5.Конфліктність у колективах засуджених. Соціальна реадаптація звільненого.

Особливе значення у формуванні колективу засуджених має рівень конфліктності. Під конфліктом у групі, колективі розуміється загострення взаємин, особливо напружений стан колективу, зіткнення і боротьба протилежних думок, інтересів, смаків, настроїв, а також несумісність людей у колективі. Конфлікти по-різному впливають на особистість. Одні можуть мати на неї позитивний вплив. Наприклад, колективне обурення й збурювання, викликані вчинком недисциплінованого засудженого, як правило, змушують порушника задуматися, під погрозою бойкоту й втрати поваги відмовитися від подальшої недисциплінованої поведінки. Конфлікти, викликані помилковими діями колективу та адміністрації, можуть мати негативний вплив на засуджених.

Причини конфліктів бувають різні: порушення окремими засудженими або групами суспільних (колективних) інтересів; дії та вчинки засуджених й окремих груп, які суперечать нормам права та моралі колективу; порушення сформованих особливо шанованих звичаїв і традицій; обмеження інтересів малих груп (як позитивних, так і негативних); обмеження прав окремих засуджених, зухвалий з їхньої сторони активний протест; не. відповідність взаємин у колективі засуджених нормам права й моралі (безтактність, брутальність і т. ін.); стихійний зліт негативних групових настроїв, що активізує діяльність негативно налаштованих елементів; прояв у відкритій формі антипатій та упередженості при оцінці дій і вчинків як груп, так і окремих засуджених; стан глибокого незадоволення особистості, а також підвищена дратівливість і грубість окремих засуджених; патопсихологічні відхилення в розвитку особистості тощо.

Найчастіше конфлікти виникають внаслідок грубого порушення засудженими норм моралі та відносин. Також існує залежність між конфліктами та груповими настроями. Якщо стихійні групові настрої зможуть викликати конфлікти в колективі, то виниклий конфлікт залежно від його ходу й розвитку надалі визначає зміну настроїв у групі та колективі.

Конфлікти в колективі засуджених виникають нерідко й на базі розбіжностей в думках, переконаннях окремих осіб або груп. Однак такого роду конфлікти відіграють роль не тільки свідомого, але й підсвідомого прояву психіки.

Конфлікти можуть виникати між: групами засуджених; особистістю та колективом; особистістю та малою групою; окремими засудженими; адміністрацією та колективом засуджених; адміністрацією та малою групою або угрупованням; адміністрацією та окремими засудженими. При цьому одні конфлікти виникають на принциповій основі (наприклад між передовою та відсталою частиною засуджених), а інші — на безпринципній основі (наприклад, між засудженими через неофіційні привілеї, престиж, між негативними малими групами).

Форми прояву конфліктів надзвичайно різноманітні: від прихованих станів незадоволеності, які можуть бути дуже тривалими, до відкритих зіткнень інтересів, думок, смаків, тобто до "вибуху" (групових, колективних афективних дій, обурення і т. ін.).

Кожен конфлікт у своєму розвитку може проходити чотири стадії:

1) початкова стадія, яка характеризується виникненням негативних почуттів, зіткненням інтересів, суперечливих думок, смаків;

2) друга стадія — характеризується формуванням конфліктних відносин;

3) апогей — відкрите зіткнення конфліктуючих сторін;

4) заключна стадія – вирішення виниклих протиріч. Це дуже важливо знати для профілактики, попередження та вирішення конфліктів.

Вирішення конфліктів, і особливо їх психопрофілактика, мають виняткове значення для виправлення й перевиховання засуджених. Знання причин конкретного конфлікту дозволяє вибрати необхідні способи та прийоми його вирішення. У будь-якому колективі засуджених виникає цілий ряд конфліктів, різноманітних за змістом, широтою охоплення людей, ступенем виразності та глибиною.

Для цілеспрямованого впливу на особистість вихователеві самому корисно іноді створювати конфліктну ситуацію, вміти загострити внутрішні та зовнішні протиріччя між особистістю й колективом, довести їх "до останньої межі, до такою стану, коли вже немає можливості ні для якої свободи, ні для якого позову між особистістю та суспільством". Цей крайній метод загострення конфлікту, організованого вихователем, можна назвати "вибухом", який може виражатися в формах рішення колективу, колективного гніву, осуду, бойкоту. Вихователь має моральне право на організацію "вибуху" лише и тому вішалку, якщо в нього є повна впевненість у позитивному результаті конфлікту.

Дія успішною виправлення га перевиховання засуджених необхідно, щоб всі конфлікти, які виникають у колективі засуджених, не заглушатися, не стиралися владою вихователя, а неодмінно вирішувалися з позицій інтересів колективу. Затушований конфлікт це конфлікт, який став більше глибоким, "нарив", якій неодмінно, рано або пізно, розкриється й прорветься. Такі затушовані конфлікти, при видимому благополуччі в колективі, особливо негативно можуть впливати на особистість.

Ресоціалізація особи засудженого полягає у формуванні законо­слухняної поведінки для життя на волі, зміні особистісної спрямова­ності, відновленні раніше порушених соціальних якостей особи, здій­сненні необхідної психокорекції. Важливим завданням пенітенціарних установ є підготовка засуджених до повернення на волю, включення їх у нормальне життя суспільства.

Ресоціалізуюча функція установ виконання покарань передбачає перебудову насамперед принципів діяльності самих установ. Необхід­но усунути умови, що сприяють криміналізації особи, її асоціальній поведінці. Існує проблема негативного «впливу в'язниці» на особу за­судженого. У цьому плані може відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати блатним, криміналізуватися). М. Єнікєєв слушно зазначає, що ієрархія тюремного співтовариства, його «закони», звичайно, добре відомі тюремній адміністрації. Нерідко механізми кримінального середовища використовуються нею для «ефективності» тюремного управління. Звідси негативне ставлення тюремної адміністрації до диференційо­ваного утримання ув' язнених. Про моральну ресоціалізацію, як і про інші тонкощі людської психіки, воєнізована адміністрація здебільшого просто не замислюється.

Важливим елементом ресоціалізації засуджених є про­грама їх підготовки до життя на волі. Складовими такої програми є:

1) правовий аспект (полягає у правовій регламентації про­цесу підготовки до звільнення з місць позбавлення волі);

2) психоло­гічний аспект (урахування психологічних особливостей особи засу­джених);

3) соціальний аспект (побудова позитивних модулів розв' язання соціальних проблем після звільнення);

4) професійний аспект (можливість одержати спеціальність за допомогою навчання в умовах відбування покарання);

5) освітній аспект (можливість під­вищувати свій освітній рівень);

6) медичний аспект (передбачає збере­ження здоров' я шляхом певних профілактичних заходів);

7) фізкультурно-оздоровчий аспект (можливість займатися спортом )

Слід зазначити, що у виправних колоніях діють школи з підготовки засуджених до життя на волі, в яких передбачається проведення занять і соціально-психологічних тренінгів (підвищення впевненості у собі, вироблення навичок раціонального розв' язання конфліктних ситуацій, аутогенні тренування, прогресивна релаксація тощо)¹. Фактично йдеть­ся про формування психологічної готовності у засудженого до життя на волі.

Підготовка до життя на волі сприяє успішній соціалізації особи після її звільнення з місць позбавлення волі. Слід зазначити, що фак­тично кожна третя особа, яка звільнилася з колонії, потребує спеціаль­ної психологічної допомоги. Суспільство здебільшого не бажає «при­ймати» осіб, які відбули покарання. В осіб, які звільнилися, виникають проблеми соціально-побутового характеру: відсутність житла, роботи, медичного обслуговування.

Опитування засуджених свідчить про таке. На запитання: «З якими труднощами Ви побоюєтеся зіштовхнутися після звільнення?»

12,5 % опитаних відповіли: «З упередженим ставленням за місцем роботи»; 11,3 % зазначили те саме, але за місцем проживання; 19,6 % указали на труднощі входження в нормальне життя.

Опитування також показало, що населення обстежених регіонів з упередженням ставиться до колишніх злочинців. Близько 50 % рес­пондентів не бажає бачити осіб, які відбули покарання, як своїх сусідів, друзів, родичів, колег по роботі. Незначна кількість законослухняних громадян (5 %) припускає можливість спілкування з колишніми зло­чинцями як друзями. Дуже мало людей (лише 3 % опитаних) згодні підтримувати відносини з такими особами у колі сім'ї

Проблема соціальної адаптації колишніх ув’язнених була і залишається гострою й актуальною. Адже від того, наскільки вдало відбуватиметься процес пристосування колишнього в’язня до нових соціальних умов, наскільки швидко він засвоюватиме нові цінності, норми, правила поведінки життя в соціумі, залежить не лише його подальша доля, але й доля інших індивідів, у більш широкому соціальному вимірі – соціальна безпека. Щорічно з кримінально-виконавчих установ звільняється 50–70 тис. засуджених до позбавлення волі. На жаль, в Україні доля особи, яка хоче розірвати зв’язки з кримінальним минулим, найчастіше мало хвилює як посадовців, так і представників громадськості (у тому числі представників владних структур, які опікуються колишніми ув’язненими).

Нерідко трапляються ситуації, коли людина, зіштовхнувшись із низкою проблем (відсутність житла, роботи, довіри з боку близьких, звичайна побутова ксенофобія з боку незнайомих людей), втрачає надію і повертається знову в місця позбавлення волі, але вже на більш тривалий термін. Зокрема серед засуджених у 2007 р. раніше були судимі та мали непогашену або незняту судимість 25,6% осіб. Покращити ситуацію в цій галузі можна завдяки вивченню та запровадженню адаптаційних технологій при роботі з цією соціальною групою.