17.Чинники та закономірності розвитку транспортних систем, етапи (стадії) їх еволюції.

Внутрішній зміст, структура, властивості ТС зумовлюють відповідну специфіку застосування методів їх дослідження. Вони мають бути спрямовані на розкриття суті системи, пояснення механізму її функ- ціонування, виявлення істотних залежностей (взаємозв’язків) та співвідношень між компонентами, об- ґрунтування стійких тенденцій (траєкторій) її еволюції. Таке розуміння змісту та завдань дослідження передбачає застосування сукупності взаємозв’язаних мето- дів. Тобто, необхідно застосувати таку гносеологічну схему методів дослідження, яка, по-перше, дала б можливості пізнати «технологію» онтологічних системоутворюючих процесів, та, по-друге, адекватно ві- дображувала б структуру та істотні системні властивості об’єкта дослідження. В цій схемі за цільовим призначенням виділяються аналітичні, аналітично-синтетичні та інтегрально-синтетичні групи методів, а за внутрішнім змістом — загальнонаукові методи, методи суміжних наук та специфічні географічні ме- тоди. Взаємозв’язок методів полягає в певній послідовності їх застосування, у використанні результатів одного або кількох аналітичних методів в інтегрально-синтетичному методі, в порівнянні результатів, одержаних різними методами. Потрібно зауважити, що строга послідовність (черговість) застосування певних методів безпосередньо в процесі дослідження далеко не завжди витримується тому, що вона не завжди має сенс з огляду на скла- дність структури об’єкта та взаємопроникненість (або суперечливість) суспільно-географічних процесів. Тому наведена схема відіграє роль загальної принципової схеми, яка конкретизується та модифікується у вигляді окремих методик, виходячи з мети та специфіки дослідження конкретного процесу. В такому розумінні найбільш широкого застосування в дослідженні ТС набувають наступні методи: балансові, ко- реляційні, картографічні, географо-математичні, виробничо-географічних циклів та районування. Головне завдання балансового методу полягає в дослідженні кількісних співвідношень між складовими частинами ТС. Він дає змогу виявити (пояснити) певні залежності у взаємодії компонентів, диспропорції їх взаємного функціонування та обґрунтувати напрями їх майбутнього розвитку. В досліджені ТС найдо- цільнішим є застосування наступних видів балансових розрахунків. Загальносистемний баланс — показує кількісні співвідношення між підсистемами першого порядку ТС за найбільш загальними показниками (параметрами), що спостерігаються на «виходах» цих підсистем і відображають їх загальносистемні функції. Такі баланси з певною мірою умовності можна поділити на 79 компонентні (характеризують співвідношення між складовими функціонально-компонентної структури: природа—виробництво—соціальна сфера—населення) та територіальні (співвідношення між елементами інтегральної територіальної структури). Міжкомпонентний баланс відображає співвідношення між двома (або кількома) компонентами, які об’єднуються виконанням спільної функції. Прикладом в такому розумінні можуть бути баланси агроп- ромислового виробництва, рекреаційного, лісопромислового, будівельного комплексів. Внутрікомпонентний баланс використовується для вивчення співвідношень між частинами (елемента- ми) певної (однієї) підсистеми або компонента ТС. До них належать баланси природних ресурсів, вироб- ничих потужностей, матеріальних ресурсів і т. ін. Територіально-компонентні баланси відображають співвідношення між елементами компонентно (галу- зевих)-територіальних підсистем. Це можуть бути баланси розподілу капіталовкладення в розвиток тор- говельної мережі, співвідношення між обсягами продукції різних виробничо-територіальних типів сіль- госппідприємств, співвідношення між однаковими віковими групами населення в різних системах роз- селення, співвідношення між обсягами втрати земель в різних агро-ландшафтах і т. ін. Своєрідним видом є динамічні баланси, що характеризують співвідношення в темпах розвитку територій або галузей (сфер) ТС. Кореляційний аналіз використовується для дослідження взаємозалежності параметрів (ознак, показни- ків), які характеризуються не функціональною (випадковою) залежністю та мають нормальний багатомі- рний розподіл. З допомогою цього методу оцінюються множини параметрів певних явищ (процесів), ви- значаються множинні та часткові коефіцієнти кореляції, перевіряється значущість впливу окремих фак- торів, виявляються структурні залежності, будуються лінійні рівняння регресії. Він є основою для здійс- нення компонентного, факторного, кластерного аналізу. Особливо ефективним є застосування цього методу для дослідження процесів внутрікомпонентної та між компонентної взаємодії: демографічних, екістичних, природно-екологічних параметрів. Встановлені на основі цього методу структурні та просто- рово-часові залежності в подальшому використовуються для прогнозування. Метод районування полягає в поділі території на відносно цілісні частини за певними ознаками. Цей ме- тод дозволяє виявити територіальну диференціацію процесів, встановити тенденції (залежності) в прос- торово-часовому розвиткові елементів, обґрунтувати управлінські рішення (їх територіальний зміст). Для дослідження ТС доцільно застосувати інтегральне, галузеве та спеціальне районування території. Інтегральне районування застосовується з метою виявлення цілісних (в природно-господарському, де- мографо-екістичному та соціальному розумінні) територій в межах ТС. Основою для такого виділення мають бути характеристики систем розселення, структура виробничої діяльності, рівень розвитку соціа- льної сфери, природно-екологічні умови, адміністративні межі. Виділені на основі такого підходу тери- торії являють собою територіальні підсистеми першого порядку в структурі ТС. Галузеве (компонентне) районування застосовується для виявлення та пояснення територіальної дифе- ренціації в функціонуванні (розвитку) окремих компонентів (галузей) ТС. Найбільш поширеними є нас- тупні види районування: демографічне, природно-ресурсне, інтегрально-екологічне, сільськогосподар- ське, соціально-географічне. Спеціальне районування застосовується для вивчення територіального вияву взаємодії двох або кількох компонентів ТС. Воно дає змогу виявити певні структурні та просторово-часові залежності між цими компонентами. До таких видів районування належать: агро-кліматичне, агро-ландшафтне, компонент- но-екологічне, еколого-демографічне, демосоціальне тощо. Картографічний метод володіє потужним аналітичним та синтетичним потенціалом. Його зміст полягає в складанні карт, які сприяють вирішенню таких основних завдань:  просторової ілюстрації досліджуваних явищ і процесів;  пізнання суті і механізмів окремих (часткових) процесів; 80  виявлення та пізнання просторово-часових залежностей і закономірностей суспільно-географічних процесів;  виявлення елементів територіальної структури та факторів їх формування;  пізнання суті територіальних пропорцій та їх оптимізація;  виявлення типових властивостей та специфічних рис ТС;  обґрунтування доцільного розвитку ТС в цілому та окремих її компонентів у майбутньому. Будь-яка карта за своїм змістом є своєрідною моделлю ТС або її частини чи процесу. Картографічні мо- делі відображують одночасно механізми процесів та їх результати, даючи змогу, таким чином, значно зменшити трудомісткість досліджень, підвищивши при цьому їх ефективність. Тому застосування карто- графічного методу є необхідним елементом всіх етапів дослідження ТС. У найбільш загальних рисах процедура застосування картографічного методу повинна включати такі операції: а) визначення цілей, які повинні бути досягнуті в результаті картографічного моделювання, та відповідних вимог до карт; б) складання переліку карт, які б відображували основний зміст ТС та аспекти її структури; в) визначення тематики, змісту та показників кожної карти; г) підготовка інформаційних матеріалів та власне складання карт; д) розробка методичних прийомів використання картографічних моделей в наукових дослідженнях та практиці управління. Застосування картографічного методу повинне обов’язково враховувати вид, тип, специфіку конкретної ТС, що в підсумку буде визначати зміст та тематику карт. Зміст методів географо-математичного моделювання полягає в абстрагованому представлені суспільно- географічних процесів, зв’язків, залежностей у вигляді математичних формул (рівнянь) та їх систем. їх за- стосування дозволяє вирішити такі завдання: кількісно оцінити ефективність розвитку окремих галузей та їх взаємодії; оцінити ефективність циклів ресурсовикористання (споживання); дати системну оцінку впливу факторів розвитку ТС; виявити просторово-часові тенденції динаміки зміни параметрів ТС та окремих її компонентів. При вивчені ТС найбільш ефективним є застосування оптимізаційних моделей, які використовуються для оптимізації виробничої структури сільгосппідприємств, транспортних перевезень, систем обслугову- вання населення, балансів використання природних ресурсів. Метод виробничо-географічних циклів базується на основі вивчення (спостереження) стійких зв’язків в ТС, які виражаються в потоках (обміні) речовини та інформації між її елементами. На основі аналізу таких потоків виділяються цілісні технологічно пов’язані функціональні блоки-цикли або в межах одного компонента (підсистеми), або на між компонентному рівні. Цей метод (підхід) використовує елементи балансового, картографічного та інших методів. Його застосовують для вивчення складних внутрісисте- мних утворень, агропромислових, будівельно-індустріальних, господарсько-рекреаційних, виробничо- екологічних, демонологічних циклів. Саме на основі цього підходу вивчаються «технології» системоутво- рюючих процесів, виявляються резерви їх вдосконалення та оптимізації.