2.Психологічні основи доказування, планування та організації процесуальної діяльності.

Розслідування, як і судовий розгляд, по суті є пізнавальним процесом. Пізнання, здійснюване слідчим або суддею, втілюється у форму доказу­вання. Процес нагромадження певних фактів, що доказують чи спрос­товують подію злочину або обставини, пов' язані з цивільно-правовими спорами, є процесом оперування доказами, процесом доказування.

Розумова діяльність слідчого або судді підкоряється загальним за­кономірностям психічних процесів тому має багато спіль­ного з розумовими процесами, здійснюваними в інших галузях знань і суспільного життя. Водночас розумова пізнавальна діяльність цих осіб має специфіку, зумовлену предметом пізнання — протиправними діями, цивільно-правовими чи іншими спорами.

У психологічному аспекті розумовий процес слідчого або судді є процесом вирішення складних завдань, що пов'язано із певними творчими зусиллями. Не завжди поставлені завдання можуть бути ви­рішені на основі лише наявних вихідних даних. Тому їхнє вирішення вимагає творчого уявлення, яке породжує припущення, що допомага­ють заповнити відповідні прогалини. Джерелами такого уявлення є минулий досвід, знання і наявні в розпорядженні дослідника дані.

Уявивши собі характер досліджуваного завдання, слідчий або суддя мобілізує запаси знань, що дає йому змогу висловити низку припущень — версій стосовно обставин діяння. Надалі у вирішенні поставленого за­вдання важлива роль належить моделюванню як способу відтворення тих або інших обставин, що сприяють пізнанню. Моделювання передбачає створення уявної чи практичної структури, яка відтворює певні дії або обставини, властивості чи стани тих або інших об' єктів.

Моделювання в діяльності слідчого або судді сприяє пізнанню конкретного, має широкі можливості для вивчення властивостей і сто­рін окремих об'єктів, у багатьох випадках дає змогу встановити кон­кретні обставини, вирішити питання щодо існування тієї чи іншої події, факту. Сукупність слідів на місці події дозволяє створити уявну модель події, її динаміки, кількості осіб, які брали участь у ній. Проведення слідчого або судового експерименту дає можливість у процесі його моделювання встановити ймовірність здій­снення певних дій, появу тих або інших результатів. Діяльність, пов' язана з моделюванням у його будь-яких формах, сприяє пізнанню окремих обставин і фактів і зрештою — встановленню об'єктивної істини. Моделі, використовувані в пізнавальній діяльності, поділяють на два види: матеріальні та ідеальні.

Матеріальні моделі відтворюють реально які-небудь предмети, обста­новку, дії, явища. До них можна віднести такі предмети, що мають зна­чення для судочинства, як зліпки, відбитки, фотознімки, макети тощо.

Ідеальні, або уявні, моделі — це образи, що мають певний зміст, ви­ражений у поняттях. Це насамперед будь-які припущення, версії, уявне прогнозування здійснюваних для досягнення певної мети дій. Наприклад, припущення щодо характеру події злочину або мети цивільно-правового правочину, прогнозування перебігу майбутнього допиту, обшуку, пере­вірки показань на місці становлять моделі різної спрямованості, що мають єдиний зміст — уявне відтворення минулого або майбутнього у сфері кримінально-процесуальної чи цивільно-процесуальної діяльності.

Моделі також прийнято класифікувати на статичні (матеріальні) і динамічні (уявні). Останні є рухомими, такими, що розвиваються або втрачають своє значення в процесі перевірки їхніх пізнавальних якос­тей. Матеріальні моделі здебільшого передують формуванню уявної моделі, виконуючи низку важливих функцій, зокрема орієнтації, зі­ставлення даних (матеріалів) для експертного дослідження.

Процес пізнання істини при розслідуванні злочинів і в перебігу судочинства зумовлюється логічністю мислення. Правильне осмислен­ня фактів, що спостерігаються, встановлення їх причинних відносин, побудова обґрунтованих версій, оцінювання одержаної інформації — необхідні етапи у встановленні істини. Очевидність необхідності за­стосування законів логіки ілюструється тими негативними наслідками, що спостерігаються у результаті припущених при розслідуванні та у судовому розгляді логічних помилок. Ще відомі факти, коли злочини залишаються нерозкритими не тому, що відсутні докази їхнього вчи­нення, а тому, що ці докази невірно оцінені, покладені в основу помилкових версій розслідування.

Об' єктивна істина в судочинстві може бути досягнута тільки в ре­зультаті раціонального пізнання. Однак поряд із правильним тлума­ченням ролі і значення логічного мислення в процесі пізнання істини висловлюються думки, згідно з якими інтуїція також може розгляда­тися як елемент, що сприяє досягненню істини. Наділяючи інтуїцію не властивим їй змістом, тлумачучи її як один із шляхів пізнання, деякі автори вільно чи мимоволі протиставляють її логічному мисленню, а часом відводять їй місце, рівноцінне за значущістю логічній діяль­ності мислення.

Неправильне розуміння інтуїції може спричинити помилкові прак­тичні рекомендації, що орієнтуватимуть слідчих і суддів не на аналіз доказів у справі і висування обґрунтованих версій, а на підсвідоме, продиктоване «надчуттям» угадування того, що може бути пізнане тільки в процесі логічного раціонального мислення.

Тлумачення інтуїції як підсвідомого, нелогічного прийняття рішення чи здійснення якої-небудь дії є вульгарним тлума­ченням, перенесення якого на оцінку доказів, формування внутріш­нього переконання слідчого або судді є недоцільним.

Інтуїція не зводиться тільки до емоційного. Інтуїтивне знання про­тиставляється логічному як не вивідне, а як підказане «надчуттям», натхненням, непоясненими імпульсами. Це означає його відірваність і від емоційного, і від логічного ступеня пізнання. Якби таке знання виводилося з емоційного пізнання, воно могло б бути неточним, не­правильним, але воно протиставляється звичайному перебігу пізнання як надлогіка, щось більш глибоке і тому «незбагненне». Таким чином, інтуїція — це знання, що виникає без усвідомлення шляхів і умов його одержання.

Слідчий, як і суддя, при оцінці доказів не повинен покладатися на свої враження, якщо вони підсвідомі. Логічні висновки, до яких він при­ходить унаслідок такої оцінки, мають ґрунтуватися на дослідженні конкретних доказів, наявних у справі. Нехтування цим правилом може спричинити безпідставне обвинувачення і засудження невинної особи.

До психологічних основ доказування належить також внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів. Переконання як ставлення суб' єкта до своїх знань, висновків і рішень, як почуття впев­неності є психологічною категорією, що підкреслюється першою частиною терміна — «внутрішнє».

Категорія «внутрішнє переконання» по суті виражає суб'єктивну впевненість у відповідності суб'єктивної оцінки об'єктивно існуючим обставинам чи фактам. Суб' єктивність внутрішнього переконання як його форма не тільки не виключає, а й, навпаки, передбачає об' єктивний зміст. У цьому аспекті внутрішнє переконання є однією з форм відо­браження об' єктивної дійсності. Будучи за своїм змістом відображенням об' єктивної дійсності, внутрішнє переконання, однак, не виконує ролі критерію істинності того, що пізнається у кримінальній справі. Критерій істини в цій галузі, як і в усіх інших галузях пізнання, — практика.

У своєму формуванні внутрішнє переконання проходить безліч етапів, починаючи від почуттєвого і завершуючи логічним. Серед них можна виділити декілька основних:

1)аналіз обставин, мате­ріалів (цьому етапу передує почуттєве пізнання);

2)зіставлення резуль­татів аналізу з іншими матеріалами (тут велике значення мають мину­лий досвід, рівень знань особи в досліджуваній галузі);

3) синтез, що передбачає створення основи для почуття переконання.

Вільним може вважатися тільки те переконання, що правильно і повно відображає факти, які спричи­няють необхідність застосування закону.

Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід'ємною властивістю, оскільки становить необхідну змістовну основу структу­ри розумових процесів при формуванні внутрішнього переконання. Внутрішнє переконання має відповідати певним вимогам:

а) ґрунтува­тися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази повинні бути перевіреними;

в) кожен доказ має бути розглянутий окре­мо і в сукупності з іншими доказами;

г) виходити з усебічного та об' єктивного розгляду матеріалів справи.

Психологічні основи планування слідчої (судової) діяльності зу­мовлюються загальними положеннями планування роботи з урахуван­ням специфіки названої галузі. У психології праці процес планування рекомендується будувати за етапами.

Перший — орієнтувальне планування, при якому усві­домлюються, зважуються, оцінюються можливості вирішення завдан­ня.

Другий етап — організаційне планування, в якому обмірковуються умови і форми майбутньої діяльності.

Третій етап — планування ви­конання — передбачає уявну побудову діяльності з її компонентів, що визначають майбутню поведінку.

Нарешті, може бути і такий етап, як допланування, що передбачає доповнення розробленого плану новими даними або його деталізацію.

Планування в слідчій (судовій) діяльності має специфічні риси, зумовлені його головною метою — встановленням об'єктивної істини. Оскільки планування в цих умовах передбачає пошук інформації, слі­дів, доказів тощо, то воно ґрунтується на побудові версій. Останні віді­грають роль необхідних орієнтирів, яким підкорені напрям розумової діяльності і побудова завдань, спрямованих на організацію роботи. Тут гіпотетична діяльність на відміну від вирішення розумових завдань у плануванні трудового процесу в інших галузях характеризується багатоаспектністю, невизначеністю, що пояснюється незначною кіль­кістю вихідних даних, а також відсутністю останніх або маскуванням, що спотворює розуміння сутності події або факту. Висуванню версій передують складний аналіз, установлення причинних зв' язків, що стосуються досліджуваної події. Обмежена кількість інформації дає змогу висунути одночасно декілька версій, що у про­цесі перевірки можуть бути відкинуті як необґрунтовані.

В основі організації будь-якого виду діяльності лежить вирішення розумових завдань, які визначають загальні та окремі напрями такої організації. Розумове завдання є підґрунтям майбутньої загальної мо­делі організації будь-якого процесу або окремого випадку. Організація того або іншого виду діяльності, навіть у найпростішому вираженні, розпочинається з вирішення завдань, пов' язаних з обмірковуванням функцій і порядку цієї діяльності.

Якщо згідно з викладеним звернутися до розумових завдань, що вирішуються в процесі судочинства, то серед них можна виділити два найбільш значні типи. Перший включає завдання, які умовно можна назвати ідеальними розумовими, другий становлять так звані реальні розумові завдання.

Ідеальні розумові завдання — це насамперед слідчі версії. Як пра­вило, вони пов' язані з уявними побудовами, що спрямовані на пошук пояснень злочинної події або іншого факту і не містять у собі діючого організаційного елемента. Проте вони тісно пов'язані з іншим типом завдань, що мають організаційний і в цьому сенсі реальний характер. Зазначені типи розумових завдань є взаємообумовленими. Наприклад, ідеальні розумові завдання є підґрунтям для виникнення і здійснення організаційних розумових завдань, пов' язаних з перевіркою висунутих версій, організацією процесуальних та оперативно-розшукових дій.

Обидва типи завдань виконують пізнавальну функцію як ізольовано, так і у взаємозв' язку. Якщо розумові завдання, пов' язані з побудовою різноманітних версій, у літературі досліджено досить докладно, то за­вдання, що стосуються організації діяльності слідчого або судді, роз­глядаються фрагментарно, у зв'язку з загальними проблемами наукової організації праці або організацією окремих процесуальних дій. Так, роз­гляд реальних розумових завдань — завдань щодо організації судово-слідчої діяльності — дає змогу класифікувати їх:

1) завдання щодо ви­значення джерел інформації;

2)завдання щодо організації процесуальних та оперативно-розшукових дій; 3) завдання з координації діяльності;

4) завдання з економії процесуальних засобів і визначення строків;

5) завдання щодо організації профілактичних заходів.

Психологія організації ґрунтується не тільки на розумінні тих або інших завдань, пов' язаних з досягненням мети, а й на вмінні правиль­но знайти оптимальні шляхи їхнього вирішення. У цьому аспекті важливу роль відіграє творчий елемент у судово-слідчій діяльності, що полягає в обранні найбільш ефективних процесуальних дій, їхніх сис­тем, ступеня і послідовності використання. Значна увага в організації діяльності осіб, які здійснюють функції в судово-слідчій роботі, при­діляється їхнім особистісним нахилам і здібностям (організатор, ви­конавець, індивідуаліст, колективіст та ін.), що істотно впливає на відповідність обраної соціальної ролі службовому становищу і визна­чає ефективність виконуваних функцій.