3.3. Торгівля та інвестиції як функціональні елементи механізму міжнародного бізнесу

Як уже зазначалось, головними функціональними елементами ме­ханізму міжнародного сучасного бізнесу є міжнародна торгівля та ін­вестиції. На міжнародну (зовнішню) торгівлю припадає близько 80 % усього обсягу підприємницьких операцій. Структурні зрушення, які відбуваються в економіці країн світового співтовариства під впливом глобалізації та науково-технологічної революції, спеціалізація й коо­перування сприяють активізації міжнародної торгівлі, зростанню її обсягів, диверсифікації товарно-територіальної структури. За даними COT, на кожні 10 % зростання світового виробництва припадає 16 % збільшення обсягів міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля є формою зв'язку й взаємодії між: товаровироб­никами різних країн, що виникає на основі міжнародного поділу праці й відображає їхню економічну взаємозалежність, опосередковує рух усіх міжнародних товарних потоків і є тісно пов'язаною з іншими формами міжнародного бізнесу. Органічною складовою міжнародної торгівлі ви­ступає зовнішня торгівля - експортно-імпортна діяльність окремо взятої країни та її суб'єктів - з рештою держав світу, яка включає сплачений ввіз (імпорт) та сплачений вивіз (експорт) товарів і послуг.

Для оцінки масштабів, структури, динаміки та результативності міжнародних і зовнішньоторговельних операцій використовується система кількісних та якісних показників, серед яких найважливі­шими є: обсяги експорту, імпорту та зовнішньоторговельного обігу; генеральна та спеціальна торгівля; експортна, імпортна та зовнішньо­торговельна квота; товарна, географічна, видова та інституційні структури торгівлі тощо.

Міжнародна торгівля залежно від виду класифікується за такими ознаками специфіки: | S об'єкта - торгівля товарами та торгівля послугами;

S взаємодії суб'єктів - традиційна торгівля, торгівля кооперова­ною та спеціалізованою продукцією, зустрічна торгівля;

•S регулювання - звичайна, дискримінаційна, преференційна. Зустрічна торгівля, у свою чергу, виступає у формі бартеру, компе­нсаційних угод і клірингу. При її аналізі важливе значення мають фі­нансовий, маркетинговий і технологічний аспекти.

При виході на зовнішні ринки компанії та фірми використовують два основні методи: торгівля напряму й торгівля через посередників. Щодо першого методу, то його переваги полягають у відсутності комі­сійних витрат на послуги посереднику, прискорення торговельного обігу та скорочення транзакційних видатків. Разом з тим, необхідни­ми умовами успішної торгівлі напряму є ґрунтовне знання партнера, наявність комерційної кваліфікації та досвіду торговельної діяльності. Торгівля через посередників значно підвищує оперативність збуту, прискорює обіг капіталу, оскільки посередники більш обізнані з рин­ковою кон'юнктурою, мають спеціальну фахову підготовку та розви­нуту мережу інфраструктур них служб.

Серед численних посередників, які сьогодні працюють на світових товарних ринках, дедалі більшу роль відіграють інституційні посеред­ники: міжнародні біржі, аукціони, ярмарки й виставки, тендери. Як­що діяльність індивідуальних посередників (агентів, брокерів, макле­рів, дистриб'юторів та ін.) є прозорою й зрозумілою, то механізми взаємин суб'єктів торговельної угоди за посередництва інституційних агентів є набагато складнішими (рис. 3.7).

Однією з найстаріших і водночас наймасштабніших за обсягами операцій торговельних інституцій посередницького характеру є між­народна товарна біржа, функції якої полягають в:

■S обслуговуванні конкретного сегмента світового товарного ринку; ■S залученні до біржових операцій контрагентів з різних країн світу; •S забезпеченні вільного переказу прибутків, які отримають кон­трагенти за біржовими операціями;

S реалізації так званих арбітражних операцій, тобто спекуляти­вних угод для одержання прибутку від різниці котирувальних цін на біржах різних країн тощо.

Однією з відмінних ознак міжнародної товарної біржі є види угоди, яка укладається під час біржових операцій. Залежно від їхнього пре­дмета угоди поділяються на дві групи:

S угоди на реальний товар (або з негайною поставкою), за яки­ми товар поставляється негайно за цінами, що склалися на момент укладання угоди;

S строкові угоди (форварди, ф'ючерси, опціони), коли поставка товару відбувається в майбутньому за цінами, обумовленими сто­ронами на момент укладання угоди.

Залежно від цілей біржові операції поділяються на спекулятивні та операції страхування (хеджування).

Важливим елементом функціональної структури міжнародного біз­несу, зокрема такої його форми, як міжнародна торгівля, виступає ціна. Різноманітні ціни, що використовуються в зовнішньоторговель­ній діяльності, в міжнародній торгівлі, класифікуються за певними критеріями (рис. 3.8).

Усю сукупність видів, форм і методів міжнародної торгівлі, діяль­ність інституційних та індивідуальних посередників підпорядковано певним правилам й регулятивним механізмам. Регулювання міжна­родної торгівлі здійснюється на односторонньому, двосторонньому, багатосторонньому рівнях за допомогою різноманітних методів, які класифікуються за певними критеріями й ознаками.

Одностороннє регулювання полягає в застосуванні урядами країн методів впливу в односторонньому порядку - без погодження або консультацій з торговельними партнерами. Такі заходи вживають здебільшого під час загострення політичних відносин.

Двостороннє регулювання передбачає, що заходи торговельної по­літики попередньо узгоджуються країнами-партнерами. Кожна зі сторін попереджає свого торговельного партнера про будь-які заходи, які, як правило, суттєво не впливають на торговельні відносини, а лише динамізують їх.

Багатостороннє регулювання передбачає й регулювання торгове­льної політики багатосторонніми угодами, а також міжнародними ін­ституціями регіонального й глобального рівнів.

При аналізі міжнародної торгівлі слід означити таке поняття, як ре­жим, оскільки здійснюватися вона може в різних режимах. Вільна тор­гівля (англ. free trade) означає, що при перетині митних кордонів на шляху товарних потоків відсутні будь-які перешкоди чи обмеження. Поняття вільної торгівлі в сучасних умовах має, головним чином, тео­ретичне значення, оскільки вільної торгівлі в чистому вигляді не існує. Втручання держави у процес здійснення зовнішньоторговельних опе­рацій створює торгові обмеження, які мають різноманітні форми (ми­то, податки, квоти, ліцензії й т.п.) і визначаються загальним поняттям «протекціонізм». Протекціонізм, є видом зовнішньоекономічної політи­ки держави й водночас засобом захисту внутрішнього ринку від інозе­мної конкуренції. В умовах надзвичайно високого рівня торгових об­межень зовнішньоторговельні відносини між країнами можуть призу­пинятися, і тоді на зміну їм приходить автаркія. Протекціонізм, у свою чергу, може мати форму селективного або прихованого. Селективний

протекціонізм спрямований проти окремих країн чи товарів. Якщо йдеться про конкретні галузі, перш за все сільське господарство, то та­кий протекціонізм носить назву галузевого. Політика захисту внутріш­нього ринку, яку проводять об'єднання одних країн щодо країн, які до нього не входять, називається колективним протекціонізмом. Особливу роль у сучасних зовнішньоторговельних відносинах відіграє прихова­ний протекціонізм, який здійснюється методами внутрішньої економі­чної політики (стандарти, фітосанітарні норми й т.п.).

Сучасна система регулювання міжнародної торгівлі функціонує на різних рівнях:

■S фірмовий, на якому між компаніями, фірмами укладаються угоди про розподіл ринків сировини, матеріалів;

S національний, на якому зовнішньоторговельна діяльність ко­жної країни проводиться згідно з національно-правовими нормами й правилами її регулювання;

•S міжнаціональний, на якому регулювання здійснюється згідно з укладеними між державами та їх групами відповідних угод;

S наднаціональний, на якому регулювання здійснюється через створення міжнародних спеціальних інституційних структур, укла­дання відповідних угод (система ГАТТ/СОТ, міжнародна торгове­льна палата).

Головною інституцією наднаціонального (глобального) рівня регу­лювання міжнародної торгівлі товарами, послугами та інтелектуаль­ною власністю є Світова організація торгівлі (COT). Це регулювання ґрунтується на таких принципах і правилах:

S недопущення дискримінації в торгівлі, забезпечення режиму найбільшого сприяння у здійсненні імпортних, експортних і тран­зитних операцій;

-/ лібералізація міжнародної торгівлі та сприяння конкуренції; S відмова від протекціонізму як засобу зовнішньоторговельної політики;

■S вирішення торговельних суперечок шляхом переговорів; S ліквідація імпортних квот та інших нетарифних обмежень; ■S використання переважно тарифних засобів захисту націона­льного ринку, поступове зниження митних тарифів шляхом прове­дення багатосторонніх переговорів. Міжнародні торговельні відносини регулюються певною сукупністю різноманітних інструментів, які зображено на рис. 3.9.

Мито - це обов'язковий грошовий збір, що його стягує держава че­рез мережу митних закладів з товарів під час перетину ними митного кордону. Мита класифікуються за способом стягнення, об'єктом об­кладання, характером надходження й виконують різноманітні функ­ції (фіскальна, протекціоністська).

Митний тариф - це систематизований відповідно до товарної но­менклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік товарів із зазна­ченням мит, якими вони обкладаються під час перетину митного кор­дону держави. Митні тарифи розробляються на основі товарних кла­сифікаторів, серед яких найпоширенішим є документ «Гармонізована система опису й кодування товарів», який було прийнято у 1983 р.

Домінуючими інструментами регулювання міжнародної торгівлі є нетарифні, особливо квотування, ліцензування, «добровільні» обме­ження експорту.

Щодо кількісних обмежень, то вони є адміністративною формою регулювання торговельного обігу через встановлення кількості й но­менклатури товарів, дозволених до експорту чи імпорту.

Серед нетарифних інструментів регулювання важливу роль відіг­рають приховані, які ще називають інструментами прихованого про­текціонізму. Вони є досить численними, а основними з них є такі: державні закупівлі, внутрішні податки й збори, технічні бар'єри та вимоги про вміст місцевих компонентів.

Політика в межах державних закупівель виступає прихованим ін­струментом торговельної політики, у результаті застосування якого різноманітні державні органи та підприємства зобов'язуються купу­вати певні товари лише в національних фірм, навіть за умови, якщо ті дорожчі за імпортні.

Внутрішні податки й збори - це також інструменти, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару, а отже, й на зниження його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку й справляють прямі (податок на додану вартість, акцизний податок та ін.) й непрямі впливи (збір для реєстрації, вартість митного оформлення товару тощо). Під технічними бар'єрами розуміють введення таких національних, адміністративних, технічних та інших норм і правил, які не перешко­джають ввезенню товарів з-за кордону (наприклад, вимоги про дотри­мання національних стандартів, спеціальна упаковка й маркування тощо), а вимоги щодо вмісту місцевих компонентів визначаються як законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яку мав вироби­ти національний виробник для продажу на внутрішньому ринку.

До інструментів регулювання експорту належать субсидії, експорт­не кредитування та демпінг.

Субсидії - це грошові виплати, спрямовані на підтримку націона­льних товаровиробників. За характером виплат вони поділяються на: ■S прямі (безпосередня оплата експортеру різниці між; його ви­тратами й отриманим доходом одразу ж після здійснення експорт­ної операції);

S непрямі (приховане дотування експортерів через надання пільг в оподаткуванні, пільгових умов страхування, позик за став­ками, нижчими за ринкові, тощо);

S внутрішні субсидії (бюджетне фінансування виробництва то­варів, що реально конкурують з імпортними);

S експортні субсидії (бюджетні виплати національним експорте­рам, що дає змогу продавати товар іноземним покупцям за цінами, нижчими за ціни на внутрішньому ринку).

Експортне кредитування передбачає державну фінансову підтри­мку національних товаровиробників і виступає в таких формах, як: •S кредитування національних експортерів державними банка­ми за пільговими ставками кредитування, нижчими за ринкові;

S державні кредити іноземним імпортерам за умови дотриман­ня ними зобов'язань купувати товари лише у фірм країни;

S страхування комерційних і політичних експортних ризиків національних експортерів.

Крім того, одним з інструментів субсидіювання експорту є демпінг, під яким розуміють вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж: на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм. Демпінг набуває таких форм:

■S спорадичний (епізодичний - епізодичний продаж зайвих то­варів на зовнішній ринок за заниженими цінами);

■S доцільний - експорт товарів за цінами, нижчими за витрати виробництва;

■S постійний - постійний експорт товарів за заниженими цінами;

S зворотний - завищення цін на експорт порівняно із цінами продажу цих товарів на внутрішньому ринку;

■S взаємний - зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами.

Одним з нетарифних засобів регулювання міжнародної торгівлі є за­лучення правових інструментів, які є предметом детального вивчення в міжнародному праві, але тісно пов'язані і з міжнародним бізнесом.

На зростання обсягів міжнародної торгівлі впливають різноманітні фактори, зокрема:

S поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація виробництва й капіталу;

S науково-технологічна революція, що відбувається в умовах глобалізації, становлення постіндустріальної цивілізації;

■S лібералізація шляхом регулювання через систему ГАТТ/СОТ;

S активна діяльність фірм і компаній, перш за все, ТНК на на­ціональних, регіональних і світовому ринках;

■S поглиблення інтеграційних процесів, ліквідація регіональних бар'єрів, формування спільних ринків, зон вільної торгівлі;

S політико-інституційні зміни, ринкові трансформації у країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), у тому числі й в Україні, ак­тивний вихід компаній цих країн на зовнішні ринки, різке збіль­шення суб'єктів міжнародного бізнесу.

Характерними особливостями сучасної міжнародної торгівлі як форми бізнесу є:

-/ нерівномірність її динаміки, що знаходить свій вияв у співвід­ношенні сил між країнами на світовому ринку (утвердження груп країн як світових експортерів і лідерів у конкурентоспроможності);

■S зміни у структурі експорту промислово розвинених країн за рахунок зростання в ньому частки готової продукції, машин та об­ладнання, складної техніки п'ятого технологічного укладу;

S зростання обсягів і темпів внутрішньогалузевої торгівлі між роз­виненими країнами (автомобільними, авіакосмічними, електронни­ми, комп'ютерними, високотехнологічними компаніями);

S поступове збільшення на світовому ринку частки компаній країн Південно-Східної Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону;

S зміни галузевої структури, які знаходять свій вияв у динамі­чному зростанні торгівлі різноманітними послугами (науково-технічними, комерційними, фінансово-кредитними, транспорт­ними, туристичними);

S наявність суперечностей між; тенденцією до лібералізації, з одного боку, та посиленням протекціоністських заходів, з іншого;

■S зростання ролі інститутів, що регулюють різноманітні аспекти зовнішньоторговельної діяльності господарських суб'єктів. Поряд з торгівлею функціональним структурним елементом механі­зму міжнародного бізнесу виступає міжнародне інвестування. Між­народне інвестування, його обсяги, географія та структура тісно по­в'язані з діяльністю транснаціональних корпорацій, які стали його го­ловним суб'єктом. Це процес переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі для отримання прибутку або підприєм­ницького доходу. Воно здійснюється компаніями у двох основних фо­рмах: як рух підприємницького капіталу у формі ШІ, як рух позичко­вого капіталу у формі портфельних інвестицій. Менш поширеною фо­рмою виступає також міжнародна економічна допомога, тобто на­дання у грошовій або товарній формі капіталу зарубіжним суб'єктам на умовах безоплатності та неповернення.

Міжнародний рух підприємницького капіталу, зокрема ШІ, стали базою для формування всесвітньої системи філій і міжнародного ви­робництва ТНК.

Таким чином, надання ШІ є однією з головних ознак ТНК. Прямі іноземні інвестиції (англ. foreign direct investment) - це реа­льні капіталовкладення в підприємства, землю, обладнання, техноло­гію або послуги, що створюють матеріальну базу для розширення біз­несу за національні кордони. Ключовою ознакою ШІ є наявність дов­гострокового економічного інтересу, коли інвестор отримує чи збері­гає контроль над об'єктом вкладення капіталу.

Згідно з міжнародними стандартами, частка іноземної участі в ак­ціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, становить 25 %, за американською статистикою - 10 %, а за австра­лійською та канадською - 50 %. Однак як пряму можна класифікувати

й інвестицію з меншою часткою участі іноземного інвестора, якщо во­на забезпечує йому реальний вплив на прийняття рішень щодо об'єкта інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора перевищує встановле­ні національним законодавством межі, але він не має реального конт­ролю над об'єктом, відповідна інвестиція не визнається прямою.

У формі прямих іноземних інвестицій за кордоном створюються зарубіжні фірми як дочірні компанії, асоційовані компанії, відділен­ня тощо.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійний суб'єкт господарювання й має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює її материнська компанія, оскільки вона володіє основ­ною частиною акцій або всім її капіталом. Асоційована (або змішана) компанія відрізняється від дочірньої меншим впливом материнської компанії, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Відді­лення ж не є самостійними юридичними особами й на 100 % нале­жать материнській фірмі.

Основними мотивами прямого іноземного інвестування виступають:

S відмінності у витратах виробництва в різних країнах унаслі­док різниці у вартості сировини, енергії, заробітній платі; S бажання обійти тарифні та нетарифні обмеження; ■S зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпе­чення сировиною національних підприємств;

^ відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що дає змогу переводити в інші країни екологічно шкідливі виробництва;

■S захист капіталу від інфляції;

■S можливість, на відміну від кредиту, отримувати стійкі й дов­гострокові прибутки за рахунок функціонування за кордоном фі­лій, дочірніх компаній, спільних підприємств тощо. Прямими інвестиціями є як первинне вкладення компаніями власно­го капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих ком­паніях) за кордон, так і реінвестування прибутку (частка доходів інвес­тора, яка не розподіляється, не переказується материнській компанії, а спрямовується на розширення виробництва у приймаючій країні). Крім того, до прямих інвестицій належать й усі внутрішньокорпораційні пе­реміщення капіталу у формі кредитів і позик у межах ТНК.

За визначенням міжнародних організацій, ПП - це вкладання капі­талу за кордоном з метою розширення виробництва товарів і надання послуг. Вони поділяються на вертикальні та горизонтальні.

Вертикальні прямі інвестиції - це інвестиції в галузь на різних стадіях виробництва окремого продукту. Вони дають ТНК змогу замі­няти окремі частини внутрішньофірмових систем виробництва та

збуту на неефективних ринках. Вертикальні ШІ сприяють утворенню вертикально інтегрованого міжнародного виробництва.

Горизонтальні прямі інвестиції. - це інвестиції за кордон, але в ме­жах однієї галузі. Вони дають ТНК змогу використовувати такі свої пе­реваги, як технологія, «ноу-хау» й не нести додаткових переговорних (організаційних) витрат, що зазвичай відбувається, коли фірма вступає у зв'язки з незалежними компаніями. Такий тип ШІ є основою форму­вання горизонтально інтегрованого міжнародного виробництва ТНК.

Переміщення капіталу від ТНК до підприємства-резидента іншої кра­їни здійснюється в таких формах, як експорт за кордон власного капі­талу, реінвестовані прибутки, внутрішньофірмові трансфери. Залежно від цілей, які ставить компанія при здійсненні ПІІ, вони поділяються на засновницькі, доповнюючі, заміняючі, раціоналізаторські тощо.

Якщо метою засновницьких інвестицій є організація нового бізне­су, то доповнюючі інвестиції розширюють наявний виробничий по­тенціал компанії. Заміняючі інвестиції спрямовуються на заміну фа­кторів виробництва, зокрема обладнання, яке фізично або морально застаріло. Раціоналізаторські інвестиції зумовлені технічним прогре­сом і спрямовуються до виробничого і технологічного процесів. Щодо інших інвестицій, то це, як правило, капіталовкладення конкурентос­проможної компанії на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Портфельні інвестиції (англ. foreign portfolio investment) - це вкла­дення капіталу в іноземні цінні папери, тобто суто фінансові активи, що не надають інвестору права реального контролю над об'єктом інвесту­вання. Такими цінними паперами можуть бути акції компанії, біржові цінні папери (облігації, прості векселі), фінансові деривативи (опціони, варіанти, ф'ючерси) тощо. В економічній літературі не існує універсаль­ного підходу до визначення поняття «зарубіжні портфельні інвестиції». Відмінності між ПІІ та цими інвестиціями полягають у такому:

S ПІІ охоплюють трансфери як фінансових, так і нефінансових активів, а портфельні - тільки фінансових;

•S ПІІ передбачають існування тривалого контролю, тоді як портфельні капіталовкладення цього не передбачають;

■S ПІІ є, як правило, більш рівномірними, стабільними та «види­мими», ніж; портфельні;

S заохочувальним мотивом для здійснення портфельних інвес­тицій є виключно кращі фінансові результати, які можна отримати за кордоном. Кількість стимулів для індивідуальних проектів ПІІ є набагато більшою.

Виділяють державні й приватні, довгострокові (прямі й портфель­ні) та короткострокові (торговельні кредити на один рік) міжнародні інвестиції (рис. 3.10).

Участь країни в сучасних процесах міжнародного інвестування ви­значається таким показником, як індекс транснаціоналізації. Він ро­зраховується як середньоарифметичне індексів:

S відношення припливу прямих іноземних інвестицій до вало­вих капіталовкладень в основний капітал; ■S частка накопичених ШІ у ВВП;

S частка доданої вартості, створеної іноземними дочірніми компаніями, у ВВП;

S частка працівників дочірніх компаній ТНК у сукупній кількос­ті зайнятих у народному господарстві країни. В український бізнес іноземні інвестиції залучаються і як прямі, і як портфельні. Обсяги акумульованих ПП в різноманітні галузі української еко­номіки постійно зростають і у 2012 р. досягай майже 60 млрд. дол. США. Щодо географічної структури іноземних капіталовкладень, то інвестиції надходили з більш ніж: 100 країн світу. Організаційно-інституційними формами залучення іноземних інвестицій в економіку України висту­пають спільні підприємства, спеціальні економічні зони (СЕЗ), території пріоритетного розвитку (ТПР) та технологічні парки (див. далі розділ 13). Отже, поряд з міжнародною торгівлею іноземні інвестиції як прямі, так і портфельні виступають домінуючими функціональними формами міжнародного бізнесу, структурними елементами його механізму.