10. Адвокатура України після 1917 року.

24 листопада 1917 р. Декретом № 1 "Про суд" було скасувано існування адвокатури, прокуратури і всієї судової системи і органів розслідування. Вироблення нових принципів організації і діяльності спеціальної участі захисту пройшло довгий шлях. Форми участі захисників неодноразово мінялися. Як зазначено в одному із підручників періоду пізнього застою, радянська адвокатура виникла в результаті наполегливих пошуків нових форм участі захисників по кримінальних і цивільних справах. Проте, у дійсності було підірвано пошану у народу до адвокатської професії, повністю знищений її позитивний імідж, що створювався за більш ніж 50 попередніх років своєї історії.

7 березня 1918 р. Декретом № 2 наказувало при місцевих порадах створювати єдині організовані колегії захисників в рамках колегій правозаступників, які фінансувалися державою. Проте, у листопаді 1918 р. було прийнято "Положення про народний суд", яким знов відмінялися існуючі закони про суди і адвокатуру. Згідно з цим положенням колегії правозаступників були замінені на колегії обвинувачів, захисників і представників сторін в цивільному процесі. Члени нових колегій вважатися державними службовцями і призначаються місцевими порадами. Клієнти повинні були платити за юридичні послуги, але не самим захисникам і представникам, а на рахунок Коміссаріата юстиції. При цьому для виключення особистих контактів між адвокатом і клієнтом закон забороняв громадянам звертатися за юридичною допомогою безпосередньо до адвоката. Більш того, адвокат допускався до справи, якщо керівництво колегії визнавало позов правомірним, а захист за позовом необхідним. Одним з наслідків створення такої адвокатури стало скорочення чисельності адвокатів. На Україні організацію і діяльність присяжних і приватних повірених, які не входили до складу адвокатури, а були приписані до відповідних судових установ, 1 Центральна Рада залишила без яких-небудь змін.

4 січня 1918 р. приватна і присяжна адвокатура все ж була ліквідована як корпорація, а замість цього всі громадяни, які досягай 18 років, мали право бути захисниками в суді і на попередньому слідстві. 14.02.1919 р. Рада народних комісарів України фактично повторно ліквідовувала адвокатуру, яка була відновлена Центральною Радою. Були створено дві самостійні судові системи: народні суди і революційні трибунали. Для забезпечення захисту в народних судах' України були створені колегії обвинувачів і колегії правозаступників (захисників). Правозаступництво здійснювалося у формі громадського обвинувачення і громадського захисту. Колегії були єдиними для громадських обвинувачів і захисників.

11. Правове оформлення інституту адвокатури за Положенням про адвокатуру Української рср (1922 р.).

Поняття "адвокатура" і "колегія оборонців" не розмежовуються, а поняття "адвокатська таємниця" не визначається. В той же час, поняття "оборонець" трактуватиме більш широко, ніж поняття "захисник-адвокат", оскільки до оборони допускаються близькі родичі, представники підприємств, державних установ і Т.п. З 1922 р. була поставлена задача реформувати адвокатуру. Ллє спроби відродити приватну адвокатуру не відбулися. Перемогла ідея про встановлення за адвокатурою прокурорського нагляду і посилення судового контролю. Днем народження радянської професійної адвокатури прийнято вважати 26 травня 1922 р., коли було затверджено перше Положення про адвокатуру. З того часу почалося зростання чисельності колегій адвокатів, створення мережі юридичних консультацій. Це Положення містило цілий ряд дискримінаційних заходів відносно адвокатури: оскарження рішення про відмову в прийомі до складу колегій і інші, які свідчать про повне підкорення адвокатури державному нагляду і контролю.

Новий етап в історії адвокатури Ук­раїни пов'язаний з введенням у рес­публіці нової економічної політики, що зумовило необхідність судової реформи 1922 p., яка, в свою чергу, поставила на порядок денний і організаційне оформлення адвокатури. Працівники юстиції висловлювали різні думки з цього питання. Зокрема, пропонувалося створити приватну адвокатуру. Проте здебіль­шого відстоювалася концепція, згідно з якою адвокатура по­винна була перебувати під постійною опікою, тобто позбавля­лася своєї самостійності й незалежності, наприклад, пропону­валося встановити нагляд прокурора за діяльністю адвокатури, не допускати до адвокатури колишніх присяжних повірених, затверджувати перший склад захисників губвиконкомом, забо­ронити сумісництво захисників3. А Нарком юстиції УРСР М.О.Скрипник на одній із нарад виступив проти надання адвокатурі автономії, за встановлення за нею судового нагля­ду. В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший Всеукраїнський з'їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого «Про адвокатуру» були сформульовані такі принципи створення адвокатури: організувати колегії правозаступників при губерн­ських відділах юстиції, оплату праці захисників визначати за таксою з конкретним визначенням випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і представництва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує юридичної допомоги, вважати недопустимим суміс­ництво членів колегії захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З'їзд також доручив Наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій право­заступників, який 2 жовтня 1922 р. й було прийнято після обговорення Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комі­тетом як Положення про адвокатуру Української РСР. 14 листопада 1922 р. на його підставі НКЮ УРСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах.

За цими нормативними актами у республіці при губернсь­ких радах народних судів створювалися губернські колегії захи­сників у кримінальних і цивільних справах. Члени колегії пер­шого складу затверджувалися президією губвиконкому за подан­ням губернської ради народних судів. Надалі прийом у члени колегії здійснювався президією колегії. Членами колегії могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції (прокурори, члени губсудів та військо­вих трибуналів, помічники прокурорів, слідчі, консультанти й інспектори) або відповідну теоретичну й практичну підготовку, ступінь і порядок якої визначався спеціальною інструкцією НКЮ. Дворічна робота на зазначених посадах звільняла цих осіб від іспитів при вступі до членів колегій захисників, але за умови, що з часу залишення ними роботи минуло не більше як шість місяців3. Не могли входити до колегії захисників особи, які не досягли повноліття, були позбавлені виборчих прав, перебували під слідством і судом або опікою, а також виключені раніше з колегії захисників. Члени колегії не мали права обіймати посади в державних установах і на підприємствах. Виняток становили особи, які перебували на виборних державних посадах або зай­малися науково-викладацькою діяльністю.

На членів колегії захисників покладалося ведення кримі­нальних і цивільних справ за призначенням, а також за угодою з особами й організаціями, котрі зверталися за їхнім сприянням; ведення справ в адміністративних органах, наділених судовими правами; складання документів у судових та адміні­стративних справах; укладення угод і договорів, надання усних і письмових порад; участь у діяльності юридичних консульта­цій, а також у зборах захисників свого судового округу.

Для обговорення загальних питань своєї діяльності, об­рання президії й заслуховування її звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд колегії та юридичної консультації президі­єю або на вимогу не менш п'ятої частини членів колегії скликалися загальні збори колегії захисників губернії. На них обирали зі свого середовища президію колегії (від трьох до семи осіб), на яку покладалося: розгляд заяв про вступ у члени колегії, нагляд і контроль за виконанням захисниками їхніх обов'язків та накладення дисциплінарних стягнень, призна­чення безплатного захисту й за таксою, організація юридичних консультацій тощо.

Положенням про адвокатуру було закріплено такий поря­док оплати праці захисників:

а) підсудні в справах, в яких участь захисника була обов'язковою, а також особи, визнані спеціаль­ною постановою народного суду незаможними, звільнялися від плати;

б) робітники державних і приватних підприємств, члени комнезамів, військовослужбовці, службовці державних установ і підприємств оплачували послуги захисників за таксою, встанов­леною НКЮ;

в) в інших випадках винагорода захисників визна­чалася за погодженням із заінтересованою стороною.

Захисники з своєї винагороди вносили у фонд колегії певне процентне відрахування, що встановлювалося НКЮ. Так, згідно з правилами про регулювання діяльності колегій захисників, затвердженими НКЮ республіки 19 грудня 1922 р., цей внесок становив 3% з кожної штати, що надходила захис­никові за ведення цивільної або кримінальної справи.

Крім членів колегії захисників, до захисту допускалися близькі родичі обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники державних установ, підприємств, а також проф­спілкових і громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.

Таким чином, першим Положенням про адвокатуру Української республіки замість колегій правозаступників бу­ли створені нові адвокатські органи, які відрізнялися шир­шими правами самоврядування. Так, якщо члени колегії правозаступників перебували на державній службі, то члени колегії захисників для обговорення загальних питань своєї діяльності могли вже скликати загальні збори, обирати свій керівний орган — президію, на яку покладалося вирішення значної частини питань діяльності колегії. Однак вже перше Положення про адвокатуру України наділило широкими правами Наркомат юстиції щодо контролю за діяльністю колегій захисників, тим самим обмеживши їхню самовряд­ність.

На розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовується колегіями захисників. Усі члени колегії захисників водночас були й членами консультації. На чолі кожної консультації стояв завідуючий, обраний строком на шість місяців загальни­ми зборами членів даної консультації з наступним затверджен­ням президією колегії захисників. Чергування кожного захис­ника протягом певної кількості годин у консультації було обов'язковим. Юридична допомога надавалася у формі порад, підготовки паперів тощо.

Слід підкреслити, що Положення про адвокатуру вже в перші роки після прийняття зазнало деяких змін, зумовлених проведенням у республіці судової реформи. Так, 16 грудня 1922 р. ВУЦВК прийняв Положення про судоустрій Українсь­кої РСР, яке запровадило єдину систему судових установ, що складалася з народних і губернських судів, Верховного Суду УРСР. Положення передбачало, що з метою забезпечення трудящим юридичної допомоги при вирішенні цивільних спо­рів та надання захисту в кримінальних справах при губернсь­ких судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників. Тепер замість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій захисників покладався на губернські суди. Отже, адво­катура постійно перебувала під чиїмось наглядом і контролем, що заважало розвиткові демократичних засад.

29 жовтня 1924 р. постановою ЦВК CPGP були затвер­джені Основи судоустрою СРСР і союзних республік, у ст. 17 яких зазначалося, що для надання юридичної допомоги населенню, в тому числі з метою виконання завдань судово­го захисту, засновуються колегії правозаступників (оборон­ців). Вони діють на підставі Положення про судоустрій, загальні принципи якого визначаються союзним законодав­ством.

У зв'язку зі скасуванням у червні 1925 р. ВУЦВК адміні­стративно-територіального поділу України на губернії й поді­лом її території на 41 округів, були перебудовані й органи юстиції: замість губернських судів і колегій захисників, що перебували при них, були створені окружні суди, при яких діяли колегії захисників4. Нове Положення про судоустрій Української РСР від 23 жовтня 1925 р.5 підтвердило цей статус колегій захисників. Про організацію та діяльність колегій захисників у цьому Положенні мова не йшла.

Слід зазначити, що у вересні 1927 р. НКЮ був запровадже­ний при президії колегії захисників інститут стажистів і практикантів. Стажистами могли бути випускники юридичних факу­льтетів, а практикантами — особи, що мали дворічний трудовий стаж. Строк стажування й практики встановлювався не більше року.

Він складався з трьох частин:

а) робота в консультації;

б) підготовка справ до виступу в суді;

в) самі виступи.

Після кожного етапу та закінчення стажування чи практики керівник стажиста (практиканта) обов'язково звітував про роботу остан­нього, заслуховувалася також доповідь самого стажиста. Якщо керівник, а потім президія позитивно характеризували стажиста (практиканта), то його зараховували до складу колегії без іспиту. Критично оцінюючи введений інститут стажистів і практикантів, необхідно наголосити на тому, що встановлені вимоги до стажи­стів і, особливо, до практикантів були досить заниженими. Це в кінцевому результаті негативно позначалося на професійному рівні адвокатів.

Колегії захисників уже в перші роки свого існування намагалися піднести престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву «колегія захисників» змінити на «адвокатура». На жаль, ця слушна пропозиція не знайшла підтримки, оскільки тоді над суспільною думкою тяжіло спотворене класовим мисленням уявлення про дорево­люційну та зарубіжну адвокатуру.

Цікавим є факт, що у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегій, яке містило норми професійної етики. Це була перша спроба привернути увагу до цього вкрай необхідного і досить важливого елемента адво­катської діяльності. Важливість цього звернення полягала ще й у тому, що в ті й наступні роки серед працівників юстиції панувала суперечлива думка відносно етики адвоката. Зокре­ма, вважалось, що «адвокатська етика — це загальна етика для радянського робітника, судді, прокурора. Вона нічим не по­винна від них відрізнятися»3. Повертаючись до окремих моме­нтів своєрідного «кодексу честі» адвоката, слід виділити те, що в ньому досить цікаво висловлена позиція щодо суду та його співробітників. У ньому, зокрема, зазначалося, що захисники повинні ввічливо й коректно ставитися до суду і всіх учасників процесу. Йшлося також й про норми щодо колегії, президії та своїх колег. Особливе значення надавалося взаєминам з клі­єнтами. Підкреслювалося, наприклад, що захиснику слід ви­користовувати всі передбачені законом засоби для відстоюван­ня інтересів клієнта, надання безкоштовної допомоги тощо.

У роки становлення адвокатури основними формами ді­яльності колегій захисників були: приватна практика й певна робота в юридичних консультаціях. Причому перша, як і раніше, переважала. Проте статистика свідчить, що в ці роки серед громадян республіки зростав авторитет юридичних кон­сультацій, де юридична допомога в основному надавалася безкоштовно. Так, у 1927 р. в Україні діяло 717 юридичних консультацій, у яких за період від 1 жовтня 1926 р. до 1 вересня 1927 р. було надано 78122 поради, з них 73,9% безп­латно. Через консультації захисники взяли участь у 17187 судових справах, з яких 89,5% — безплатно.

Таким чином, уже в цей час готувався відповідний грунт для запровадження нової — колективної — форми організації праці захисників.

Підводячи підсумок характеристики першого Положення про адвокатуру України у післяжовтневий період, слід відзна­чити, що запроваджені ним нові адвокатські органи відрізня­лися широкими правами самоврядування. Однак уже перше Положення про адвокатуру Української республіки запровади­ло жорстку структуру в колегіях захисників, суворе підпоряд­кування юридичних консультацій президії колегії, наділило широкими правами НКЮ щодо контролю за діяльністю коле­гій захисників. Усе це негативно позначилося на самостійно­сті, незалежності адвокатів при виконанні ними професійних повноважень, обмежувало самоврядність колегій захисників.