5.Психологія потерпілого і свідка. Провокуюча поведінка, види віктимності.

Потерпілий — особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом, перебільшенням збитку і вини обвинуваче­ного. Почуття потерпілого можуть бути пов' язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця.

Важливе значення в розкритті змісту поняття "жертва" належить вивченню її на соціально-психологічному рівні, що охоплює її соціальний статус, позиції, ролі.

Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу та, що важливо для віктимології, його стосунками з іншими особами, які пов'язані зі злочинною поведінкою.

Позиція жертви - це особливості стосунків між жертвою та злочинцем, між свідками злочину, між "співпотерпілими" й між третіми особами тощо.

Роль жертви - це поведінка потенційної жертви перед вчиненням злочину та в момент вчинення злочину. Адже її поведінка може так уплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, при сімейно-побутових конфліктах). Жертві може бути завдано шкоди й у результаті її необачливих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й неправильної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.

У механізмі злочину існують взаємозв'язок злочинця і жертви (по­терпілого), певна вибірковість з боку винного. Психологія конфлікту «злочинець — жертва» може набувати різних форм. Причому жертва злочину до злочинної події відрізняється тією чи іншою поведінкою. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють декілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивну, нейтральну, провокуючу.

Позитивна поведінка — це поведінка, спрямована на запобігання конфліктній ситуації, припинення злочину і затримання злочинця (соці­ально позитивна поведінка).

Нейтральною називається поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає цьому (байдужа поведін­ка).

Провокуюча поведінка — це така поведінка з боку жертви злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру (характером, тривалістю та інтенсивністю). Така поведінка стає причиною вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування зло­чинного наміру. Провокуючу поведінку іноді називають негативною.

Провокуюча поведінка жертви сприяє виникненню у злочинця не­гативних емоційних станів (агресивність, гнів, озлоблення та ін.), що зумовлюють вчинення вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо. Так, систематичні приниження та образи можуть викликати гнів, унаслідок чого кривднику можуть бути заподіяні тілесні ушкодження. Провокуючою поведінкою є легковажні або аморальні дії потерпілої (розпусність стосунків, демонстрація сексуальної приступності та ін.) при зґвалтуваннях.

Вчення про жертву злочину називається віктимологією (від лат. victima — жива істота, принесена в жертву богу, жертва;). У віктимології виділяють індивідуальну, видову та групову віктимність.

Віктимність визначається як підвищена здатність людини через низку духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус ставати за певних обставин жертвою злочину.

Важливе значення має вирізнення видів віктимності:

1) віктимогенна деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особи, пов' язаних із особливостями її соціалізації;

2) професійна віктимність (обумовлена виконанням деяких соціальних функцій, напри­клад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.);

3) вікова віктимність (як біологічна властивість);

4) віктимність «патологія» (як наслідок пато­логічного стану особи — тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання).

Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях:

- на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати на виникнення та розвиток наміру в майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину;

- на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.

У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення ефективності запобігання конкретним злочинам і злочинності загалом через здійснення цілеспрямованого впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.

Проблема класифікації жертв злочинів і, ще більшою мірою, їх типології - надто складна. Жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження та до смерті. Надзвичайна неоднорідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Та при цьому необхідно дотриматись однієї основної вимоги -віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, та діями злочинця до й під час скоєння злочину - з другого. Цей зв’язок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.

Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних або необережних злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена або ні, випадкова чи жертва-співучасник). Однак ці критерії не задовольняють потреб науки та практики, бо не розкривають справжнього розмаїття взаємодії потенційної жертви та злочинця.

Свідком є особа, котрій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у даній справі. Свідок як процесуальна фі­гура «породжений» самим фактом злочину і тому є незамінним. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов' язана з' явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі (ст. 70 КПК України).

Особа свідка має бути надійно захищена. У розвинутих країнах існують певні програми, спрямовані на захист свідків. Психологічна характеристика свідка як особистості охоплює інте­лектуальні, вольові, моральні та інші якості. Свідки відрізняються за обсягом сприйнятої ними інформації і можуть характеризуватися по­відомленням неправдивих відомостей із різних мотивів.

Показання свідків відіграють велику роль у діяльності слідчих і суддів, захисників і адвокатів, прокурорів та інспекторів. У психологічному плані показання свідків — це відтворення раніше сформованих вражень, актуалізовані образи подій, що сталися. При цьому дуже суттєво, наскільки правильним, адекватним є процес сприйняття в цього свідка, які особливості збереження і реконст-рукції1 сформованих образів в його пам'яті.

Показання свідків поділяються на:

• прямі, основані на безпосередньому сприйнятті суттєвих для справи обставин (таких свідків називають очевидцями);

• непрямі, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

Змістом показань свідків можуть бути як відомості про фактичні дані (вони мають доказову силу), так і оціночні судження. Досвід показує, що в усіх випадках допиту повинна передувати бесіда слідчого зі свідком. Її основна мета — зняти у свідка психічне напруження, усунути можливу недовіру, викликати в нього готовність дати правдиві свідчення.

Окрім повідомленого свідком, у нього в пам'яті може бути і багато іншого, нерідко дуже суттєвого для слідчого. Це пояснюється тим, що свідок не дає точне відображення побаченого, а розповідає про свої враження, про те, що, на його думку, важливо і потрібно розповісти юристові. Він може ненавмисно не розповісти слідчому про ключові деталі, вважаючи їх неважливими, дещо забути з того, що хотів розповісти (особливо якщо його перебивають). Є й інформація, що не дуже запам'яталася, яка може бути "витягнута з глибин" пам'яті лише за допомогою певних механізмів упізнання.

Іноді свідку може бути надана психологічна допомога у пред'явленні схем, зображень, макетів, пропозиції графічно показати об'єкт, карту огляду та ін. Активізації репродуктивної1 і розповідної діяльності свідка допомагають такі прийоми, як пропозиція описати подію у хронологічному порядку, нагадувальні запитання. У ході допиту слідчий повинен відокремлювати факти, які описані впевнено, від тих, що повідомляються з певним сумнівом. Важливо з'ясувати, чим зумовлені впевненість чи сумнів свідка, а також умови сприйняття ним цього факту.

Похибки та помилки в показаннях свідків (неповнота і зайве, неточності та ін.) — звичайне, а не виняткове явище. Помилковість у повідомленні стосується найчастіше не свідчень у цілому, а певних їх фрагментів. Це можуть бути помилки в мовній комунікації (неправильне розуміння смислу слів, термінів, помилкова їхня інтерпретація), викривлення форми, розміру і структури описаного об'єкта, часу проходження подій та ін.

У ході з'ясування зовнішнього образу розшукуваної особи як психологічна допомога свідку можуть бути використані фотографії різних осіб, малюнки, графічні зображення обличчя. Слід враховувати, що краще запам'ятовуються такі ознаки людського обличчя, як вираз очей, їхній колір, зачіска, а найбільш стійкими пізнавальними ознаками є риси обличчя, силует тіла, характерний вираз обличчя (похмурий, веселий, нахабний, сором'язливий, злий, добрий і т. д.), а також хода, жести, елементи одягу.

Найскладнішим психологічним завданням допиту свідка є встановлення достовірності його свідчень. Психологічні прийоми, які може використати юрист для перевірки достовірності показань свідка:

- є детальний допит щодо обставин, значення яких слідчому відоме.

- виявлення суперечностей у словах, виразах і невербальних зовнішніх проявах. Коли свідок каже неправду, то зазвичай він втрачає холоднокровність, очі починають бігати, змінюється міміка, поза і т. п.

В юридичній практиці доводиться мати справу зі свідками, які перебувають у момент скоєння злочину у стані алкогольного сп'яніння, через що вони погано орієнтуються в події, що сталася. Тому такі свідки можуть відстоювати те, чого в дійсності не бачили, допускати довільні, зовсім не обґрунтовані твердження. У розповіді вони змішують ознаки об'єктів, демонструють явні провали в пам'яті, виникає ймовірність обмови. Ці особливості свідчень в стані алкогольного сп'яніння необхідно враховувати слідчому.