§ 10. Тлумачення заповіту

Тлумачення заповіту - інтелектуально-розумовий процес, спрямований на з'ясування змісту заповіту як одностороннього правочину, з тексту якого неможливо встановити справжню волю заповідача.

За правилом ст. 1256 ЦК України, тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК України.

Об'єктом тлумачення є зміст заповіту Зміст заповіту складає сукупність розпоряджень, що в ньому містяться. Однак в окремих випадках спадкоємці здійснюють фактично не тлумачення заповіту, а поділ спадкового майна. Так, згідно зі ст. 1267 ЦК України спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. У тому ж разі, коли це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом.

Відтак, слід розрізняти тлумачення заповіту від поділу спадкового майна, які є різними за правовою метою. Як зазначалося вище, мета тлумачення змісту заповіту полягає у з'ясуванні істинної волі заповідача, в той час як поділ спадкового майна спрямований на досягнення домовленості спадкоємців про зміну розміру часток, встановлених законом (заповітом).

Крім поділу спадкового майна, спадкоємці можуть визначити, в якому порядку будуть сплачувати борги спадкодавця, хто саме зі спадкоємців і в якому обсязі буде надавати гроші на встановлення пам'ятника на могилі спадкодавця тощо. Вирішення таких питань не пов'язане із тлумаченням заповіту, оскільки, по-перше, взагалі не вимагає наявності заповіту та, по-друге, переслідує зовсім іншу мету, відмінну від з'ясування волі заповідача.

Суб'єктами тлумачення заповіту виступають спадкоємці та суд. Закон визначає вичерпний перелік суб'єктів тлумачення, який не підлягає розширеному тлумаченню.

Тлумачення заповіту спадкоємцями. Результат тлумачення заповіту спадкоємцями має бути належно формалізований у вигляді окремого документа, враховуючи обов'язковість результату тлумачення як для інших спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів, так і для нотаріуса, який має видати кожному зі спадкоємців свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Такий документ підписується всіма спадкоємцями, що закликаються до спадкування, оскільки необхідною умовою тлумачення заповіту спадкоємцями, виходячи зі змісту ст. 1256 ЦК України, є відсутність спору, тобто згода кожного спадкоємця із витлумаченим текстом заповіту. Відмова хоча б одного спадкоємця підписати такий документ має наслідком відмову нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину та є підставою звернення до суду задля тлумачення заповіту в порядку ч. 2 ст. 1256 ЦК України.

Витлумачений спадкоємцями заповіт за своєю правовою природою не є договором. Адже договір відповідно до ст. 626 ЦК України - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Тлумачення заповіту не може бути спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків спадкоємців, оскільки вони встановлені заповітом як одностороннім правочином. Тлумачення ж заповіту по суті є конкретизацією положень останньої волі заповідача і, відповідно, не створює правових наслідків у вигляді прав та обов'язків спадкоємців. Тому документ, у якому міститься витлумачений спадкоємцями текст заповіту, є невід'ємною частиною заповіту та не може існувати окремо від нього.

Тлумачення заповіту судом. Суд здійснює тлумачення заповіту за наявності таких правових умов:

1) зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача;

2) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту. Зважаючи на те, що підставою судового тлумачення заповіту є спір

між спадкоємцями, така справа має розглядатися в порядку позовного провадження. Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Як правило, спадкоємців змушують звернутися до суду складнощі, що виникають при отриманні свідоцтва про право на спадщину.

Так, позивач звернувся до Борзнянського районного суду Чернігівської області з позовною заявою про тлумачення заповіту, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 07.04.2006 р. заповідачем було складено заповіт на її ім'я, який посвідчений державним нотаріусом. При складенні заповіту в його змісті було допущено помилку, а саме: зазначено, що позивачу заповідається житловий будинок та вказано адресу цього будинку, але не зазначено квартиру №2у даному будинку, власником якої була покійна і яку справді їй заповідала. Зважаючи на такі неточності, які допущені у змісті заповіту, державний нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. З цих підстав спадкоємець і просив витлумачити заповіт таким чином, що спадкодавець на випадок своєї смерті заповідала їй квартиру № 2. Суд позовні вимоги задовольнив повністю^.

Витлумачений судом заповіт закріплюється в судовому рішенні і є обов'язковим як для спадкоємців, кредиторів, відказоодержувачів, так і для нотаріуса, який після отримання рішення суду видає кожному зі спадкоємців свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Як зазначалося, суд тлумачить заповіт відповідно до ст. 213 ЦК України. Правила, за якими має здійснюватися тлумачення правочину, містяться у ч. З, 4 ст. 213 ЦК України і зводяться до наступного. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо і у такий спосіб неможливо визначити справжню волю осіб, що вчинили правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Тобто правила тлумачення правочину визначені законом за принципом концентричних кіл: у разі неможливості витлумачити зміст правочину шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються інші та інші засоби.

Водночас, наведені правила тлумачення правочину мають застосовуватися при тлумаченні заповіту з урахуванням специфіки спадкових правовідносин. Мова йде про те, що тлумачення заповіту здійснюється після відкриття спадщини, а тому заповідач об'єктивно не може приймати участі в цьому процесі. Крім того, тлумачення здійснюється виходячи із одностороннього характеру заповіту, в якому дія лише однієї особи (заповідача) породжує права та обов'язки для інших осіб. Відтак, судом не беруться до уваги зміст попередніх переговорів, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору.

Слід наголосити на тому, що тлумачення заповіту судом не повинно змінювати суть волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може переймати на себе права власника щодо розпорядження своїм майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з'ясування волі заповідача після його смерті (оголошення померлим). Відтак, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту. Останнє має наслідком спотворення волі заповідача¹.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18.12.2008 р. скасовано рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28.05.2008 р., яким було витлумачено заповіт. Судом першої інстанції встановлено, що у заповіті, посвідченому 17.03.2003р. секретарем виконкому Рафалівської селищної ради, спадкодавець заповів все своє рухоме майно, де б воно не знаходилося із чого б воно не складалося і буде належати їй на день смерті, спадкоємцям В. П., Д. Л., І.Д. та Е. Т. в рівних частках, а все своє нерухоме майно -Д.Л.

Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 28.05.2008р. заповіт було витлумачено таким чином, що насправді заповідач заповів В. П., Д. Л., І. Д. та Е. Т. не все своє рухоме майно (як це зазначено спадкодавцем в заповіті), а все нерухоме майно. Апеляційний суд Рівненської області у своєму рішенні від 18.12.2008 р. зазначив, що суд першої інстанції вийшов за межі наданих йому ст. 213ЦК України повноважень, оскільки зміст поняття «рухоме майно» замінив поняттям «нерухоме майно», чим фактично змінив сам заповіт. Виправлення «помилок» у заповіті законом також не віднесено до компетенції суду¹.