1. Поняття та класифікація суб’єктів фінансового права

[[ Закономірним продовженням вивчення об’єктивного фінансового права є висвітлення його суб’єктивних вимірів. Суб’єктивне право є ключовим елементом механізму правового регулювання. Дане поняття є багатозначним та існує два підходи до його розуміння: 1) Юридичне, що виникає з норми і обумовлене відповідним обов’язком; 2) Природно-правове розуміння, поширене в сенсі природних прав людини. ]] [[ З позитивістського підходу Суб'єктивне фінансове право – це на­лежна фінансовому чи кредитному органу, а також іншим суб'єк­там міра можливої або дозволе­ної поведінки для задоволення їхніх інтересів, яка забезпечена юридичними обов'язками інших учасників відносин у сфері правового регулювання публічних фінансів. ]] [[ З етатистської точки зору, суб'єктивне право виражено в суворо визначених юридичних можливостях цієї особи. Такі можли­вості не безмежні, вони чітко лімітовані за змістом. Наприклад, Державна фінансова інспекція, основним завданням якої є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і ма­теріальних цінностей, їхнім збереженням, станом і достовір­ністю бухгалтерського обліку й звітності в міністерствах, відом­ствах, державних комітетах, бюджетних організаціях і устано­вах, а також на підприємствах, установах і організаціях, що отримують кошти з бюджетів усіх рівнів чи державних валют­них фондів, відповідно до законодавства, має, наприклад, такі права: право проводити ревізії та перевіряти в міністерствах, на підприємствах і т.д. грошові й бухгалтерські документи, звіти, кошториси, що підтверджу­ють надходження й використання коштів і матеріальних цінно­стей; право одержувати від відповідних установ потрібні відо­мості тощо. До того ж, саме обов'язки іншої сторони фінансо­вих відносин, що містяться в нормі, виступають гарантією дотримання прав управомочених суб'єктів.  [[ З природно-правового підходу суб’єктивне фінансове право – це вид та міра поведінки людей, що виступає передумовою особистої свободи індивіда, засобом задоволення матеріальних та духовних потреб, забезпечує поєднання колективних, індивідуальних і суспільних інтересів. ]] Як висновок можемо зазначити, що з позицій природно-правового типу праворозуміння суб’єктивне фінансове право це можливість реалізації невід’ємних прав і свобод особи у сфері правового регулювання публічних фінансів та максимальне їх закріплення і гарантування з боку публічного суб’єкта. ]]  Наявність правової категорії суб’єкт фінансового права зумовлюється тим, що, регулюючи вiдповiдну сферу суспільних відносин, фінансове право визначає коло учасників цих відносин, наділяє їх юридичними правами та обов’язками, реалізація яких забезпечує розподіл і перерозподіл ВВП та частини національного доходу, а також здійснення фінансового контролю за цими процесами. ]]

С.С. Алексєєв вважає, що для суб’єкта права характерними є дві головні ознаки. По-перше, це особа – учасник суспільних відносин, яка за своїми властивостями фактично може бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Вона повинна володіти: а) зовнішньою відокремленістю; б) персоніфікованістю; в) здатністю виробляти, виражати та виконувати персоніфіковану волю. По-друге, це реально здатна брати участь у правовідносинах особа, яка набула властивості суб’єкта права в силу юридичних норм. ]] Суб’єкт фінансового права є поняттям ширшим, ніж суб’єкт фінансових правовідносин і співвідноситься з останнім як загальне і конкретне, оскільки є носієм передбачених нормами фінансового права суб’єктивних прав і юридичних обов’язків та має потенційну можливість участі у фінансових правовідносинах. ]] Якщо суб’єкт фінансового права – це особа, яка потенційно здатна бути учасником фінансових правовідносин, то суб’єкт фінансового правовідношення – це реальний учасник конкретних правовідносин.  Загальною передумовою участі суб’єктів фінансового права у правовідносинах є правосуб’єктність, яка виступає соціально-правовою можливістю суб’єкта бути учасником правовідносин. Правові норми, які наділяють суб’єкта права правосуб’єктністю, вказують на якості, якими він повинен володіти як суб’єкт певних правовідносин. Немає суб’єкта з єдиною універсальною правосуб’єктністю. Кожний вид суспільних відносин характеризується специфічним колом їхніх суб’єктів. ]] Суб’єкт одних суспільних відносин може не визнаватися суб’єктом інших. Фінансова правосуб'єктність визнається за певним суб'єктом: 1) безпосередньо – шляхом прямої вказівки на це в законі; 2) опосередковано – шляхом окреслення їхніх прав та обов'язків у сфері правового регулювання публічних фінансів. ]] 

Фінансова правосуб’єктність має похідний, вторинний характер. Для вступу у фінансові правовідносини особа повинна уже володіти якостями суб’єкта права, набутими в іншій сфері суспільних відносин. Передумовою фінансової правосуб’єктності виступають: конституційна правосуб’єктність – для Української держави, АРК та муніципальних утворень; адміністративна правосуб’єктність – для органів держави та місцевого самоврядування; цивільна правосуб’єктність – для фізичних та юридичних осіб. ]] 

У загальній теорії права виділяють загальну, галузеву та спеціальну правосуб'єктність. [[ Загальна правосуб'єктність – це здатність суб'єкта бути учасником правовідносин взагалі; галузева – здатність суб'єкта бути учасником лише фінансових правовідносин; спеціальна – здатність суб'єкта бути учасником певного кола фінансових правовідносин. ]] Спеціальна правосуб'єктність має свої різновиди: активна правосуб'єктність, якою наділені управо мочені носії; пасивна, яка надана зобов’язаним суб'єктам. ]] Правосуб'єктність публічних осіб виявляється у їх компетенції – сукупності прав і обов'язків, які надаються їм для виконання відповідних функцій. Правосуб'єктність фізичних осіб складається з їх правоздатності і дієздатності, в деяких випадках вона включає деліктоздатність та угодоздатність. ]]

Фінансова правоздатність – це зумовлена фінансово-правовими нормами можливість суб’єктів права мати суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки у сфері публічних фінансів. ]] Відповідно до ст. 67 КУ, кожен громадянин зобов'язаний сплачувати податки та збори у порядку і роз­мірах, установлених законом. Усі громадяни щороку подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку, встанов­леному законом.

Під фінансовою дієздатністю слід розуміти обумовлену правовими нормами здатність суб’єктів фінансового права своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки у сфері розподілу та перерозподілу ВВП та НД. ]] Фінансово дієздатність виникає у фізичних осіб лише після досягнення певного віку. У таких суб’єктів фінансового права як держава, муніципальні утворення, державні органи та органи місцевого самоврядування, юридичні особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно.

Однією із форм прояву дієздатності суб'єкта фінансових правовідносин є деліктоздатність, тобто встановлена правовими нормами здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за порушення тих чи інших правил поведінки, передбачених цими нормами. ]] Угодоздатність. Узагальнюючи наведене, можна дійти висновку, що особи, їхні об'єднання, організації та інші суб'єкти спочатку в силу приписів норм законодавчих актів набувають правового статусу суб'єктів фінансового права, а надалі, вступаючи у конкретні відносини, вони реалізують свою правосуб'єктність і переходять у статус суб'єктів фінансових правовідносин ]]. 

Класифікація суб'єктів фінансового права. Фінансові правовідносини є публічними за своєю правовою природою, тому у них завжди бере участь сторона, яка представляє та забезпечує публічний інтерес. У фінансово-правовій науці виділяють такі групи суб’єктів фінансового права: суспільно-територіальні утворення (АР Крим, області, міста, райони, селища, села).; колективні суб’єкти (органи державної влади, підприємства, установи та організації); індивідуальні суб’єкти (ф/о). Водночас питання віднесення суспільно-територіальних утворень до суб'єктів фінансового права є дискусійним. Так, деякі вчені вказують на те, що суб'єктами фінансового права виступає не держава в цілому, а її конкретні органи, що реалізують свої повноваження у конкретній сфері. Так, М. Гурвич зазначає, що відносини у фінансовій сфері можуть виникати лише між органами державної влади, органами державного управління, місцевими органами влади та громадянами. Водночас варто зазначити, що для публічних галузей права є характерним визначення держави як суб'єкта, що має специфічні ознаки. Що ж стосується приватних галузей права, то в цивільному законодавстві України існує пряма вказівка, що держава є учасником цивільних відносин, а відтак наділена цивільною правосуб'єктністю.

Також розрізняють управомочених та зобов’язаних суб’єктів фінансових правовідносин. Під терміном «управомочений суб’єкт» автори розуміють суб’єкта, наділеного владними повноваженнями у фінансовій сфері, що є не зовсім коректним використанням даного терміна. Отже, остання класифікація, має виглядати так: владарюючі або уповноважені суб’єкти фінансового права; зобов’язані суб’єкти фінансового права. ]] 

Д.В. Вінницький класифікує суб’єктів ФП на публічних та приватних суб’єктів фінансового права (в залежності від наявності у суб’єкта публічної влади). Серед ознак розрізнення публічних та приватних суб'єктів Д.В. Вінницький виділяє такі:

Приватні суб’єкти виражають у фінансових правовідносинах, як правило, свою власну волю та інтерес. Публічні – волю та інтерес відповідної соціальної спільноти;

Правосуб’єктність приватних суб’єктів характеризується правоздатністю та дієздатністю, правосуб’єктність публічних суб’єктів – компетенцією;

Виникнення публічного суб’єкта має або історичний характер, або він створюється в примусовому порядку. Для приватного суб’єкта більш характерним є добровільність створення. 

[[ Л. К. Воронова та О. П. Орлюк вважають, що правами юридичних осіб у фінансових відносинах наділені: держава в цілому; державні органи, що діють як окремі утворення в межах встановленої компетенції; орга­ни місцевого самоврядування; підприємства, установи (у тому числі бюджетні), об'єднання тощо. У своїх взаємовідносинах та у відносинах з громадянами юридичні особи виступають як єдиний суб'єкт, внутрішня структура якого не має значення для осіб, що вступають з ним у відносини. ]] Водночас слід зазначити, що кожен фінансово-правовий інститут (бюджетний, податковий, валютний, інститут видатків та ін.) характеризується певною специфікою, яка проявляється як на рівні їх змісту, так і на рівні суб'єктного складу.

Російська дослідниця Древаль Людмила Миколаївна спробувала у спеціальному дисертаційному дослідженні об'єднати попередні класифікації суб'єктів фінансового права та виділити: 1. Публічні суб'єкти РФ, суб'єкти РФ; муніципальні утворення; 2. Колективні суб'єкти - суб'єкти, що здійснюють владні повноваження; суб'єкти, що не пов'язанні з владними повноваженнями; 3. Індивідуальні суб'єкти.

Українська дослідниця Перепилиця М.О. дещо вдосконалила вищезазначені класифікації суб'єктів фінансового права: Держава, Територіальна громада, Органи державної влади, Юридичні особи, Індивідуальні суб'єкти (скоріш за все мали би бути фізичні особи). ]]

Згідно людиноцентристської концепції фінансового права ми пропонуємо наступну класифікацію суб'єктів фінансового права :

1. Громадянське суспільство як суб’єкт фінансового права.

2. Держава як суб’єкт фінансового права.

3. Територіальна громада та ОМС як суб’єкти фінансового права.

4. Фізичні та юридичні особи як суб’єкти фінансового права.

Водночас слід зазначити, що кожен фінансово-правовий інститут (бюджетний, податковий, валютний, інститут видатків та ін.) характеризується певною специфікою, яка проявляється як на рівні їх змісту, так і на рівні суб'єктного складу.

Держава як суб’єкт фінансового права .

У фінансовому праві з етатистських позицій ще з радянських часів підкреслюють особливе становище держави. Воно проявляється в наступному:

1) держава є суб'єктом права державної власності. Вона планомірно розподіляє доходи державних підприємств та інших господарюючих організацій, причому в умовах переходу до ринкової економіки вона робить це переважно фінансовими методами (встановлення обов'язкових платежів, відрахувань від доходу, бюджетного асигнування тощо);

2) по-друге, держава здійснює з допомогою уже суто фінансових методів (оподаткування, розміщення позик) планомірну мобілізацію грошових коштів у встановлених законом розмірах у господарюючих суб'єктів недержавного сектору економіки, спрямовуючи їх на задоволення публічного інтересу;

3) держава забезпечує розподіл доходів і видатків між чисельними бюджетами, що утворюють її єдину бюджетну систему;

4) через фінанси і фінансову діяльність вона безпосередньо впливає на стан економіки суспільства, спрямовує її розвиток у необхідне русло. Отже у фінансових правовідносинах держава виступає в якості незмінного, обов'язкового суб'єкта, який здійснює з допомогою законів економічного розвитку розподіл та перерозподіл НД країни. ]]

Специфічний статус держави як публічного правового утворення не дає відповіді на питання чи може держава безпосередньо вступати у фінансово-правові відносини. Хоча прямо чи опосередковано, виконуючи певні функції, держава все-таки виступає суб'єктом фінансового права на всіх етапах свого розвитку. Деякі вчені навпаки вказують на те, що суб'єктами фінансового права виступає не держава в цілому, а її конкретні органи, що реалізують свої повноваження у конкретній сфері. ]] Фінансова діяльність органів, які виступають від імені держави, має різні прояви на різних етапах розвитку суспільства та в різних державах і залежить від характеру державної влади, розмежування повноважень ОДВ та ОМС, визначеної компетенції центральних та місцевих ОДВ. ]]

О. Орлюк зазначає, що держава як суб'єкт фінсового права діє в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це можуть бути органи загальної або спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності. Вордночас вчена зазначає, що у фінансових відносинах держава може виступати суб'єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею органи, але виключно у міжнародній діяльності держави, передусім для відносин у сфері державного кредиту. ]] Даний підхід підтримується у працях В. Нагребельного, Н. Хімічевої, О. Дмитрик та ін. Л.К. Воронова зазначає, що держава і адміністративно-територіальні утворення вступають безпосередньо у бюджетні правовідносини, бо вони Конституцією України наділяються пра­вом на бюджет, а звідси випливає їх право на одержання доходів і фінансування видатків, які пов'язані із здійсненням функцій, покла­дених на них Конституцією, а також у правовідносинах, пов'язаних із державним кредитом, оскільки їм надане право випуску держав­них і місцевих позик. Таким чином, логічно дійти висновку, що дер­жава в цілому повинна бути визначена суб'єктом фінансового права. ]]

Віднесення держави в цілому до суб’єктів фінансового права пов’язують, у першу чергу, із необхідністю покладення на неї відповідальності у цих правовідносинах. Деліктоздатність держави як суб’єкта фінансового права виявляється у здатності держави нести відповідальність перед людиною і громадянином за свої дії чи бездіяльність у сфері фінансових відносин. При цьому, деліктоздатністю у фінансових правовідносинах за участю держави володіє тільки держава в цілому, адже саме за рахунок коштів державного бюджету здійснюється відшкодування шкоди, завданої діями чи бездіяльністю органів державної влади чи посадових осіб, які діють від імені держави у фінансових правовідносинах. ]]

Відповідальність держави в публічній сфері зумовлена тим, що влада належить народу (народний суверенітет) і, відповідно, він зацікавлений у публічних питаннях. Певні дії народу можуть спонукати державу до зміни курсу своєї політики, здійснення перебудови управління галузями економіки, звільнення з посад державних службовців, які неефективно виконують покладені на них обов’язки та створення якісно нового правового поля. В той же час, відповідальність держави перед суспільством у контексті невиконання чи неналежного виконання своїх функцій є як політичною, так і юридичною. Як приклад можна навести численні рішення ЄСПЛ у справах проти України, де фінансовому відповідальність несе сама держава. ]] 

Держава як суб’єкт фінансового права проявляє себе у двох сутностях: як владний суб’єкт, який встановлює норми поведінки суб’єктів фінансових відносин, гарантії реалізації ними своїх прав та виконання обов’язків і відповідальність за фінансові правопорушення, в т.ч. і відповідальність самої держави. Таким чином здійснюється захист суспільних та державних інтересів.

Як зобов’язаний суб’єкт, який відповідає за порушення фінансового законодавства і відшкодовує за рахунок централізованого фонду коштів шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю ОДВ, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56 КУ). // І не тільки пряма юридична відповідальність, алей виконання завдань та обов’язків держави перед індивідами та суспільством в галузі публічних фінансів. ]]

До однієї з особливостей фінансово-правового статусу держави можна віднести також делегування державних повноважень органам місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. до делегованих повно­важень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі бюджету, фінансів і цін належать: а) здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов'язань щодо платежів до місцевого бю­джету на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності; б) здійснення відповідно до Закону контролю за дотриманням цін і та­рифів; в) сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на відповідній території. Крім того, відповідно до ст. 67 вказаного Закону держава фінансує у повному обсязі здійснення ОМС наданих законом повноважень ОВВ. Кош­ти, необхідні для здійснення ОМС цих повноважень, щороку передбачаються в ЗУ про ДБУ. Рішення ОДВ, які призводять до додаткових видатків ОМС, обов'язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів. Вка­зані рішення виконуються ОМС в ме­жах переданих їм фінансових ресурсів. Витрати ОМС, що виникли внаслідок рішень ОДВ і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсуються державою. ]]

Суспільна природа держави та функцій, що виконуються нею, такі, що держава в якості суб'єкта фінансового правовідношення виступає не лише як суб'єкт влади, але і як господарюючий суб'єкт ]] залишаючись і в другому випадку ядром політичної організації суспільства. Причому владні і господарські функції держави не відділяються різко одна від одної, а тісно переплетені. 

Найяскравіше держава як учасник фінансово-правових відносин проявляє себе як: 1. Суверен, який реалізує публічну владу на визначеній території. ]] Держава-суверен ст. 1 (Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава), ст. 92 (виключно законами України визначаються…), ст. 99 Конституції України (грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави – НБУ). Українська держава як суб’єкт фінансового права вирізняється своїм суверенітетом, тим, що вона сама встановлює норми, які регулюють суспільні відносини. Україна є учасником фінансових правовідносин стосовно: 1) визначення основних напрямів фінансової політики; 2) встановлення загальних принципів організації та функціонування фінансової, грошової та кредитної систем держави; 3) утворення, розподілу та використання коштів бюджету та інших централізованих фондів; 4) встановлення та стягнення загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів); 5) державного боргу; 6) здійснення грошової емісії.

2. «Скарбниця (казна)», тобто власник фінансових ресурсів, який у сфері фінансового права реалізує свої права щодо публічних фондів коштів.

3. Одним з ключових моментів є реалізація державою правового статусу власника майна. Деякі науковці зазначають, що кожного року для створення в країні стабільної фінансової бази розвитку та визначення напрямків її використання приймаються закони про державний бюджет України на певний рік, з чого робиться висновок, що бюджет належить саме державі. Держава регулює державні запозичення і встановлює правила розрахунків за зобов’язаннями.

4. Гарант суспільних інтересів, який має забезпечити реалізацію громадянами своїх прав і свобод, у тому числі шляхом правового регулювання публічних фінансів.

5. Держава-юридична особа або корпорація. Держава є публічно-правовим інститутом, суб’єктом права, що виступає як правова корпорація, у тому сенсі, що її основною метою є зовсім не підкорення усіх єдиній владі, а створення системи правового спілкування, правової комунікації, спрямованої на узгодження волі громадян, що до неї входять, формування правових зв’язків, що забезпечують здійснення їх правових інтересів. (Архіпов). Держава на відміну від всіх інших суб’єктів права не є певною особливою матерією, що уособлює державу, а створюється в ім’я служіння праву. Право становить її сутність як корпорації, визначає мету існування, функції та внутрішню організацію.

6. Держава як інструмент суспільства, призначення якого адекватний розподіл і задоволення публічних потреб.

[ Перші чотири концепції розуміння держави розробленні з позицій етатистської доктрини права. Юридичною сутністю етатистської доктрини фінансового права є:

повний відрив публічних інтересів від приватних і вульгарне протиставлення перших другим;

установлення юридичної нерівності приватного та публічного суб'єктів;

проголошення пріоритетними в фінансових правовідносинах інтересів держави і фактичне встановлення на цій підставі повного панування фінансових інтересів держави і таке ж повне ігнорування природних прав та законних інтересів всіх інших суб'єктів;

побудова всієї системи фінансових правовідносин у суспільстві за владним критерієм.

Історично етатистська доктрина фінансового права себе вичерпала. Це стало очевидним ще на початку ХХ століття. Але тільки в середині ХХ століття була знайдена альтернатива їй – так званий людиноцентризм у сфері публічних фінансів.

Нам уявляється, що успішно розв'язати основоположні проблеми теорії і практики фінансового права, природно зістикувати, здавалося б, не сумісні в принципі приватні і публічні інтереси індивіда можна саме з позицій потребового підходу. Приватні потреби для кожного індивіда відрізняються строго індивідуальним чи, у крайньому випадку, груповим характером, публічні потреби носять загальний характер, вони об'єктивно властиві і вкрай необхідні якщо не кожному, то надзвичайно широкому колу індивідів, усвідомлені і загальноприйняті цими індивідами.

З позицій етатистської доктрини сенс фінансового права полягає у спробах еклектичного об’єднання, а фактично протиставлення несумісних між собою начал – інтересів публічного суб’єкта та індивіда чи навпаки, тобто, у них імпліцитно присутній антагонізм. З позицій людиноцентристської концепції суть фінансового права полягає у нормуванні та поєднанні двох невід’ємних сторін, атрибутів єдиного начала – природних потреб індивіда, їх індивідуальної для кожного та спільної для усіх, тобто, загальної, частин. ]] Нормативні шляхи вирішення проблеми співвідношення приватних та публічних потреб індивідів поки що не вироблені. Новітня теорія публічних фінансів в Україні тільки почала формуватись. Відбувається первісне кількісне нагромадження знань про даний феномен, тому ще не на часі підводити навіть проміжні підсумки. В Конституції України, яка виступає квінтесенцією теорії та практики держави і суспільства в сфері публічних фінансів, підходи до їх розуміння намічені у найзагальніших рисах і є, як мінімум, непослідовними та суперечливими. 

Громадянське суспільство як суб’єкт фінансового права

В Конституції України підходи до розуміння публічних фінансів намічені у найзагальніших рисах і є, як мінімум, непослідовними та суперечливими. Так, у п. 1 ст. 13 КУ зазначається: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші мінеральні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією». Про бюджетні кошти держави тут і не згадується, ніби у них дійсно відмінна від природних об’єктів права власності українського народу правова природа.

Відповідь на це питання можна знайти у статті 95 КУ: «Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами». Категорії власність Українського народу і суспільне багатство є синонімами, що свідчить про ідентичну правову природу відповідних суспільних феноменів, відображених у зазначених категоріях. Проте юридичний режим природних об’єктів права власності Українського народу та права суспільної власності на бюджетні кошти, як переконує системний аналіз Конституції України та іншого чинного законодавства України, є різним.

Зокрема, згідно п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції «правовий режим власності» «визначається» «виключно законами України». Законодавець право державної власності на грошові кошти, які належать державі Україна, закріпив у статті 326 Цивільного кодексу України. Цим самим він уможливив застосування до публічних фінансових ресурсів цивілістичних доктринальних підходів, що є методологічно і теоретично хибним, а практично небезпечним.

На думку цивілістів зміст права державної власності складають правомочності володіння, користування і розпорядження, які здійснюють відповідні органи державної влади». Чи наділена в дійсності держава в особі відповідних органів такими повноваженнями щодо коштів Державного бюджету? Деякі юристи-фінансисти відповідають на дане питання ствердно. ]] М.В.Карасьова. [[ Правомочність користування бюджетними коштами з боку РФ, її суб’єктів та муніципальних утворень здійснюється через витрачання цих коштів, а володіння – через право вимоги. При цьому, на думку М.В. Карасевої, користування бюджетними коштами з боку вищезазначених власників невіддільне від розпорядження ними. Закон про бюджет є актом у якому держава виражає свою волю на відчуження бюджетних коштів.

Однак виникають серйозні заперечення проти подібної тріади правовомочностей держави як власника бюджетних коштів (наприклад, чи може держава заставити бюджетні кошти, тимчасово уступити їх на власний розсуд чи подарувати)? Виходить, що це не класичне право власності?! Системний аналіз Конституції РФ спростовує позицію Карасьової. У ст. 71 Конституції РФ стверджується, що Федеральний бюджет” “перебуває” у віданні Російської Федерації”. Правова ж природа та юридичний режим права власності та права відання зовсім різні.

У ст. 95 Конституції для позначення правової природи і юридичного режиму права власності на кошти Державного бюджету України вжито категорію суспільного багатства, що дуже чітко й однозначно вказує на суворо цільове призначення зазначеного грошового фонду.  Держава у цій конструкції зобов’язана особа, управомочена здійснювати лише передбачені суспільством дії. Тобто, вона не є реальним власником державного бюджету України, а тільки від імені істинного власника – суспільства – здійснює його права “лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

Таким чином, розкривати правову природу та юридичний режим коштів Державного бюджету через цивілістичні доктринальні підходи та категорійно-понятійний апарат науки цивільного права, на нашу думку, методологічно хибно. Держава, здійснюючи від імені суспільства право власності на кошти Державного бюджету, завжди повинна діяти виключно в публічному інтересі, тому процедура здійснення нею цього права завжди повинна бути строго визначена об’єктивним правом.

Якщо об’єктивне право регулює право приватної власності шляхом встановлення тих дій, які власник здійснювати не вправі, то суб’єктивне право публічної власності – це завжди суворо визначена відповідним законом можливість діяльності по задоволенню публічних інтересів. Тому важко погодитись з висновком, що «суб’єктивне право приватної власності і суб’єктивне право державної власності мають тотожний зміст».

Податкові надходження у бюджетах держав знеособлюються й набувають в силу цього якість фонду коштів загального вжитку, “суспільного багатства”, за термінологією Конституції України, єдиним призначенням якого є фінансування публічних потреб за принципом конкуренції цих потреб між собою, тобто їх пріоритетності. Ці якості суспільного багатства (насамперед і головним чином податкових надходжень бюджетів держав) стали підставою для вчених Заходу у їх обґрунтуванні доктрини фіскального обміну + застосування ринкових механізмів.

По-друге, конструкція “суспільне багатство” є встановленою у Конституції України мірою необхідної поведінки держави з приводу публічних фінансів. Податкові, як і будь-які інші, надходження в бюджет держави не можуть бути використані нею на що завгодно, а тільки на публічні потреби. Як переконує системний аналіз Конституції України, ця міра включає в себе і встановлення меж фіскальних вилучень держави з приватного сектора з тим, щоб досягалась найбільша ефективність використання ВВП і національного доходу на загальносуспільному рівні. Тобто, конституційно-податковий компроміс суспільства і держави на основі конституційної конструкції “суспільне багатство” є поки що найвищим типом з усіх історично відомих типів компромісів суспільства та держави у сфері оподаткування і відзначається мультиплікаційним впливом на усі сфери суспільного життя, насамперед на економіку країни.

По-третє, конструкція “суспільне багатство” є визначеною у Конституції України мірою свободи контрагентів держави у податкових правовідносинах. Та частина їх приватної власності, на яку не поширюється правовий режим “суспільного багатства”, апріорі неподільно і повністю перебуває у їх приватній власності і відносно неї вони вправі застосовувати на власний розсуд весь набір правомочностей власника. На іншу ж частку власності контрагентів держави у податкових правовідносинах, на яку у належній правовій формі поширюється юридичний режим “суспільного багатства”, її виробники можуть претендувати поряд з іншими членами суспільства уже не як приватні власники, а лише як споживачі суспільних благ.

Як висновоко зазначимо, що у держави, згідно Конституції України, не виникає право власності на створене таким чином суспільне багатство – вона від імені суспільства тільки здійснює управління та розпорядження ним. Більше того, як однозначно випливає зі ст. 95 КУ, держава у юридичній конструкції “суспільне багатство” є зобов’язаною стороною, управомоченою здійснювати тільки передбачені суспільством дії. Тобто, за нині чинною Конституцією України українська держава не є реальним власником Державного бюджету України, а лише від імені істинного власника – українського суспільства – здійснює його права “лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України”.

Територіальна громада та органи місцевого самоврядування як суб’єкти фінансового права

Згідно Конституції України, ст. 140 БК України та Закону України «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування є суб’єктами фінансового права. Адміністративно-територіальні утворення реалізують свою правосуб’єктність через органи державної влади або органи місцевого самоврядування, які діють в межах компетенції встановленої відповідним нормативно-правовим актом. Адміністративно-територіальні утворення реалізують свою правосуб’єктність у таких випадках: 1) встановлення та справляння місцевих податків та зборів; 2) формування та виконання місцевих бюджетів; 3) організації випуску, розміщення та обслуговування місцевих позик.

Органи місцевого самоврядування наділені такими рисами правосуб’єктності: 1) можуть відповідати за належне здійснення своїх повноважень перед територіальними громадами; 2) діяльність, яка має владний характер; 3) є самостійними у межах своїх повноважень, але діють відповідно до нормативно-правових актів;

Фінансовою основою діяльності органу самоорганізації насе­лення є: - кошти відповідного місцевого бюджету, які надаються йому сільською, селищною, міською, районною у місті (у разі її ство­рення) радою для здійснення наданих органу самоорганізації населення повноважень; - добровільні внески фізичних і юридичних осіб; - інші надходження, не заборонені законодавством. Орган самоорганізації населення самостійно використовує фінансові ресурси, отримані з місцевого бюджету, на цілі та в межах, визначених відповідною радою.

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про місцеве самовряду­вання в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР, виключ­но до компетенції сільських, селищних, міських рад належать питання: • затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; • встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ста­вок у межах, визначених законом; • утворення цільових фондів, затвердження положень про ці фонди; • прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; • прийняття рішень щодо отримання позик з інших місце­вих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; • прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного за­конодавства пільг по місцевих податках і зборах; • встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних тери­торіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; • створення у разі необхідності органів і служб для забезпе­чення здійснення з іншими суб'єктами комунальної влас­ності спільних проектів або спільного фінансування (утри­мання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб); • прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення; • розмірів плати за користування природними ресур­сами, що є у власності відповідних територіальних громад.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено повноваження виконавчих органів сільських, селищ­них, міських рад у фінансових правовідносинах. Так, до влас­них (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: • складання проекту місцевого бюджету, подання його на затвердження відповідної ради, забезпечення виконання бюджету; • щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і ре­зультати виконання бюджету; • підготовка і подання відповідно до районних, обласних рад необхідних фінансових показників і пропозицій щодо складання проектів районних і обласних бюджетів; • встановлення в порядку і межах, визначених законо­давством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємс­твами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; • встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку використання коштів та іншого майна, що пере­бувають у спільній власності територіальних громад; • здійснення в установленому порядку фінансування видат­ків з місцевого бюджету; • залучення на договірних засадах коштів підприємств, ус­танов та організацій, незалежно від форм власності, роз­ташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів соціаль­ної і виробничої інфраструктури та на заходи щодо охоро­ни навколишнього природного середовища; • об'єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для вико­нання спільних проектів або для спільного фінансування і комунальних підприємств, установ та організацій, вирі­шення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад; • встановлення порядку та здійснення контролю за вико­ристанням прибутків підприємств, установ та організа­цій комунальної власності відповідних територіальних громад; • заслуховування звітів про роботу керівників підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад; • підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (вику­пу), а також надання під забудову та для інших потреб зе­мель, що перебувають у власності територіальних громад; • визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; • встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів; • встановлення за рахунок власних коштів благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством .гарантій щодо соціального захисту населення; • вирішення питань про надання за рахунок коштів місце­вих бюджетів ритуальних послуг у зв'язку з похованням самотніх громадян, ветеранів війни та праці, а також ін­ших категорій малозабезпечених громадян; • подання допомоги на поховання громадян в інших випад­ках, передбачених законодавством, та ін.

До делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері фінансів належать: • здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов'язань щодо платежів до місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях, незалежно від форм влас­ності; • здійснення відповідно до закону контролю за дотриман­ням цін і тарифів; • сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на від­повідній території.

До повноважень районних у містах рад та їх виконавчих ор­ганів у сфері фінансових правовідносин, передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», належать: • формування, затвердження, виконання відповідних бюд­жетів та контроль їх виконання; • управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності тери­торіальних громад районів у містах.

Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх вико­навчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням за­гальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах.

Районні, обласні ради делегують відповідним місцевим де­ржавним адміністраціям такі повноваження (стаття 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»): • підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповід­но районів і областей, цільових програм з інших питань; • підготовка пропозицій до програм соціально-економічно­го та культурного розвитку відповідно областей та загаль­нодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку України; • забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективного використан­ня природних, трудових і фінансових ресурсів; • підготовка і подання до відповідних органів виконавчої влади фінансових показників і пропозицій до проекту Де­ржавного бюджету України; • сприяння інвестиційній діяльності на території району, області; • об'єднання на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній те­риторії, і населення, а також бюджетних коштів на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, шляхів місцевого значення та на заходи щодо охорони праці та охорони навколишнього природного середовища; • здійснення контролю за використанням коштів, що над­ходять у порядку відшкодування втрат сільськогоспо­дарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; • забезпечення виконання заходів з відстеження результа­тивності регуляторних актів, прийнятих районними, об­ласними радами.

Крім зазначених повноважень, обласні ради делегують облас­ним державним адміністраціям такі повноваження: • визначення відповідно до закону розміру відрахувань під­приємствами, установами та організаціями, що надходять на розвиток шляхів загального користування в області; • погодження у випадках, передбачених законом, з від­повідними сільськими, селищними, міськими радами пи­тань щодо розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища.

Фізичні та юридичні особи як суб’єкти фінансового права

Юридичні особи володіють здатністю вступати у різноманітні фінансові правовідносини – бюджетні, податкові, валютні, кредитні тощо. Обсяг їхньої фінансової правосуб’єктності залежить від багатьох чинників: форми власності, організаційно-правової форми, способу фінансування, сфери діяльності тощо. Специфічний обсяг фінансово-правових прав і обов’язків мають бюджетні установи, казенні та муніципальні підприємства, страхові організації, неприбуткові організації, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та інші групи юридичних осіб. Проте, доречною є пропозиція науковців поділяти юридичних осіб на: приватних та публічних. Щодо останніх, до яких відносяться органи державної влади наділенні відповідною компетенцію, то найбільш поширеним є їх поділ за обсягом компетенції на: органи державної влади загальної компетенції (Президент України, ВРУ, КМУ); органи державної влади спеціальної компетенції (Рахункова палата України; Державна фіскальна служба тощо).

Специфічною групою юридичних осіб-суб’єктів фінансового права є фінансові установи, до яких належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, винятковим видом діяльності яких є надання фінансових послуг, тобто операцій з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Значною специфікою у цій групі володіють банки – юридичні особи, які мають виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Окрім того, що банки несуть фінансово-правові обов’язки стосовно сплати податків та зборів, формуванню обов’язкових резервів, дотримання правил здійснення кредитних, розрахункових, депозитних, валютних операцій, вони можуть виступати як уповноважені учасники фінансових правовідносин (так звані уповноважені банки), яким держава делегує владні повноваження щодо контролю за валютними, касовими, розрахунковими операціями їхніх клієнтів, за виконанням державного та місцевих бюджетів, обслуговуванням державних та муніципальних позик, кредитуванням за рахунок бюджетних коштів пріоритетних програм.

Індивідуальними суб'єктами фінансового права є фізичні особи: громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.  Існує два види правосуб'єктності індивідуальних суб'єктів фінансового права: особиста правосуб'єктність, якою користуються усі громадяни України – суб'єкти фінансово-правових відносин; особлива правосуб'єктність посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, обсяг і специфіка прав яких у фінансово-правових відносинах залежить від компетенції відповідного органу. Серед фізичних осіб-суб'єктів фінансового права окремо виділяють громадян, які займаються індивідуальною підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

Платник податків зобов’язаний стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України. Саме внесення платника податків до Єдиного реєстру платників податків означає набуття особою податкової правоздатності, тобто ідеальної можливості брати участь в податкових правовідносинах. Виникнення податкового обов’язку законодавець пов’язує з певним юридичним фактом – наявністю в особи об’єкта оподаткування. Тому учасником податкового правовідношення особа стає з появою у неї об’єкта оподаткування.

Платників податків можна класифікувати:

І. У залежності від податкової юрисдикції держави платники податків підрозділяються на: 1) резидентів – осіб, що мають постійне місце проживання чи місцезнаходження в даній державі і доходи яких підлягають оподатковуванню з усіх джерел (особи, які несуть повну податкову відповідальність); 2) нерезидентів – осіб, що не мають постійного місцеперебування в державі і у яких підлягають оподатковуванню лише доходи, отримані ними на даній території (особи, які несуть обмежену податкову відповідальність).

Розмежування на резидентів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів: 1) постійного місцезнаходження на території держави (найчастіше закріплюється кількісний критерій – в Україні це 183 календарних дня; 2) джерела отриманих доходів; 3) межі податкової відповідальності: повної чи обмеженої. ]]

Принцип територіальності визначає національну приналежність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від оподатковування в даній країні. Деякі країни за основу беруть критерій резиденства (Великобританія, США, Росія, Україна); інші – переважно критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки). ]] Різне об'єднання цих критеріїв породжує неоднаковий податковий режим і часто є основною причиною подвійного оподатковування.

2. У залежності від критерію юридичного і фактичного обов'язку сплати податку: 1) юридичний платник податків; 2) фактичний платник податків. ]] Даний критерій має місце при непрямому оподатковуванні.

До набуття чинності нової редакції Бюджетного кодексу України основною особливістю бюджетних правовідносин було значно вужче коло їх суб’єктів у порівнянні з іншими видами фінансових правовідносин. Не були суб’єктами бюджетних правовідносин юридичні особи – підприємства й організації недержавної та некомунальної форми власності, їх відносини з бюджетом опосередковувалися через податкові та кредитні відносини. Не могли бути суб’єктами бюджетних правовідносин і окремі громадяни, їх взаємовідносини з бюджетом також опосередковувались через податкові, трудові чи інші види відносин. Водночас визначення одержувача бюджетних коштів як суб’єкта господарювання, громадської чи іншої організації, яка не має статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує на їх виконання кошти бюджету, можливість делегування їм, у випадках передбачених бюджетним законодавством, окремих повноважень в бюджетній сфері дозволяє говорити про розширення кола суб’єктів бюджетних правовідносин, можливість включення до їх складу фізичних осіб-суб’єктів господарювання та юридичних осіб недержавної та некомунальної форми власності.

2. Гарантії реалізації та захист прав суб’єктів фінансових правовідносин: поняття і види

Поняття гарантій основних прав і свобод розглядається А.М. Колодієм як система норм-принципів, умов і засобів, що забезпечують у своїй сукупності здійснення конституційних прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в тому числі і сфері розподілу та перерозподілу ВВП та НД. Закріплення прав і свобод людини у сфері публічних фінансів у Конституції України та інших нормативно-правових актах є недостатньою умовою для того, щоб ці права і свободи реалізовувались громадянами. Без наявності відповідного механізму і гарантій реалізації більшість фінансових прав і свобод можуть залишитися для громадян лише декларативними нормами. А тому практична реалізація конституційних прав і свобод суб’єктів фінансового права повинна забезпечуватися двома категоріями гарантій.

Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх належного здійснення, на захист прав від можливих порушень. Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні, соціальні, організаційні, ідеологічні та інші.

До політичних гарантій прав платників податків слід віднести покладення на державу обов’язку по забезпеченню прав і свобод людини, адже згідно з ч.2 ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Економічні гарантії прав платників податків зумовлені необхідністю використання в Україні досвіду країн ЄС, у яких пройшов процес зміни кейнсіанської концепції оподаткування, в основі якої була активна фіскальна політика держави, на неокласичну концепцію податкової нейтральності, яка зумовлює не прямий, а побічний вплив держави на економіку за допомогою ринкових важелів. Це означає, що податки не повинні бути тягарем для платників, а одним із стимулів розвитку національної економіки. Вони не повинні відігравати вирішального значення при прийнятті ділових рішень, від їх величини не повинен залежати вибір господарської діяльності і характер розподілу прибутку. Визначений у законодавстві принцип соціальної справедливості один із ключових при визначенні соціальних гарантій прав платників податків. Базисом таких гарантій є концепція соціальної держави, що знайшла своє відображення у Конституції України. Основа її принципів відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам прожиткового мінімуму, який закріплюється в законодавстві. Організаційні гарантії прав платників податків полягають у існуванні державних інститутів та органів, покликаних забезпечувати охорону та захист прав платників податків. У державі діє система органів правосуддя. У структурі органів державної податкової служби діють структурні підрозділи, функцією яких є розгляд скарг платників податків в адміністративному порядку.

По-друге, це спеціальні гарантії – правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права з приводу розподілу та перерозподілу ВВП та НД.

До конституційно-правових гарантій платників податків належать: Ÿ право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб. Ÿ Право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної школи, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб; Ÿ право знати свої права і обов’язки, закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян. Окремим специфічним видом правових гарантій є юридична відповідальність. Юридична відповідальність суб’єктів фінансового права – це вид суспільних відносин, врегульованих нормами чинного законодавства, зміст яких полягає в заохочуванні за належну правомірну поведінку суб’єктів фінансового права, передбачену правовими нормами, чи примусі до виконання приписів норм права в разі порушення їх, що здійснюються державою в межах чинного законодавства.

Ст. 63 п. 63.6 Податкового кодексу України містить положення, що облік осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби, ведеться за прізвищем, ім'ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта. Захист прав суб’єктів фінансових правовідносин 

Суб’єкти, до яких застосовані заходи державного примусу, мають право на захист своїх прав і законних інтересів – оскаржити дії відповідних державних органів в адміністративному та судовому порядку. Адміністративний порядок діє головним чином у разі застосування заходів примусу, безпосередньо пов’язаних із захистом прав у сфері правового регулювання публічних фінансів, до державних органів, органів місцевого самоврядування, а також до підприємств, установ, організацій. ]] Наприклад, НБУ у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку адекватно вчиненому порушенню має видати розпорядження щодо накладення штрафів на керівників банку у розмірі до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян, Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

Судовий порядок застосовується для захисту фінансових інтересів і прав як представницьких і виконавчих органів держави, місцевого самоврядування, так і юридичних та фізичних осіб. Так, відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Судовий порядок застосовується як під час захисту фінансових прав держави, органів місцевого самоврядування, у взаємовідносинах юридичними та фізичними особами так і навпаки. Особливе місце у судовому порядку захисту прав і законних інтересів суб’єктів фінансового права належать актам Конституційного Суду України.

В юридичній науці проблему правовідносин прийнято відносити до центральних і досить дискусійних. До дискусійних відносять питання поняття і сутності правовідносин, існування правовідносин до норм права та інші. Складна природа правовідносин зумовила існування великої кількості підходів до визначення поняття правовідношення. В одному випадку, під правовідношенням розуміють реальне фактичне відношення, врегульоване нормами права[1], в іншому – не фактичне, а юридичне суспільне відношення[2]. Нарешті, під правовідношенням розуміють суб’єктивні права і юридичні обов’язки, що представляють індивідуальні моделі можливої і необхідної поведінки суб’єктів права і виступають зразком для цієї поведінки[3], або специфічну форму соціальної взаємодії суб’єктів права з метою реалізації інтересів і досягнення результату, передбаченого законом чи такого, що не суперечить закону, а також іншим джерелам права[4]. Проте необхідно зазначити, що все ж таки більшість науковців схиляються до розгляду правовідносин як різновиду суспільних відносин, врегульованих нормами права. Це пов’язано з цілим рядом факторів про які ми поговоримо нижче.

Як засвідчив здійснений аналіз панівних концепцій фінансового права зокрема та переконує стан фінансово-правової доктрини в цілому, у радянську епоху і в сучасний період розвитку науки фінансового права величезна більшість вчених юристів-фінансистів сприймали раніше та розуміють нині фінансове право як довільну, механічну сукупність усталених правил поведінки суб’єктів фінансових правовідносин, інакше кажучи, фінансово-правових норм, що, на їх переконання, створюються та підтримуються виключно державою у якості засобу регулювання суспільних відносин з приводу публічних фінансів. Тобто, таке бачення фінансового права хибувало раніше та хибує нині, по-перше, не розумінням його апріорі системної сутності, базується на сприйнятті нормативного фінансового права як аморфної, своєрідної броунівської (хаотичної) організації його норм. Яскраві підтвердження цього факту містяться по суті у кожному підручнику чи навчальному посібнику з фінансового права як радянської, так і пострадянської доби.

По-друге, ще однією визначальною рисою такого розуміння та сприйняття фінансового права є гіперболізація та абсолютизація статичних якостей фінансового права. Якби останнє було таким насправді, воно виявилося б неспроможним врегульовувати належним чином живу та швидкоплинну дійсність публічних фінансів, динамічні суспільні відносини з приводу власності на них, їх акумулювання, розподілу та використання. Феноменологічний аналіз фінансового права переконує, що воно насправді являє собою не механічну сукупність створених чи санкціонованих державою відповідних норм, а є об’єктивно цілісною динамічною органічною системою, яка, у свою чергу, наділена рядом природних ієрархічних рівнів. Тобто, фінансове право апріорі системне як у горизонтальному, так і у вертикальному вимірах.

На нашу думку, обидва ці фундаментальні феномени фінансового права – його системність та динамічність – найбільш адекватно та істинно можуть бути пізнані та виражені з позицій потребового підходу. Як уже зазначалося в науковій літературі, у вітчизняній юриспруденції в загальнотеоретичній постановці цей методологічний прийом вперше був застосований та описаний в середині 80-х років двадцятого століття П.М. Рабиновичем. Зокрема, він інтерпретувався ним як виявлення об’єктивних історично зумовлених визначених потреб суб’єктів суспільних відносин та встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих чи інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб[5].

В пострадянській науці фінансового права вперше потребовий підхід до визначення об’єкта та предмета фінансово-правового було застосовано до регулювання на прикладі податкового права. Зокрема, «Податкові надходження необхідні для задоволення публічних інтересів індивідів, їхніх окремих співтовариств і відповідного соціуму в цілому»[6]. Екстраполюючи вище наведений висновок на фінансове право загалом та доповнюючи його, можна сказати, що узагальненим об’єктом фінансово-правового регулювання виступають усі публічні фінансові ресурси суспільства, необхідні для задоволення публічних інтересів індивідів, їхніх окремих співтовариств і відповідного соціуму в цілому на основі принципу конкуренції заявлених публічних потреб, оскільки публічні потреби завжди випереджають можливості їх задоволення. Предметом же фінансового права є відносини власності з приводу публічних фінансових ресурсів.

Форма права відображає його статику, а зміст – динаміку. Адже право, як і будь-яке інше явище об’єктивної дійсності, не вільне від дії загальнофілософського закону про рух як спосіб існування матерії. Саме цих дві субстанціональні якості права – взаємозумовленість його змісту і форми, динаміки і статики – є найважчими та найскладнішими для їх теоретичного виділення із системи інших якостей права та наступного аналізу з метою подальшого практичного застосування. Як переконує величезний історичний досвід застосування права, найбільші труднощі зустрічаються якраз на найважливішому етапі – етапі створення дієвих правових інструментів впливу на суспільну реальність. Найпоширенішим та найефективнішим з таких інструментів радянська і пострадянська наука фінансового права, юриспруденція в цілому вважала раніше та продовжує вважати нині правовідношення. Зокрема, Ю.А. Ровинський писав, що фінансові правовідносини є «фінансовими відносинами, врегульованими фінансово-правовою нормою»[7]. Вторять йому пострадянські теоретики фінансового права. «Фінансово-правові відносини є, - пише Л.К. Воронова, - юридичною формою виявлення і закріплення фінансових відносин»[8]. «Фінансове правовідношення, - підкреслює К.С. Бельський, - це врегульоване нормами фінансового права суспільне відношення, що складається у сфері фінансової діяльності»[9]. Не змінилося розуміння представниками етатистського напрямку фінансового правоввідношення і сьогодні. Зокрема, наприклад, не дивлячись на досить детальний розгляд даної проблеми на рівні докторської дисертації М.В.Карасьова запропонувала праксіологічну теорію або діяльнісний підхід до розуміння фінансових правовідносин. (Праксіологія розглядає будь-яку діяльність як цілісний організм.) А разом із теорією правління вона дає змогу простежити процес формування, розподілу і використання грошових фондів держави і органів місцевого самоврядування в плані взаємозв’язку та взаємодії один на одного всіх елементів, що складають даний процес. Проте сутнісних ознак та виокремлення властивостей природи фінансового правовідношення вона не змінила. Правовідношення будувалось на тому ж марксиському базисі та надбудові. Крім того, найсучасніше визначення фінансового правовідношення на рвіні академічного підручника, на жаль, все ще залишається в полоні етатистського підходу. Так, Орлюк О.П. визначає фінансово-правові відносини як врегульовані фінансово-правовими нормами суспільні відносини, учасники яких є носіями юридичних прав та обов'язків у сфері мобілізації, розподілу й витрачання публічних фондів коштів.

У даних визначень природи та суті правовідношення очевидні, на нашу думку, як мінімум, дві методологічні хиби. По-перше, усі вони виходять із марксистського розуміння взаємодії публічних фінансів та фінансового права як базису і надбудови, активну роль відводять фактично публічним фінансам, а не фінансовому праву. За даного підходу до розуміння правовідношення право стає неспроможним вплинути в достатній мірі на певне суспільне відношення, а перетворюється по суті на пасивного юридичного фіксатора останнього, само стає результатом зворотнього впливу об’єкта, якому воно покликано було задати чітко визначених правових якостей.По-друге, об’єктом правового впливу тут визначено чітко окреслені суспільні відносини – відносини з приводу публічних фінансів. Насправді ж фінансово-правові норми врегульовують не суспільні відносини з приводу публічних фінансів, а поведінку суб’єктів фінансових правовідносин, людей в кінцевому рахунку, що не одне і те ж саме. Ми повністю поділяємо позицію С.С. Алексєєва про те, що правове відношення – це індивідуалізований суспільний зв'язок між особами, що виникає на основі норм права, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав і обов’язків та підтримується (гарантується) примусовою силою держави[10]. Тобто, правовідношення у його істинному, філософському розумінні є не результатом, а засобом правового регулювання. Праву іманентна багаторівнева вертикальна та розгалужена горизонтальна структура, елементи якої взаємодіють між собою та із зовнішнім середовищем, самі є водночас складноструктурованими явищами. Суспільне відношення є відношення одномірне, немає ніякої внутрішньої структури. Зокрема, відомий філософ науки В.М. Сагатовський писав: «Відмінність чи тотожність речей в одній множині, тотожних в іншій множині, називається відношенням між речами»[11]. Тобто, у даному випадку, послуговуючись термінологією філософів, мова іде тільки про самостійні, самодостатні речі та їх властивості. Правове ж відношення – різновид суспільного відношення. То коли перше не структуроване апріорі, чи може бути структурованим друге, особливе, що є одним з конкретних проявів загального? Звісно, що ні. Адекватними інструментами для аналізу суспільного відношення в цілому та правового (фінансово-правового) відношення зокрема є філософські категорії «змісту» та «форми». Методологічні можливості цих категорій дозволяють з’ясувати субстанціональні якості правовідношення в цілому, найважливіші якості його компонентів та зв’язку між ними, але не більше. Адже виділення у правовідношенні ще якихось речей, крім змісту, форми та зв’язку між ними, наприклад, елементів, складу, структури в доповнення до його змісту і форми було б, на нашу думку, некоректним у загальнофілософському плані, оскільки зміст та форма вичерпують явище повністю й окрім них та зв’язку між ними у жодному суспільному відношенні нічого немає. Однак загальновідомо, що у правознавстві в цілому та науці фінансового права зокрема є поширеним підхід вбачати у правовідношенні певні елементи, склади цих елементів, структурні зв’язки їх між собою та зовнішнім середовищем. Тобто, під правовідношенням у загальній теорії права[12] в цілому та фінансовим правовідношенням у науці фінансового права[13] зокрема насправді здебільшого розуміють не відношення у його власному сенсі, не сам правовий зв'язок відповідних суб’єктів права, а єдність цього зв’язку та тих явищ, які перебувають поза виміром їх правовідношенням, речей, що належать до іншого виміру права – суб’єкта, об’єкта, елементів, їх складів та функцій, цілісності, системності та структуровності між собою тощо. Ще у Древньому Римі цей вимір права дістав назву юридичних конструкцій. Отже, з позицій системного підходу фінансове правовідношення - індивідуалізований суспільний зв'язок між суб’єктами фінансового права, що виникає на основі норм фінансового права, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав та обов’язків у сфері правового регулювання публічних фінансів та їх гарантуванням з боку держави.

Фінансові правовідносини виконують три функції:

- вказують на коло осіб, на яких у конкретний період поширює свою дію фінансово-правова норма;

- закріплює конкретну поведінку їх учасників у галузі розподілу та перерозподілу ВВП та НД;

- виступають умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків їх учасників.

Особливості фінансового правовідношення

Фінансові правовідносини є різновидом правовідносин, у які їх суб’єкти вступають на підставі юридичних прав та обов’язків, передбачених правовими нормами, а тому їм властиві ознаки останніх:

По-перше, фінансове правовідношення - це зв'язок між його суб'єктами, що виникає, змінюється та припиняється виключно на основі норм права. При цьому принципово важливим є наступний момент. У фінансових правовідносинах реалізуються фінансово-правові норми та встановлюються права та обов’язки їх учасників.

По-друге, фінансове правовіднощення - це зв'язок між його конкретними суб'єктами, що виникає на основі норм права через їх суб'єктивні юридичні права і обов'язки. Особливий юридичний зв'язок між суб'єктами, що завжди виникає на базі їх матеріальних інтересів, відносин, існує саме тому, що дані суб'єкти є носіями відповідних прав і обов'язків. Юридичні норми надають одному суб'єкту фінансового правовідношення права, а на іншого суб'єкта - покладають обов'язки. А право й обов'язок (в цьому суть правовідношення) єдині, точніше - дві сторони єдиного цілого. Вони єдині за своїм об'єктом, за своїм фактичним змістом, втіленим для одного суб'єкта в тому, що він може, а для іншого - в тому, що він повинен. В силу цієї єдності прав і обов'язків суб'єкти фінансового правовідношення пов'язані між собою.

По-третє, фінансове правовідношення - це зв'язок, що виникає на основі норм фінансового права між суб'єктами, який має індивідуальний, конкретно визначений характер. Це зумовлено насамперед тим, що правовідношення так або інакше індивідуалізоване за своїм суб'єктним складом, за змістом прав і обов'язків цих суб'єктів.

Фінансове правовідношення - це завжди зв'язок між конкретними суб'єктами через реальні, фактично сущі, наявні права і обов'язки, що фіксують чітко визначену міру поведінки цих осіб. Інакше трактування фінансового правовідношення, коли під ним маються на увазі всі можливі для даних суб'єктів права і обов'язки (наприклад, для конкретного платника податків - всі права та обов'язки суб'єкта оподаткування взагалі), з неминучістю веде до конструкції правовідношення як "моделі" і, відповідно, до надання йому нормативного характеру і, звідси, до стирання якісних відмінностей між фінансово-правовою нормою, юридичною конструкцією та фінансовим правовідношенням. А це вже груба методологічна помилка.

Водночас необхідно мати на увазі, що права і обов'язки суб'єктів фінансового правовідношення як явища динамічного перебувають в русі, розвитку. І тут справа не лише в тому, що на початкових фазах формування фінансового відношення наявне суб'єктивне право його учасників може виступати (і виступає) у вигляді праобразу, тобто передумови - можливості, але й тому, що в уже сформованому правовідношенні суб'єктивне право чи обов'язок у ряді випадків до настання відомих фактів має потенційний характер (таким є, наприклад, потенційне право платника податку не сплачувати податків з доходів від операцій, звільнених законодавцем від оподаткування).

По-четверте, фінансове правовідноешння - це зв'язок між його суб'єктами, що виникає на підставі норм права і підтримується (гарантується) примусовою силою держави. Як тільки ті чи інші суб'єкти стають носіями юридичних прав і обов'язків, вони одразу ж потрапляють у специфічне становище по відношенню до держави. Держава підтримує, гарантує дії носія суб'єктивного права, забезпечує виконання обов'язків. Тобто, правовідношення, будучи зв'язком між тими чи іншими суб'єктами, являє собою також зв'язок, правда, в іншій площині та з іншими характеристиками, даних суб'єктів з державою.

По-п’яте, фінансові правовідносини, як правило, є об’єктивно-вольовими відносинами, які виникають відповідно до волі їх суб’єктів, у ваших підручниках переважно наголошують на волі публічного суб’єкта, забуваючи, що і воля приватного суб’єкта також відіграє важливу роль, прикладом може слугувати цілий ряд як диспозитивних норм так і імперативних, наприклад податкові правовідносини мають вольовий характер, оскільки будь-яке правовідношення здійснюється через поведінку його суб’єктів. Поведінка платника податків як суб’єкта податкових правовідносин закріплює за ним роль зобов’язаної особи, але у зв’язку з цим вони і є вольовими. В більшості випадків, коли суб’єкт податкового правовідношення отримує право здійснити певну дію, норма права фактично зобов’язує його до її здійснення, як правило, це стосується податкових органів. Платник податків має право, але не обов’язок оскаржити дії податкового органу, але право податкового органу здійснювати податковий контроль одночасно є його обов’язком. Відповідно, встановлене в законі право держави чи державного органу має імперативний характер, а свобода платника податків досить обмежена, хоча, податково-правові норми можуть регулювати деякі форми угод. Наприклад, надання розстрочення чи відстрочення грошових зобов’язань можливе за рішенням уповноваженого органу і на основі договору. Разом з тим фінансові правовідносини мають і свої спеціальні ознаки, обумовленні особливостями предмету та методу правового регулювання, а саме:

Особливий юридичний зміст:

(етатистський підхід) відносини виникають, змінюються та припиняються в особливій сфері суспільних відносин, що складає предмет фінансового права - виключно у сфері фінансової діяльності держави, органів місцевого самоврядування;

природно-правовий підхід – відносини виникають у сфері правового регулювання публічних фінансів, тобто розподілу та перерозподілу ВВП та НД; Завжди однією з його обов'язкових сторін виступає публічний суб’єкт, або особа, якій делеговано публічні функції.

є формою реалізації публічних інтересів, тобто фінансові правовідносини є публічно-правовими. Є формою реалізації публічних інтересів, які згідно егалітарної концепції фінансового права належать індивідам, а не державі, як стверджують етатисти;

Особливе коло суб’єктів, які наділенні правоздатністю, відмінною від правоздатності суб’єктів інших відносин: громадянське суспільство, держава, юридичні та фізичні особи, громадські організації, адміністративно-територіальні одиниці.

Представники етатистського підхіду наголошують на особливій, виключній ролі держави у цих правовідносинах. Представники природно-правового підхіду зазначають, що суб’єкти фінансового правовідношення є формально рівними (ст. 1, 8 Конституції України), а особливим суб’єктом повинно виступати громадське суспільство.

У ваших підручниках згідно етатистської концепції наводять ще одну ознаку, а саме те, що суб’єкти фінансових правовідносин нерівноправні, оскільки у таких правовідносинах діє принцип влади та підпорядкування, тому що однією стороною цих відносин завжди виступає держава чи орган місцевого самоврядування, що надає їм державно-владного характеру. Проте, згідно природно-правового типу право розуміння фінансові правовідносини повинні будуватися в першу чергу на основі правового начала, а саме принципу формальної рівності суб’єктів фінансових правовідносин.

У ваших підручниках також гіперболізується та абсолютизується грошовий (майновий) характер фінансових відносин, зазначаючи, що фінансові правовідносини виникають, змінюються та припиняються з приводу коштів обо грошових зобов’язань. Це положення є хибним, оскільки суперечить предмету фінансового права та зіштовхує його з предметом цивільного права. На нашу думку, не слід абсолютизувати майновий (грошовий) характер, оскільки фінансові правовідносини виникають в процесі розподілу та перерозподілу ВВП та НД, а на даний момент розвитку грошова система найбільш досконалий інструмент, засіб такого розподілу та перерозподілу. (Хоча сучасна економічна криза показала, що і не такий вже досконалий інструмент)

7. Згідно етатистської доктрини виникнення, зміна та припинення фінансових правовідносин завжди пов’язані з виданням приписів державними органами та органами місцевого самоврядування, наділеними відповідними повноваженнями. Проте, згідно природно-правового типу право розуміння виникнення, зміна та припинення фінансових правовідносин може також будуватися і на диспозитивних началах, наприклад,договірних - ст.. 104 БКУ.

Орлюк О.П. також виділяє певні додаткові особливості фінансово-правових відносин. Однією з основних є те, що ці відносини завжди є грошовими відносинами. Виокремлення такої риси фінансових відносин, на її думку, пов’язано з дією законів вартості та товарно-грошових відносин. Фінансовим відносинам властива також планомірність, нерозривно пов'язана з дією закону планомірного розвитку. Фінансові відносини — організаційні. Організація фінансових відносин належить до функцій держави, яка шляхом видання нормативно-правових актів стає організатором та координатором економічного життя суспільства загалом. Слід визнати: якщо виникнення фінансових відносин завжди пов'язано з нормативними актами, що їх видає держава, то вони, на відміну від інших економічних відносин, практично завжди мають правовий характер, тобто початково є правовими відносинами. Фінансові відносини існують лише у формі правовідносин. Якщо фінансові відносини не є правовідносинами, вони будуть порушенням фінансового законодавства. Фінансові відносини завжди мають цілісність, системність та формальну визначеність, пов'язану з тим, що вони регулюють чітко визначені зв'язки, які складаються між суб'єктами. Фінансово-правові відносини створюють складну специфічну систему правових утворень, які становлять структуру фінансового права.

Всі ці особливості фінансових правовідносин, взяті в сукупності, визначають специфіку фінансових правовідносин. Причому жодна з цих рис зокрема не в змозі охарактеризувати фінансове правовідношення в цілому. З'ясування загальних та специфічних особливостей фінансового правовідношення дозволяє зрозуміти та розкрити його юридичну природу, що має надзвичайно важливе значення для теорії і практики фінансового права.До того ж принципове значення тут належить декільком моментам. Як відзначає Алексєєв С.С., вирішальна конститутивна риса будь-якого, в тому числі і фінансового правовідношення, полягає в тому, що "воно виражає особливий суспільний зв'язок між конкретними особами, зв'язок через їх права і обов'язки". Це означає, що учасники правовідношення "пов'язані", тобто займають по відношенню один до одного відповідне становище (позицію). На думку Алексєєва С.С., така характеристика правовідношення в повній мірі узгоджується з філософським розумінням відношення, у відповідності з яким уже сам факт, що це є відношення, означає, що в ньому є дві сторони, які відносяться одна до одної.Ось цей момент - "відносяться одна до одної" - і показує Алексєєв С.С. як ключовий для розуміння правовідношення. Якщо вже ті чи інші суб'єкти виступають в якості носіїв суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, то вони в силу нерозривної єдності цих прав і обов'язків відносяться один до одного як учасники правовідношення.Обґрунтування цього положення, на думку багатьох теоретиків права, має методологічне значення для істинного розуміння таких надзвичайно важливих явищ правової матерії, як суб'єктивні юридичні права та обов'язки. По-перше, тому, що розгляд суб'єктивних прав і обов'язків як правовідношення дозволяє з'ясувати їх соціальну природу. Адже кожне явище в суспільстві розкривається як соціальне явище лише тоді, коли воно розглядається у вигляді відношення. До сказаного можна додати, що, як стверджує загальна теорія права, "право може впливати тільки на суспільні відносини і тому такі суспільні явища, як правоздатність, дієздатність, загальний обов'язок дотримуватись громадського порядку, закріплені в конституції як основи суспільного і державного ладу, є юридичним оформленням різних суспільних відносин". Суб'єктивне право і юридичний обов'язок поза соціальними зв'язками (поза правовідношеннями) - це "соціальний нуль". По-друге, тому, що розгляд суб'єктивних прав і обов'язків як правовідношення дозволяє побачити їх особливість як явищ юридичних. В реальному житті немає суб'єктивного права (як явища юридичного), якщо воно не "право" по відношенню до кого б то не було, тобто якщо воно так або інакше не пов'язано з обов'язками. Немає і обов'язку (як явища юридичного), якщо його не доповнює право вимагати. Право, не забезпечене обов'язками, і обов'язки, не підкріплені правом вимагати, перетворюються в "юридичний нуль". З цього, на думку Алексєєва С.С., з неминучістю випливає, що органічний, нерозривний зв'язок між суб'єктивними юридичними правами і обов'язками є однією з найістотніших об'єктивних закономірностей в галузі правової дійсності. Цей зв'язок відзначається таким жорстким, конституїтивним характером для права, що у випадку його відсутності правова матерія, так би мовити, розсипається: суб'єктивні юридичні права і обов'язки втрачають властивості юридичних і соціальних явищ. Поняття правовідношення і склалося в юридичній науці для позначення цієї неодмінної умови існування та функціонування правової матерії - органічного, нерозривного зв'язку між суб'єктивними права і обов'язками суб'єктів правовідношення. В залежності від обставин поведінка сторін фінансового правовідношення може бути активною чи пасивною, але вона завжди в межах прав та обов'язків взаємна, що в підсумку і визначає динамічність всієї системи фінансового права, оскільки це не що інше як динамічність самої реалізації об'єктивного і суб'єктивного права в житті суб'єктів цих правовідносин. Якщо абстрактне право, навіть належним чином закріплені наявні юридичні права та обов'язки в певному розумінні є галуззю правової можливості, належності, то фінансово-правові відносини - це вже галузь перетворення можливості в дійсність, належного в суще. Таким чином, фінансові правовідносини - різновид суспільних відносин, які за своєю формою є індивідучільно-визначеним зв'язком управомочених та зобов'язаних його суб'єктів, а за безпосереднім змістом їх - взаємодією цих суб'єктів, які реалізують свої суб'єктивні права та виконують покладені на них юридичні обов'язки у сфері розподілу та перерозподілу ВВП та НД.

Види фінансових правовідноси

Своєрідністю предмета фінансового права, різноманітністю видів його норм обумовлена наявність різних видів фінансових правовідносин, які можна класифікувати за такими критеріями:

1. За функціональною спрямованістю фінансово-правових норм, на підставі яких вони виникають, змінюються чи припиняються, їх поділяють на:

Регулятивні (правовстановлювальні) - суб'єкти реалізують свої права і виконують обов'язки, встановлені фінансово-правовою нормою. Регулятивні правовідносини забезпечують реалізацію регулятивної функції права. Деякі вчені регулятивні правові відносини називають правоустановчими, тому що тут йдеться про нормальний процес реалізації об’єктивного та суб’єктивного права, про відповідне виконання юридичних обов’язків[14]. Зміст регулятивного фінансового правовідношення в значній мірі визначається типом правовідносин. Наприклад, більшість фінансових правовідносин мають регулятивний характер. Наприклад, правовідносини щодо стягнення податків та зборів, правовідносини пов’язані з реалізацією конкретних прав та обов’язків платників податків.

Більшість представників етатистського розуміння фінансового права регулятивні фінансові правовідносини поділяє на абсолютні та відносні[15], що на нашу думку є методологічно невірним і не відповідає природі відносин, як завжди конкретно-визначених, індивідуалізованих.. Відносні правовідносини (двосторонньо індивідуалізовані) – це ті, в яких уповноваженій особі протистоїть чітко визначений суб’єкт, який зобов’язаний здійснювати чи не здійснювати певні дії. А абсолютні – ті де коло суб’єктів не конкретизоване, загальне. Проте, всі фінансові загалом у тому числі і податкові зокрема є відносними правовідносинами. Наприклад, правовідносини по сплаті податкових платежів, податковому контролю, отриманню податкового кредиту тощо. Здебільшого у відносних податкових правовідносинах уповноважена особа володіє правом вимоги, якому кореспондує обов’язок конкретного суб’єкта.

Регулятивні фінансові правовідносини маючи на меті відображення і реалізацію регулятивної функції права передбачають певну внутрішню будову. Акцент на статичній чи динамічній направленості регулятивної функції права породжує активні чи пасивні фінансові правовідносини[16].

Пасивні фінансові правовідносини є виразом статистичної функції права і складаються на основі уповноважуючих та забороняючих норм, передбачають позитивні дії уповноваженої особи і обов’язки пасивного змісту зобов’язаних осіб. Таким чином, наприклад, реалізуються певні відносини в сфері податкового контролю, коли активним діям податкових органів протиставлена пасивна поведінка контрольованих суб’єктів.

Активні фінансові правовідносини є виразом динамічної функції права, складаються на основі зобов’язуючих норм і характеризуються покладенням на особу обов’язку позитивного змісту – виконати податковий обов’язок, тобто здійснити певні дії по податковому обліку, сплаті податків та податковій звітності. Інтереси уповноваженої особи в даному випадку задовольняються тільки в результаті здійснення вказаних позитивних дій зобов’язаною особою.

Охоронні - метою правовідносин є охорона припису фінансово-правової норми. Охоронні фінансові правовідносини забезпечують реалізацію охоронної функції права, і виникають у зв’язку з порушенням фінансово-правової норми на основі її санкції. Наприклад, податкові, бюджетні правопорушення, правопорушення в сфері валютного, банківського законодавства тощо.

Вони пов’язані з реалізацією санкцій правових норм, і є настільки важливими, що мають ще й форму процесуальних правових відносин. В податковому праві, наприклад, правоохоронні відносини виконують допоміжну роль по відношенню до регулятивних. Тому в системі податкових правовідносин вони є похідними від регулятивних і їх значно менше. Охоронні податкові правовідносини виникають у зв’язку з порушенням податково-правової норми та базуються на санкції податково-правової норми. Їх необхідно відрізняти від адміністративних та кримінальних охоронних правовідносин, які виникають у зв’язку з порушеннями законодавства про податки та збори, але на підставі адміністративно-правової чи кримінально-правової санкцій, які містяться в Кодексі про адміністративні правопорушення України та Кримінальному кодексі України. До податкових охоронних правовідносин відносяться тільки ті, які виникають у зв’язку з податковими правопорушеннями, склади яких визначені Главою 11 Розділу ІІ Податкового кодексу України. Найголовнішою відмінністю між регулятивними та правоохоронними відносинами є те, що у правоохоронному відношенні є можливість примусового здійснення певної поведінки, покладеної на зобов’язану особу[17]