§ 4. Заповідальний відказ

Заповідальний відказ (легат) - це вид заповідального розпорядження, за яким на спадкоємця покладається обов'язок вчинити певні дії майнового характеру на користь третьої особи - відказоодержувача.

Відповідно до ст. 1238 ЦК України предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.

При цьому право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше. За таких обставин розпорядження про встановлення заповідального відказу має особистий характер, оскільки нерозривно пов'язане з особою відказоодержувача. На підтвердження цього ст. 1239 ЦК України містить правило про те, що заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Спадкоємець, на якого покладено легат, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. У тому разі, коли заповідальний відказ покладається на кількох спадкоємців, кожен із спадкоємців виконує обов'язок пропорційно до своєї частки у спадщині, якщо заповітом не встановлено інше.

Відносини, що виникають внаслідок встановлення заповідального відказу, мають зобов 'язальний характер. Особливість такого зобов'язання полягає в тому, що виникає воно не внаслідок посвідчення заповіту, а після відкриття спадщини. Це обумовлено правилом ч. 4 ст. 1238 ЦК України, відповідно до якого відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Кредитором у зобов'язанні виступає відказоодержувач, тобто особа, на чию користь встановлено легат, боржником - спадкоємець, чия частка у спадщині обтяжена відказом. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Крім того, у разі призначення виконавця заповіту останній теж в порядку ч. 2 ст. 1290 ЦК України має право вимагати від спадкоємця виконання заповідального відказу.

Зобов'язання із заповідального відказу слід віднести до недоговірних зобов'язань, які виникають із односторонніх правочинів, оскільки йому притаманні особливості таких зобов'язань. Водночас, досліджувані правовідносини за своєю юридичною природою не є договором. Адже договір відповідно до ст. 626 ЦК України - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дії майнового характеру, які має вчинити спадкоємець на користь відказоодержувача, встановлюються не домовленістю між цими особами, а змістом заповіту. А відтак, між відказоодержувачем та спадкоємцем не укладається договір¹.

Слід вказати на те, що предметом заповідального відказу є обов'язок майнового характеру, що обтяжує спадкове майно, а не спадкоємця. Зазначене прямо витікає зі змісту ст. 1238 ЦК України - право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за легатом, зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Отримання заповідального відказу не можна розглядати як спадкування через те, що ст. 1216 ЦК України визначає спадкування як перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відказоодержувач отримує предмет легату не від спадкодавця, а від спадкоємця. Отже, в цьому випадку відсутнє спадкове правонаступництво. Крім того, зміст ст. 1238 ЦК України містить застереження, що предмет заповідального відказу може як входити, так і не входити до складу спадщини. Це означає можливість покладення змістом заповіту обов'язку передати відказоодержувачеві річ, що перебуває у власності спадкоємця.

Правовий статус відказоодержувача відрізняється від правового статусу спадкоємця.

Так, по-перше, відказоодержувач не відповідає по боргах спадкодавця.

По-друге, до відказоодержувача майнові права переходять не від спадкодавця, а від спадкоємця, чия частка у спадщині обтяжена відказом.

По-третє, закон не допускає підпризначення відказоодержувача, на відміну від встановленої ст. 1244 ЦК України можливості призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування.

На практиці трапляються випадки ухилення спадкоємцями від виконання заповідального відказу.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 06.03.2007р. було частково задоволена позов відказоодержувача до спадкоємця про стягнення заборгованості за заповідальним відказом. Як встановлено в ході розгляду справи, заповідач склав заповіт, згідно з яким заповідав відповідачеві належний йому житловий будинок і поклав на нього обов'язок надати право довічного користування вищезазначеним житловим будинком позивачці, а також довічно забезпечувати її готівковими коштами в розмірі мінімальної заробітної плати на місяць. Проте зазначені кошти відказоодержувачу не виплачувалися протягом двох років, внаслідок чого вона змушена була звернутися до суду із позовом до спадкоємця, який не виконував заповідальний відказ, порушуючи тим самим волю спадкодавця. Суд ухвалив рішення, яким позовні вимоги частково задовольнив, стягнув з відповідача на користь позивачки (відказоодержувача) борг за заповідальним відказом у сумі 8029 грн.¹