8. Регулювання діяльності адвокатури за "Правами, за якими судиться малоросійський народ".

На основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

Норми Литовського статуту й магдебурзького права зали­шалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського пра­ва, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був виробле­ний проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 нама­гається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипо-тент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, кото­рый в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

«Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу всемогущему, что хощу быть суду послушным в тех делах, в которих по правам должен есм, и что должность мою повереническую верно, тщателно, сове­ршенно, безволокитно, не с умишлением о размножении спо­ров, править, и дело, мне от челобитчика или от вступка повереное, по силе ума моего, по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Уведав же правый умысл, со­весть и всякие доводы своея стороны, ничего того противной стороне, ани ея повереному и помощникам, словом, писмом, показанием, ни чрез себе самого, ни чрез иного, ко вреду своея стороны объявлять не допущуся, и к оной противной не приклонялся, при своей первой стороне до окончания того дела стоять, и все то, что доброму, верному и правдивому поверенному принадлежит, исправлять, и то не опущать для милости, приязни, даров и для всякого прибытка своего имею. Так, Господи Боже, помози мне». З наведеного тексту бачимо, які етичні вимоги ставив український кодекс до професійного адвоката. Тут слід також наголосити на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, са­моврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (бать­ків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумове й фізично дужі, світського стану. Нехристияни мог­ли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духов­них, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводи­ться адвокатурі. Зокрема наголошується «...от чего понеже явствует, что повереным быть не что другое ест, токмо пособ-ствовать ближнему в его нуждї и служить справедливости, того ради, яко дело и звание повереного честное єсть, толко б оного не употреблял на зло...» Тобто головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка супе­речила праву та справедливості і якої «без повреждения сове­сти производить невозможно».

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випад­ки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особ­ливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відш­кодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займати­ся адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за уми­сне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося на­віть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що зав­дає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже виз­наною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку україн­ської адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Росій­ської імперії, що було оформлено результатом народно-визво­льної війни українського народу під проводом Б.Хмельниць­кого, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської Ради від 18 січня 1654 р.1 і Березневими статтями 1654 р.2 Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувала­ся царизмом, а в кінці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дорево­люційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.