Тема 1. Українські землі на початку хх століття.

1. Соціально – економічне становище українських земель під двома імперіями на початку ХХ століття.

2. Піднесення українського національного руху на початку ХХ століття.

3. Революція 1905-1907 рр. в Україні.

4. Політична реакція. Столипінська аграрна реформа в Україні.

5. Особливості розвитку культури України.

Соціально – економічне становище українських земель під двома імперіями на початку хх століття.

На межі ХІХ–ХХ ст. Україна була розділена між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Перша володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями (Наддніпрянська Україна). До складу другої входили Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (західноукраїнські землі).

На початку XX ст. Наддніпрянщина була одним із економічно найрозвиненіших регіонів Російської імперії, проте економічний розвиток регіонів був нерівномірним. Якщо Південь України швидко перейшов в індустріальну стадію розвитку, то південно-західний район орієнтувався на аграрний сектор. Лівобережжя, із залишками кріпацтва, відставало від інших регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і частково Лівобережжя – цукрової.

Українська промисловість була підпорядкована імперському центру, який ставився до України як до потужної сировинної бази. У 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини в Російській імперії. Наддніпрянщина залишається сільськогосподарським районом імперії, 80% населення – селяни. Поміщики продавали або здавали землю в оренду заможним селянам. У 1877–1905 рр. дворяни Південної України продали більше половини своїх маєтностей, Лівобережжя – 39,5 %, Правобережжя – 16,9 %. Незважаючи на зміни, аграрний сектор залишався носієм соціальної напруги: 30 тис. поміщицьких маєтків (16 % усіх приватних володінь) охоплювали 64,5 % приватної землі. Водночас зростала кількість малоземельних і безземельних селян, які працювали на сезонних польових роботах (таких було 60 %). Невирішеність проблем безземельності та кріпосницьких пережитків вилилося в селянські виступи під час революції 1905 р.

На початку XX ст. почалася економічна криза. Зовнішній і внутрішній ринки не могли поглинути надмірної кількості сировини і готової продукції. Ціни на них почали падати, що призвело до скорочення обсягів виробництва. Близько 100 тис. робітників стали безробітними. Кількість діючих металургійних заводів на Півдні зменшилася з 29 до 23. Із 10 доменних печей Луганського гірничого району працювало 3, Катеринославського – з 14 тільки 8. Упродовж перших двох років кризи видобуток залізної руди скоротився на 35 %. Почався процес концентрації виробництва: малі й середні підприємства поглиналися великими. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва посідала одне з перших місць.

Утворення монополій, що відбувалося паралельно з концентрацією, почалося саме в найбільших галузях – металургійній, кам’яновугільній, залізорудній. Монополії встановлювали єдині ціни на продукцію, перерозподіляли ринки збуту. В Наддніпрянщині формою монополістичних об’єднань були синдикати «Продамет», «Продаруд», «Продвугілля», цукрові та інші синдикати. Одночасно з промисловим формувався фінансовий капітал. Внаслідок зрощування фінансового і банківського капіталів утворювалася фінансова олігархія.

На початку ХХ ст. відбувалося швидке збільшення чисельності пролетаріату за рахунок робітників з внутрішніх російських губерній, кустарів, бідних селян. Концентрація промислового виробництва породила й концентрацію пролетаріату: у металургії – 100 % робітників були задіяні на великих заводах, у залізорудній промисловості – 84,4 %, у вугільній – 84 %, цукровій – 64,4 %, машинобудівній і металообробній – 54,2 %. Найбільшими центрами зосередження робітників були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка й Маріуполь. У Російській імперії підприємці українського походження ставали магнатами капіталу, наприклад, Харитоненки й Терещенки були членами правлінь російських банків і монополістичних об’єднань.

Соціальних змін зазнала й інтелігенція. Промисловий розвиток викликав гостру потребу в освічених кадрах. За соціальним походженням у 1900 р. лише 25 % інтелігенції становили дворяни, решта – діти міщан, священиків і різночинців, а також представники середнього класу – чиновники, професори вищих навчальних закладів, викладачі гімназій, учителі, лікарі, інженери, юристи, люди творчих професій (журналісти, літератори, художники тощо). Українська інтелігенція взяла на себе місію творення нової культури й стала провідником національної ідеї.

Українські землі Австро-Угорської імперії були насамперед джерелом сировини (нафта, деревина тощо). Будівництво залізниць сприяло експлуатації природних багатств краю, а насичення регіону товарами з центральних і західних провінцій розорювало місцевих підприємців. Провідними галузями виробництва залишалися нафтодобувна та деревообробна. Напередодні І світової війни нафтопромисли Борислава й Дрогобича давали 5 % світового видобутку нафти.

Становище українців на підавстрійських землях на початку XX ст. залишалося надзвичайно складним. Управління в регіоні здійснювали галицький сейм та угорська адміністрація. Дискримінація українців пронизувала все суспільне життя. Безземелля й малоземелля, безробіття через надлишок працездатного населення, хронічне голодування, нестерпні податки відчувалися тут гостріше, ніж у Наддніпрянській Україні. Наслідками колоніальних форм господарювання були експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту; орієнтація фабричного виробництва на видобування та первинну переробку сировини; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу тощо. В результаті у 1890–1914 рр. понад 500 тис. українців Галичини емігрували до США, Південної Америки і Канади в пошуках роботи.