§ 7. Заповіт з умовою

Відповідно до ст. 1242 ЦК України заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Загальноприйнятою в юридичній літературі є позиція про те, що підставою виникнення правовідношення спадкування за заповітом є юридичний склад з послідовним накопиченням елементів: складення заповіту; відкриття спадщини та її прийняття.

У разі ж спадкування за заповітом з умовою, до складу юридичних фактів додається ще один - настання умови, визначеної заповітом.

Умова у заповіті має бути:

Визначеною за змістом, тобто чітко встановлювати дії, що має вчинити спадкоємець для набуття права на спадкування, або події, що мають статися незалежно від поведінки спадкоємця.

Правомірною, що прямо витікає зі змісту ч. 2 ст. 1242 ЦК України, відповідно до якої умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Здійсненною, тобто такою, яку можливо реально виконати або яка може реально настати, хоча здійсненність умови заповіту – поняття більшою мірою оціночне.

Слід підкреслити, що умова у заповіті може бути як дією, так і подією. У першому випадку умова пов'язана із поведінкою спадкоємця і за своєю юридичною природою є правочином. Відповідно до такої умови заповіту можуть бути застосовані як загальні норми глави 16 ЦК України «Правочини» у тому обсязі, в якому вони не суперечать суті досліджуваних правовідносин.

Умову в заповіті необхідно відрізняти від інших заповідальних розпоряджень, зокрема, заповідального відказу. Різниця між ними полягає в тому, що заповідальний відказ, на відміну від умови у заповіті, не впливає на виникнення у спадкоємця права на спадкування, а лише породжує зобов'язальне правовідношення між відказоодержувачем (кредитором) та спадкоємцем (боржником).

І хоча умова в заповіті має певну схожість із заповідальним покладанням, тобто зобов'язанням спадкоємця виконати певні дії, спрямовані на досягнення суспільне корисної мети (ч. 2 ст. 1240 ЦК України), відмінність між ними аналогічна наведеній вище - заповідальне покладення не зумовлює виникнення в особи права на спадкування.

Отже, умову в заповіті можна розглядати як вид заповідального розпорядження і, одночасно, як одну з підстав виникнення відповідного правовідношення (юридичний факт).

Згідно із ч. 1 ст. 1242 ЦК України, умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Визначаючи часові межі настання умови, слід зазначити, що така умова має існувати до часу відкриття спадщини, або - безпосередньо у день відкриття спадщини, з яким закон пов'язує день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Під часом відкриття спадщини мають на увазі певний день, що термінологічно в контексті спадкових правовідносин означає добу, а тому умова, встановлена у заповіті, має настати протягом двадцяти чотирьох годин дня смерті заповідача або дня набрання законної сили рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Ненастання умови на час відкриття спадщини означає своєрідне «відсторонення» спадкоємця за заповітом від спадкування. Зважаючи на те, що наявність умови може бути як пов'язаною, так і не пов'язаною з поведінкою спадкоємця, таке «відсторонення» від спадкування в деяких випадках не залежить від дій спадкоємця. Більш того, настання цієї умови пізніше, хоч би і в межах шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, не дає права на спадкування за заповітом з умовою. Наприклад, заповідач встановив умовою виникнення права на спадкування народження дитини. Проте на час відкриття спадщини спадкоємиця перебуває на п'ятому місяці вагітності. У наведеному прикладі умова заповіту вважається такою, що не виконана, а спадкоємиця не набуває права на спадкування.

Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не визначає особливості видачі свідоцтва про право на спадщину у разі спадкування за заповітом з умовою. Оминають це питання і Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій, пов'язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя.

За загальним правилом, встановленим п. 214 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом шляхом витребування відповідних доказів перевіряє: факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, наявність та чинність спадкового договору, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво; перевіряє коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.

Виходячи з того, що нотаріус видає свідоцтво про право на спадщину, саме на нього покладено обов'язок встановити наявність умови на час відкриття спадщини. А тому нотаріус повинен отримати від спадкоємця документи, що підтверджують, по-перше, існування умови заповіту та, по-друге, існування такої умови саме на час відкриття спадщини. За відсутності наведених обставин, нотаріус виносить мотивовану постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину.

Однак існування умови заповіту не завжди можливо підтвердити документально. Це стосується передусім поведінки спадкоємця (наприклад, припинення аморального способу життя). В такому разі спадкоємець має звернутися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд розглядатиме таку заяву в порядку окремого провадження, і рішення суду по цій справі надається нотаріусу.

Відповідно до ч. 2 ст. 1242 ЦК України умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Отже, недійсною в силу прямого припису закону вважається умова заповіту, що: 1) суперечить закону; 2) суперечить моральним засадам суспільства.

І якщо перша підстава нікчемності умови заповіту не викликає запитань, то друга потребує детального з'ясування. Як відомо, у чинному цивільному законодавстві вживається поняття «моральні засади суспільства», що є категорією звичаєвого права. Згідно із ч. 4 ст. 13 ЦК України при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Утім, закон не містить дефініцію «моральні засади суспільства», що значно ускладнює її практичне застосування. Водночас, вирішення цієї проблеми може бути певним чином полегшене положеннями Закону України «Про захист суспільної моралі» у ст. 1 якого наводиться поняття суспільної моралі як системи етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість.

З дефініції «суспільна мораль» можна виокремити такі її складові: система етичних норм; правила поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей; уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість.

Не викликає сумнівів, що «моральні засади суспільства» є оціночною категорією і в контексті досліджуваних правовідносин факт того, що умова заповіту суперечить моральним засадам суспільства має бути встановлений судом. І хоча відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання таким судом, цю норму досить складно застосувати до недійсності умови заповіту через її порушення моральних засад суспільства. Зазначимо і те, що закон не відносить до повноважень нотаріуса встановлення нікчемності умови заповіту. Невипадково в юридичній літературі висловлювалися позиції щодо недійсності заповідальних розпоряджень, за якими особа призначається спадкоємцем за умови, що вона має обрати певну професію; укласти, чи, навпаки, розірвати шлюб; укласти шлюб з певною особою; обрати певне місце проживання чи відмовитися від пересування; виконувати чи не виконувати релігійні обряди тощо.

Умова заповіту може виявитися нездійсненною, якщо неможливо виконати її взагалі або протягом певного строку. У цьому разі умова має вважатися такою, що настала¹.

Як визначається у ч. З ст. 1242 ЦК України, особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало. Буквальне тлумачення наведеної норми дає змогу дійти висновку про те, що спадкоємець може оскаржувати в судовому порядку умови заповіту за іншими, ніж встановлено в законі, підставами. Скажімо, у зв'язку зі встановленням умови під впливом помилки. В той же час, визнання умови заповіту недійсною не може впливати на дійсність заповіту в цілому. У такому разі спадкоємець отримує спадщину безумовно.