Особливості розвитку культури України

Розвиток промисловості і сільськогосподарського виробництва, наростання українського політичного руху, революційні події 1905–1907 рр. істотно вплинули на розвиток освіти, літератури, науки в українських землях.

Упродовж 1897–1911 рр. зросла кількість початкових шкіл, впроваджено новий тип народних шкіл, вищих початкових училищ з чотирирічним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. Розширилась мережа середніх навчальних закладів: у 1914–1915 рр. в Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 2,6 млн. учнів, і понад 60 професійно-технічних училищ (близько 5 тис. осіб). Проте майже 70 % населення не вміло читати й писати. В Україні не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії – жодної української школи. Революція 1905– 1907рр. примусила уряд відчинити університетські двері для вихідців з нижчих станів. У Харківському університеті (1908 р.) навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва – понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян – більше як 1400. У 1910 р. студенти нижчих станів у Київському університеті становили 36 %, у Новоросійському – 41,7 %. Це були діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ до університетів залишався закритим.

На західноукраїнських землях насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. У Галичині з 49 середніх шкіл лише в чотирьох навчання велося українською мовою, на Буковині діяла одна українська гімназія, а в Закарпатті українських навчальних закладів не було взагалі. Проте в результаті боротьби за національну школу напередодні Першої світової війни у Галичині функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл (40 тис. учнів та 800 учителів). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Значними подіями в культурному і науковому житті стали вихід у 1907 – 1909рр. 4-томного словника української мови Б. Грінченка та у1905–1908 рр. тритомника А. Кримського «Українська граматика». В. Гнатюк підготував і видрукував 6 томів «Етнографічного збірника» і «Матеріали для української етнології».

Плідно працювали у цей час українські історики. У Петербурзі 1908 р. вийшла перша історична праця українською мовою – «Історія України Руси» М. Аркаса. М. Грушевський видав російською «Нарис історії українського народу» (1904), україномовну «Ілюстровану історію України» (1911). Російською мовою надруковано написану ще у 90-ті роки XIX ст. «Историю украинского народа» першої жінки – доктора історичних наук у Російській імперії О. Єфименко (1906). Слобідській Україні присвячені праці Д. Багалія «История города Харькова» та «Історія Слобідської України». Відкриттями світового значення увінчалися пошуки археолога В. Хвойки у Києві, Трипіллі, Середньому Подніпров’ї. Дмитро Іванович Яворницький створив 3-томну працю «Історія запорізьких козаків». Історією країн Європи займався І. Лучицький (1845–1918). У Львівському університеті С. Рудницький заклав нового науковий напрямок – географічного українознавства.

У вузах Праги працювали фізик І. Пулюй та хімік І. Горбачевський - професор Празького університету, який видав 4-томний курс лікарської хімії чеською мовою, курс хімії українською мовою. У Києві у 1898 р. було створено Бактеріологічний інститут (фізіолог В. Бец, гістологи О. Івакін, Ф. Ломинський та інші). Вчені природознавці Д. Заболотний розробив методи боротьби з чумою, В. Вернадський обґрунтував цілісність Всесвіту, доводив пріоритет загальнолюдських цінностей над усіма іншими. М. Туган-Барановський написав «Соціальні основи кооперації», «Основи політичної економії». На початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі у розвитку повітроплавання. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський – багатомоторний літак. 1908 р. в Одесі відкрито перший аероклуб. П. Нестеров розробив теорію та прийоми вищого пілотажу, першим у світі виконав «мертву петлю», що згодом дістала назву «петля Нестерова».

У галузі літератури патріотичними ідеалами пройнята поезія Олександра Олеся (справжнє ім’я – О. Кандиба), який у 1907–1917 рр. видав 4 збірки віршів. Цикл віршів М. Чернявського в яких поет засуджував антиукраїнську політику самодержавства й угодовську позицію українського панства, перегукувалися із поезіями Лесі Українки. Поетеса залишилася митцем-громадянином («Пісні про волю», «Казка про Охачудотвора»), висвітлювала загальнолюдські, філософські, релігійні й історичні теми («На руїнах», «Камінний господар», «У пущі», «Бояриня»). Водночас вона була тонким, проникливим ліриком («Лісова пісня»). Видатним українським прозаїком був М. Коцюбинський «Fata morgana», «Тіні забутих предків», «Сміх», «Intermezzo». Одним із перших відтворив революційні події в Україні початку XX ст. Г. Хоткевич, який показав прагнення українського народу до свободи, соціального і національного визволення («Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів, повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо). На початку XX ст. величезну популярність як письменник мав В. Винниченко. 1902–1906 рр. було видано його твори «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та ін.

Наростання соціальної активності під час революції 1905–1907 рр. не оминув у своїх творах І. Франко. Про це свідчать казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж», вольні вірші, статті «Сухий пень», «Одвертий лист до галицькоукраїнської молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова історія російської літератури» та ін. На Буковині (з 1891 р. оселилася в Чернівцях) творила письменниця Ольга Кобилянська. Вершиною її творчості вважається повість «Земля». В. Стефаник відтворював душевний стан людей з народу, низів суспільства («Камінний хрест», «Дорога», «Оповідання», «Синя книжечка»). Такий же напрям у літературі обрали галицькі письменники М. Черемшина («Карби») та Л. Мартович («Стрибожий дарунок» та інші оповідання). Наприкінці XIX – на початку XX ст. в українську літературу прийшли письменники О. Маковей, М. Яцків, Д. Лукіянович, А. Крушельницький. Поет та історичний романіст Б. Лепкий – відомий інтелектуал, знавець багатьох мов.

На початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення стилю модерн. Головною ознакою модерну стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону, проте цегла залишалася основним матеріалом масового будівництва.

Витворами українського модерну стали будинок Полтавського земства (архітектори В. Кричевський і К. Жуков, розписи С. Васильківського, М. Самокиша, М. Беркоса, М. Уварова), будинок страхового товариства «Дністер» у Львові (І. Левицький), перший в Україні критий ринок – Бессарабський (Г. Гай), меморіальна Георгієвська церква під Берестечком на Волині (В. Максимов), Народний дім у Дрогобичі (О. Лушпинський).

На початку XX ст. в українській архітектурі розвивався неокласицизм. Важливу роль у його становленні відіграв видатний архітектор П. Альошин (1881–1961). За його проектом було споруджено Педагогічний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгінської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус нинішньої Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського та бібліотеки Київського університету на вул. Володимирській (архітектор В. Осьмак). сільськогосподарський інститут в Харкові (архітектор О. Бекетов).

Початок XX ст. характеризується розвитком образотворчого мистецтва України, відбувається розвиток реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. В цей період працювали художники І. Труш (серія портретів діячів української культури – І. Франка, Л. Українки, В. Стефаника, М. Лисенка), К. Трутовський, К. Костанді, К. Устиянович, С. Васильківський. Значний вплив на творчість українських художників, які працювали в історичному жанрі, мала картина І. Рєпіна «Запорожці». На історичну тематику створили картини Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя»), М. Самокиш («Запорожці обідають»). Плідно працював у цьому жанрі М. Івасюк («В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Іван Богун під Берестечком» та ін.). Подією в українській культурі стали підготовка й видання 1900 р. в Петербурзі альбому «З української старовини», створеного істориком Д. Яворницьким та художниками М. Самокишем й С. Васильківським.

У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич. Розвиток українського театру початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи. Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М. Лисенка. Творчою лабораторією став перший стаціонарний український театр на чолі з М. Садовським, заснований 1907 р. у Києві. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Г. Борисоглібська.

Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє – В. Кричевський. Українська музика була невід’ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Професійна українська музика базувалася на народній пісенній творчісті. Українська пісня звучить в усіх музичних творах, стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів. Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842–1912) – видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог. Він є основоположником інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. Розвиваючи національну музичну освіту М. Лисенко у 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут працювали О. Машуга, О. Муравйов, М. Старицька. Видатними творцями духовної музики були К. Стеценко та М. Леонтович. Учень М. Лисенка К. Стеценко є автором українського православного релігійного гімну «Боже великий єдиний, нам Україну храни». З метою популяризації літературної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки К. Стеценко написав ряд вокальних творів на їхні вірші. Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету. У Західній Україні музичну культуру розвивали композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, А. Вахнянин, О. Нижаківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич. У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. – Вищий музичний інститут, з 1939 р. – державна консерваторія ім. М. В. Лисенка).

Релігія і церква відігравали значну роль у суспільному житті Російської та Австро-Угорської імперій. Нові суспільні явища змушували Російську православну церкву (РПЦ) шукати шляхів до її реформування. Обіцянки ввести закон про віротерпимість лякали православну церкву, яка єдина залишилася б під контролем держави. Керівництво РПЦ звернулося з пропозицією реформувати державно-церковні відносини. Вищий орган РПЦ – Священний Синод – у 1905 р. провів опитування священиків, які підтримали курс на реформи. Однак противником демократизації церкви був цар, який не бажав втрачати роль глави РПЦ. 1906 р. було скликано Передсоборне присутствіє, яке уклало рекомендації щодо відокремлення церкви від держави, повноважень духовенства, скликання Помісного собору РПЦ, який би обрав патріарха і надав юридичної сили всім документам між церквою і державою. 1912 р. відкрилася Передсоборна нарада, церковні діячі просили дозволу відкрити Собор у 1913 р., з нагоди 300-річчя царювання династії Романових. Однак цар зволікав, аж поки не почалася війна.

На західноукраїнських землях після приєднання у 1895 р. Холмської єпархії, що належала до Греко-католицької церкви, до РПЦ в підпорядкування перейшло 330 храмів та 246 тис. віруючих. Маніфест 1905 р. про віротерпимість різко змінив конфесійну ситуацію: 100 тис. холмщаків повернулося до своєї віри. Центральною фігурою не лише релігійного, а й національного руху в краї став митрополит А. Шептицький. Він відстоював культурно-освітні та національні інтереси українців за різних політичних режимів. 1901 р. А. Шептицького призначили віце-маршалком галицького сейму, і він автоматично став депутатом сенату (вищої палати) віденського парламенту. Вище духовенство на чолі з митрополитом використовувало всі політичні важелі, щоб вирівняти соціально-економічне й культурно-освітнє становище українців.