Тема 7 – 8. Психологічні засади розслідувань злочинів.

Психологія потерпілого та свідка.

1. Загальна характеристика психологічних особливостей слідчої

діяльності, Психологія обвинуваченого. Поняття захисної домінанти.

2. Психологія допиту та очної ставки.

3.Психологічні особливості огляду місця події, обшуку та виїмки.

4. Психологія слідчого експерименту.

5. Психологія потерпілого і свідка. Провокуюча поведінка,

види віктимності.

1.Загальна характеристика психологічних особливостей слідчої діяльності. Психологія обвинуваченого. Поняття захисної домінанти.

При провадженні до-судового слідства всі рішення про спрямування слідства і про прова­дження слідчих дій приймає самостійно слідчий, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення (ст. 114 КПК України).

Слідчий є тією особою, яка повинна мати необхідні знання (мати кваліфікацію юриста) і професійний досвід. Це зумовлено складністю і багатогранністю виконуваної діяльності. Процесуальне становище слідчого, його соціально-рольова функція передбачають необхідність відповідності його особистості певним пси­хологічним якостям (організаторські здібності, гнучкість мислення, самостійність, спостережливість, відповідальність, акуратність, пунктуальність, тактовність, емоційна стійкість.). Екстремальність умов роботи слідчого визначила високий ступінь зна­чущості його інтелектуальних, вольових та комунікативних якостей.

Слідчий відчуває вплив негативних емоцій, тому його особистість має характеризуватися:

а) толерантністю (від лат. tolerantia — терпін­ня) — стійкістю до впливів несприятливих чинників, зниженою чут­ливістю до їх впливів;

б) зниженим рівнем тривожності;

в) емоційною стійкістю та ін.

У процесі пізнавальної діяльності слідчий повинен уміти з усього нагромадження речей і слідів зібрати саме ті, що стосуються кримі­нальної справи. У цьому аспекті важливого значення набуває вміння слідчого будувати і варіювати розумові моделі, моделювати події ми­нулого.

Слідчий — це та особа, яку має характеризувати не тільки само­організація, а й уміння організовувати інших людей, координувати їхню діяльність. Так, організація огляду місця події передбачає запро­шення спеціалістів, понятих, у деяких випадках — потерпілого чи обвинуваченого. Слідчий повинен уміти організувати діяльність різних осіб, бути керівником слідчої дії, керувати всіма учасниками процесу огляду. Слідчий може працювати в слідчо-оперативній групі чи слідчій бригаді. При цьому треба враховувати психологічну сумісність учас­ників групи чи бригади, наявність організуючих засад, розподіл функ­ціональних обов' язків.

Одержання інформації в перебігу слідчих дій передбачає вміння слідчого справляти психологічний вплив, обирати його необхідний рівень, спрямованість, способи. Слідчий повинен розумітися на пси­хології інших людей, уміти діагностувати їхні психологічні особливо­сті. Він має «перевтілюватися», не показувати явного, різко негатив­ного ставлення до особи підозрюваного чи обвинуваченого (у цьому робота слідчого є близькою до роботи актора). Важливою комуніка­тивною якістю слідчого є також уміння спілкуватися з людьми.

Обвинувачений є особою, якій ставиться у вину вчинення злочину. Таке процесуальне становище визначає деякі психологічні особливості обвинуваченого. Є такі типові форми поведінки (позиції) обвинуваченого:

1) каяття у вчиненні злочину;

2) протидія розслідуванню (приховування слідів злочину, схиляння тих чи інших осіб до давання неправдивих показань, тощо);

3) продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.

У ході вчинення злочину потреби людини задовольняються проти­правним шляхом, тому особі, яка вчинила злочин, відомо, що її дії порушують соціальні норми. У цьому випадку виникає конфлікт між нею і суспільством. Така особа фактично перебуває в ролі пересліду­ваного, якого супроводжують певні емоційні стани (страх і боязнь викриття та застосування заходів кримінального покарання, фрустра­ція, безвихідність .

Психологія обвинуваченого (особи, яка вчинила злочин) характе­ризується пануванням захисної (оборонної) домінанти. Домінанта (від лат. dominans — панівний) у психології визначена як тимчасово панів­на рефлекторна система, що зумовлює роботу нервових центрів у даний момент і надає поведінці певної спрямованості. Розроблення вчення про домінанту належить О. О. Ухтомському. Як панівний центр збу­дження домінанта підсумовує і нагромаджує імпульси, що надходять до центральної нервової системи, одночасно стримуючи активність інших центрів.

Оборонна (захисна) домінанта, характерна для осіб, які вчинили злочин, викликає неупорядковану активність, «штовхає» винного на вчинення дій, що за розрахунками злочинця мають захистити його від викриття. З цією метою злочинець створює інсценування, фабрикує до­кази своєї невинуватості, робить неправдиві заяви, поширює чутки.

У поведінці особи, яка вчинила злочин, виявляються певні законо­мірності. Зокрема, злочинець прагне потрапити на місце вчинення злочину (цим пояснюються випадки, коли злочинці ставали понятими, а потім їхнє процесуальне становище «трансформувалося» на обви­нувачених). Злочинець будь-якими засобами намагається одержати інформацію про перебіг розслідування, іноді пропонує слідчому свою допомогу.

Особа, яка вчинила злочин, відчуває потребу в спілкуванні, їй важ­ко приховувати обставини злочину, є потреба повідомити кому-небудь приховувані обставини, поділитися своїми переживаннями. У злочин­ця виникає бажання розповісти кому-небудь правду. Цю закономірність необхідно враховувати в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності.

В обвинуваченого можуть виявлятися так звані докази поведінки — дані про факти, що негативно характеризують поведінку обвинуваче­ного у зв' язку із вчиненим злочином. Особа, яка вчинила злочин, відчуває потребу в спілкуванні, їй важ¬ко приховувати обставини злочину, є потреба повідомити кому-небудь приховувані обставини, поділитися своїми переживаннями. У злочинця виникає бажання розповісти кому-небудь правду. Цю закономірність необхідно враховувати в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності. В обвинуваченого можуть виявлятися так звані докази поведінки — дані про факти, що негативно характеризують поведінку обвинуваченого у зв'язку із вчиненим злочином. Докази поведінки свідчать про усвідомлення вини і можуть виявитися у поінформованості щодо таких обставин, які могли бути відомі лише особі, яка вчинила злочин: об­мовці, винній поінформованості, підвищеному інтересі до розсліду­вання конкретного злочину, мимовільній реакції на подразник тощо. Докази поведінки мають орієнтовне значення і використовуються в тактичних цілях.

Вивчення психологічних особливостей обвинуваченого слідчим (судом) дає змогу вирішувати такі завдання:

1) обрати необхідні засо­би психологічного впливу і визначити оптимальну тактику проведення слідчих (судових) дій;

2) справити виховний вплив на особу обвину­ваченого з урахуванням його індивідуально-психологічних особливо­стей;

3) визначити обставини, що пом'якшують і обтяжують вчинення злочину (перебування особи в стані фізіологічного афекту тощо), роль у злочинному угрупованні, мотив учинення злочинного діяння;

4) вста­новити причини злочину (профілактична діяльність слідчого).