Система юридичної психології:

І. Загальна частина	II. Особлива частина
Предмет, завдання, історія розвитку	Правова, кримінальна, судова психологія.
Методологічні основи і методи	Психологія слідчих дій. Психологія судочинства.
Загальнопсихологічні та соціально-психологічні основи -	Виправна (пенітенціарна) психологія
Психологія юридичної праці	Судово-психологічна експертиза

Об'єктом вивчення юридичної психології є конкретні типи людей і їх спільності як суб'єкти правової активності в межах існуючих процесів правового регулювання.

Предметом юридичної психології є дослідження і виявлення психологічних фактів, закономірностей та механізмів реалізації людьми активності у різних сферах правової реальності.

До основних завдань юридичної психології відносяться:

1. вивчення психології особи юриста (слідчого, прокурора, судді, адвоката та ін.) і його діяльності, психологічних особливостей юри­дичної процедури;

2. розгляд психологічної ефективності дії норм права, правотворчого процесу;

3. дослідження психологічної структури злочину та особи право­порушника, формування антисоціальної установки і методів попере­джувальної діяльності;

4. вивчення шляхів формування психічної діяльності учасників судочинства з метою найбільш оптимального виконання завдань право­суддя;

5. розгляд психологічних основ проведення окремих процесуаль­них дій з метою найефективнішого здійснення пізнавальної діяльності та її організації;

6. дослідження психологічних закономірностей пенітенціарної ді­яльності з метою розроблення системи заходів, що сприяють корекції поведінки засуджених;

7. створення рекомендацій щодо навчання і виховання працівників правозастосовних органів, спрямованих на формування професійно необхідних якостей;

8. розроблення практичних рекомендацій для юристів щодо здій­снення правотворчої, правозастосовної та правоохоронної функцій;

9. забезпечення правозастосовної практики психологічним знан­ням, розроблення методик психологічної діагностики та судово-психологічної експертизи;

10) аналіз психологічних характеристик правового виховання гро­мадян з метою розроблення методів профілактичної діяльності щодо окремих осіб і груп населення.

Історія розвитку юридичної психології

В античному і середньовічному процесі основним доказом було особисте визнання підозрюваного. Це визнання, як основний доказ, добувалося будь-якими шляхами, у тому числі з використанням катувань, в основі яких лежали узагальнені емпіричні дані, побутова психологія. На зміну феодальному пошуковому процесу приходить буржуазний. Важливого значення набувають показання свідків і дані про особистості підсудного, потерпілого позивача й відповідача, а для правильної оцінки зацікавлених осіб з'являється потреба у використанні психологічного знання.

Про необхідність враховувати психологію злочинців у XVIII ст. висловлювався І.Т. Посошков, який пояснював, як деталізувати показання лжесвідків, щоб одержати певний матеріал для їхнього викриття. М.М. Щербатов, історик і філософ, вказував на необхідність знання законодавцем "людського серця" і створення законів з урахуванням психології народу, підняв питання про можливості дострокового звільнення злочинця і необхідність залучати осіб позбавлення волі до робіт. В.Ф. Ушаков розкривав психологічні умови впливу покарання на злочинця, головним вважав приведення злочинця до каяття. Поширення ідеї виправлення й перевиховання злочинця призвело до застосування права у психології як наукового обґрунтування цих проблем, над якими на початку XIX ст. в Росії працювали Т. Д. Лодій, В.К. Елпатьєвський, Г.С. Гордієнко, Х.Р. Штельцер та інші вчені.

Однак загальна психологія, яка носила в той час умоглядний характер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити' наукові критерії й методи вивчення людської особистості. Значна кількість робіт, присвячених юридичній психології, з'явилася при проведенні правової реформи останньої третини XIХ ст. Це роботи І.С. Баршева, К.Я. Яневич-Яновського, О.У. Фрезі, Л.Е. Владимирова ", де. висловлювалися ідеї прагматичного дослідження психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець XIX і початок XX ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії й ряду юридичних дисциплін. Ряд вчених, які представляли ці науки в той період, займали передові, прогресивні позиції (І. М. Сєченов, В. М. Бехтерєв, С. С. Корсаков, В. П. Сербський, А. Ф. Коні та ін.). Розвиток психіатрії й права призвели до необхідності оформлення юридичної психології як самостійного наукового напряму. П. І. Ковалевський у 1899 р. порушив питання про розмежування психопатології й правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

Приблизно в цей же період розгорнулася боротьба між антропологічною і соціологічною школами кримінального права. Родоначальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, який обґрунтовував теорію "уродженого злочинця", що у силу своїх природних особливостей не може бути виправлений. Ця теорія знаходить послідовників й у наш час, зокрема, в теорії хромосомних аномалій Клайнфельтера, у фрейдистських і неофрейдистських вченнях про агресію и руйнівні потяги. Представники соціологічної школи надавали вирішального значення в поясненні причин девіантної поведінки соціальним факторам.

На початку XX ст. у юридичній психології починають використовуватися експериментальні методи дослідження. Значна кількість робіт О. Б. Гольдовського, О. І. Єлістратова, О. В. Завадського, Є. М. Кулішера, Г. Португалова, М. М. Хом'якова, І. Н. Холчова, присвячена психології свідків. Французький психолог Альфред Біне, першим став вивчати питання дитячих показань.

В 1902 р. експерименти по визначенню ступеня вірогідності свідчих показань робив німецький психолог Вільям Штерн, який створив персоналістичну концепцію пам'яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам'ять не є відбиттям об'єктивної реальності, а виступає лише як її перекручування на догоду егоїстичним інтересам особистості, її індивідуальним намірам, гордості і т. ін. Його прихильниками в Росії стали О. Б. Гольдовський, О. В. Завадський та О. І. Єлістратов. У Німеччині питаннями судової психології займалися також О. Ліппман, А. Крамер, В. Ф. Ліст, С. Яффа та інші. З 1903 р. В. Штерн у співпраці з Лістом став випускати журнал "Доповіді по психології показань". У Росії над цими проблемами працювали також М. М. Хом'яков, М. П. Бухвалова, А. Н. Берштейн, Е. М. Кулішер. У 1905 р. вийшов збірник "Проблеми психології. Неправда й показання свідків ".

Однак далеко не всі юристи й психологи розділяли негативне відношення до показань свідків. Серед них насамперед варто назвати найвідомішого російського юриста О. Ф. Коні. Вчені М. О. Лазарєв і В. І. Валицький вказували на те, що найважливіше зло при показаннях свідків — не мимовільні помилки, а свідома неправда свідків. Психолог Б. М. Теплов відзначав, що і при повній сумлінності авторів результати експериментів будуть визначатися теорією, якою вони керуються.

Огляд різних теорій пам'яті в психології показав, що "основним і загальним для них пороком є те, що на пам'ять не вивчалась як продукт практичної діяльності суб'єкта, а також й як особлива, самостійна ідеальна діяльність". Це було однією з основних причин, що породжували як механістичні, так й ідеалістичні теорії пам'яті.

У цілому дослідження в галузі юридичної психології мали широкий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання, психологічні проблеми правопорушень, а й проблеми щодо особистості правопорушника, психології судочинства і т. ін. В той час складається ціла школа юридичної психології , яку представляли О. Р. Ратінов, В. Ф. Пірожков, О. Д. Глоточкін, О. Г. Ковальов, О. М. Столяренко, В.О. Бакесв, В. Л. Васильєв, О. В. Дулов, К.І. Шихриманян, М. И. Енікеєв, і.т.д..

У кінці XIX — початок XX ст. з'явився ряд фундаментальних психолого-юридичних праць. Так, німецьким ученим Гансом Гроссом в 1898 р. публікується монографія "Кримінальна психологія".

Карл Густав Юнг, К. Марбе, В. Штерн, М. Вертгейнер розробили методику асоціативного експерименту, який дозволяв виявляти правдивість/облудність у показаннях злочинців.

У 20—30-ті pp. XХ ст. закордонні вчені стали активно впроваджувати в практику правового регулювання методичні наробітки таких шкіл психології, як психоаналіз, біхевіоризм, психотехніка. Так, завдяки дослідженням психоаналітиків Ф. Александера,. Г. Штауба, А. Адлера, Б. Карпмена, Б. Бромберга й ряду інших вчених була виявлена роль неусвідомлюваної сфери особистості в злочинній поведінці, а також доведено, що злочинні наміри й особливості девіантної поведінки часто є наслідком ранньої психічної травматизації. Керуючись методологічними орієнтирами, сформульованими засновником психотехніки Гуго Мюнстербергом, його послідовники прагнули розробити психологічний інструментарій для вирішення таких основних завдань: по-перше, щодо попередження порушень права; по-друге, щодо з'ясування складу злочинів; по-третє, щодо трактування юридичних випадків (рішення й приведення у виконання покарання); по-четверте, щодо психологічного забезпечення праці співробітників правоохоронних органів. У психотехнічних розробках пріоритетним було вивчення особливостей насамперед слідчої і судової діяльності (А. Хельвнг, К.І. Сотонін та ін.).

У закордонних країнах в 30—70-ті pp. одержали подальший багатоплановий розвиток як теоретичні розробки, так і різнобічні підходи в створенні інструментарію психодіагностики, психокорекції й психотерапії. Для пояснення причин злочинності й особистості злочинця у цей період було запропоновано багато психологічних теорій. Виділяються такі підходи: біопсихологічні теорії; психоаналітичні теорії; теорії рис особистості; теорії емоційних проблем; теорії класичного, соціально-когнітивного навчання; теорії Я-концепції; теорії інформаційного соціального контролю; теорії соціопатичної особистості; теорії розумових моделей та ін.

З огляду на психологічну складність феномена особистості деякими авторами здійснювалися спроби інтеграції різнопланових ідей з вищевказаних підходів. Так, Х.Ю. Айзенком (1977), Дж. Уилсоном і Р. Херрштайном (1985) проводилися дослідження по об'єднанню ідей з теорій навчання і теорії рис особистості, а Т. Хірши, Д. Елліотом, А. Оліном і Дж. Уілсоном (1985) — ідей з теорій емоційних проблем та інформаційного соціального контролю.

В останні десятиліття XX ст. активізуються дослідження в таких галузях, як проблематика комплексної науки віктимології (дослідження злочинів з позицій відносин й особистості жертви), як виявлення ролі феномена "стигматизації", тобто "суспільного своєрідного таврування" на розвиток злочинців (по Е. Сатерленду), як вивчення "системи злочинної поведінки" (через вивчення групового способу життя злочинців, генезису їхніх специфічних субкультур), як аналіз ефективності різних виправних програм (по Кларку, через вивчення впливу психотехнологій ресоціалізації та реабілітаційного впливу на зниження рецидиву).

Проблеми юридичної психології завжди привертали пильну увагу українських дослідників,хоча у 30—60-ті pp.ХХ ст.. дослідження в галузі психології були згорнуті, а відновилися тільки в середині 60-х pp. У цей час рішенням теоретичних і прикладних питань юридичної психології займалися багато видних українських юристів і психологів (М.В. Костицький, В.Е. Коновалова, У.Ю, Шепитько, 3. І. Мітрохіна, B.C. Медведєв, Н.В. Алікіна та ін.). Вони розглядали не тільки проблеми особистості злочинця, психічних механізмів вчинення злочину, а й питання профілактики правопорушення, психологічних основ проведення попереднього слідства і т. ін.