6. Судовий захист за Литовськими статутами.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих -- господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника»2. Так, Литовський ста­тут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зок­рема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводи­ться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути інозе­мець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый».

Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут, який прокураторам присвячує п'ять арти­кулів (57—61) IV розділу.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духов­них осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Про­куратор повинен був подати судді засвідчений письмовий доку­мент на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Ось як про це сказано: «Тогды вряд маеть таковому прокуратора дармо придавати и казати от них у права мовити, и прокуратор маеть в том уряду быти послушен; а если бы прокуратор уряду в том послушон быти не хотел, таковому прокуратору и от инших особ у того суду мовенье не маеть быти допущоно». Зокрема, цього захисника позбавляли права практикувати в даному судовому окрузі.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клі­єнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом карани быти мають». Тобто передбачалася смертна кара.

7. Становлення адвокатури у хіy-хyі ст.

У період XV1-X1X столітть адвокатура поступово набуває іншу форму. В цей час вона стає самостійною організацією, яка існує і в даний час. В 1873 р. в Австрії, а в 1876 р. в Німеччині адвокат міг браги участь на попередньому слідстві. У Франції з цього приводу були деякі особливості і обмеження. Так, за законом 1897 р. якщо арештований просить про це, адвокат мав можливість бути присутнім на допитах, але питання ставити не міг. Проте саме у Франції вперше виникає класифікація адвокатських професій. Одна з них визначається як правовий захист, інша як судове представництво. У 1822 р. в тексті присяги адвоката були зміни через історичні і політичний подій, які відбулися в країні. До цього часу «община адвокатів і повірених» розпалася, а органом самоврядування сталі комітет або порада. Хоча ще в 1709 р. уряд декретував участь захистника на попередньому слідстві. Правда, Наполеон І в 1708 р. позбавив французьку адвокатуру цього права і лише в 1897 р. воно було повернено.

У Німеччині кількість адвокатів була встановлена державою. Дисциплінарний нагляд за і\ діяльністю здійснював апеляційний суд. Фрідріх Великий був відкритим ворогом адвокатури, він називав адвокатів «п'явками» і фактично провів одержавлення адвокатури, «пропонувавши замість адвокатів державних урядовців - правових комісарів, які проіснувати до 1849 p., фактично підтвердивши повну помилковість такого рішення. До речі, представників, які одержували за виконану роботу не гонорар, а оплату за послуги, часто називати прокураторами. Права людини у сфері кримінального судочинства, зокрема право оскарження в суд незаконного арешту, було закріплено в юридичному документі Англійської революції «Habeas Corpus Асі» в 1679 р. У кінці XIX в. порядок допуску в адвокатуру у ряді європейських країн був дещо змінений. У шотландських судах великим авторитетом користувалися «правознатоки-засновники», зразково десяток шотландських авторів, які в 1680-1870 pp. своїми робоїами систематизували і завершили створення шотландського права (Стер, Маккензі, Ерськін і ін.) Завдяки цьому традиція права в Шотландії зберегла особливі риси, які говорять про приналежність до римського права, а з цим і самобутність. У Франції відповідно до указу 1822 р. була потрібна наявність 3-річного практичного стажу або 5-річне стажування В Німеччині статут 1878 р. встановив 3-річну практичну підготовку до самостійної роботи.

Гонорарна практика також одержала зміни. Слід зазначити, що в даний період розрізняли оплату за роботу адвоката (salaire) і гонорар, який як добровільна сума нічого не мав з виконаною адвокатом роботою. Тому урядові документи забороняли вимогу від клієнта гонорару у 1807 р Наполеон Бонапарт встановив спеціальні тарифи за виконання адвокатських послуг, але адвокати цього розпорядження не виконували, у зв'язку з чим у 1810р. їх зобов'язали в договорах про надання послуг обов'язково зазначати розмір гонорару. Але і це адвокати продовжуваїи ігнорувати.

Як у Франції, так і в Англії винагорода за захист в суді або надання юридичної поради перестала бути платнею за особисту послугу, а змінилася на почесний подарунок, який не можна було ні заздалегідь обумовлювати, ні вимагати при судовому стягненні. Клієнт, виплативши гонорар, не міг вимагати його повернення.

З 1807 по 1812 рр. відбувався подальший розвиток організаційно-структурної побудови адвокатської корпорації. Так, в США згідно закону 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єднатися в самокеровану колегію, яка очолювалася головою і виконавчою комісією. В Канаді адвокати і повірені увійшли до єдиної самокерованої колегії, яка роздяглася на 6 відділів або секцій - по округах міст.

Не дивлячись на особливості процесу зародження і розвитку адвокатури в різних країнах, її поява мала об'єктивні передумови соціального, політичного, правового і морального характеру.

До XIX в. остаточно затвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії - це наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування.

Гонорарна практика одержала зміни в різних країнах вона мала свої особливості, що ми відзначили вище.

Метою адвокатури був захист прав і законних інтересів суспільства взагалі і окремих громадян зокрема.

Інститут достовірно незалежної і професійної адвокатури був тією необхідною і найважливішою умовою у формуванні правової, демократичної держави і існування громадянського суспільства.