи», ухилянні від відтворення «загостреної класової боротьби» тощо. М. Возняк працював над двадцятип’ятитомним виданням спадщини І. Франка, проте через початок Другої світової війни ці плани не були реалізовані. В умовах німецької окупації вчений не припинив франкознавчих досліджень. Підготовка фундаментальної праці про І.Франка стала основним завданням М. Возняка в останні роки його життя.
5. На наукові та політичні уподобання М. Возняка значний вплив справили відомі громадсько-політичні діячі: М. Грушевський, І. Франко, В. Дорошенко, В. Щурат, К. Студинський та ін. М. Возняк підготував плеяду науковців-літературознавців, серед яких – П. Гонтар, І. Денисюк, І. Дорошенко, В. Здоровега, М. Нечиталюк, К. Кутковець, В. Лесин, Ф. Неборячок і ін. Вони становлять наукову школу академіка. За його сприяння розпочав друкувати перші поезії Д. Павличко. Однак, не всі із послідовників засновника франкознавства засвоїли його методи наукових пошуків, не завжди поділяли теоретичні та методологічні підходи. Вплив Возняка проявлявся у виборі теми дослідження – більшість із них вивчали творчість І. Франка, М. Павлика, інших сучасників Каменяра, що дозволяє зачислити перелічену когорту літературознавців до наукової школи академіка М. Возняка.
6. Наукові зацікавлення вченого вирізняються багатогранністю. Перші наукові роботи він присвятив дослідженню творчості Т. Шевченка, діячам «Руської трійці», історії становлення української драматургії, розвиткові української мови, фольклористики, етнографії. Академік ввів у науковий обіг значну кількість раніше невідомих джерел, відкрив для громадськості маловідомі сторінки життя і творчості низки відомих громадсько-політичних, наукових українських діячів. Переломною подією в науковому житті дослідника стало знайомство із працями І. Франка. У роботі «На порозі студій над Франком» (1925), М. Возняк уперше використав термін франкознавство і, таким чином, започаткував новий напрямок в українському літературознавстві. Починаючи із середини 20-х років ХХ ст. дослідження життєвого і творчого шляху Каменяра стало пріоритетним напрямом наукової діяльності академіка. Перші роботи, присвячені Каменяреві, було опубліковано ще за життя І. Франка, проте основні праці з’явилися в останні роки життя М.Возняка та після його смерті: «Іван Франко – популяризатор передової російської літератури» (1953), «З життя і творчості Івана Франка» (1955), «Нариси про світогляд Івана Франка» (1955), «Велетень думки і праці» (1958).