2.2. Структура методології філософії права
Структуру методології філософії права складають такі елементи: парадигми, концепти, концептуальні ідеї та моделі, методологічні принципи, методи (схема 1).
Схема 1. Структура методології філософії права
Загальнонауковий феномен парадигми дозволяє простежити в загальному вигляді розвиток науки взагалі й філософії права зокрема. Парадигма — це модель, взірець, картина світу, сукупність передумов, які визначають конкретне наукове дослідження чи знання і є загальновизнаним на даному етапі соціального й історичного розвитку; парадигмою може виступати і теорія, яка прийнята за взірець при вирішенні дослідницьких питань. Понятті "парадигми" дозволяє не тільки змістовно, але й логічно систематизувати науковий поступ. За допомогою використання парадигм відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального характеру. Класичним прикладом може слугувати парадигми діалектичного розвитку всього сущого яку обґрунтували Г.В.Ф.Гегель та К.Маркс чи натурфілософська парадигма ноосфери В.І.Вернадського чи нового синтезу всього знання Йосифа Пригожина. Вони дозволяють все різноманіття соціальних явищ розташувати в межах певної системи, чи бачити їх через призму єдиного мегазнання що, безумовно, підвищує ефективність наукового знання. Отже, можна констатувати таке: парадигми — це вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань, без яких не може обійтись жодна наукова теорія, зокрема й філософія права.
У науковій літературі, у філософії права парадигми визначаються як раціональні методологічні моделі високого ступеня узагальнення, що розробляють конкретні проблеми філософії права у руслі певних вихідних світоглядних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь дослідників. Сьогодні популярною і вживаною, філософсько-правовою парадигмою стала антропологічна парадигма, яка полягає в тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного права державознавства (включаючи й філософію права), а державно-юридичне забезпечення природно-правових властивостей та закономірностей перетворюється на найважливішу тенденцію розвитку правознавства.
На нашу думку, антропологіка парадигма є важливим кроком до натурфілософського розуміння права і держави.
Концептом (від лат. conceptus — поняття) виступає смислове значення наукової конструкції, загальна думка чи формулювання.
Концептуальною ідеєю (моделлю) можна вважати побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну засаду, яка визначає загальну стратегію дослідження, відбір фактів та Інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких ідей вирізняються, зокрема, натурфілософська, діалектична, метафізична, антропологічна, екзистенціальна (людиномірна), персоналістична, герменевтична, синергетична та ін. Концептуальні ідеї (моделі) реалізуються за допомогою певних методів дослідження: філософських, загальнонаукових, конректно-наукових; спеціально-юридичних. До загальнонаукових методів належать прийоми і способи пізнання, які використовуються всіма або багатьма науками (аналіз, синтез, дедукція, індукція, моделювання і т. ін.); до конкретно-наукових — прийоми і способи пізнання, які використовуються окремими групами бо навіть однією наукою (соціологічний, кібернетичний, психологічний, математичний, логічний, історичний та ін.); до спеціально-юридичних — система характерних для правознавства методів пізнання права (нормативно-аналітичний, догматичний, порівняльно-правовий та ін.).
Разом з тим сукупність філософських, загальнонаукових, конкретно-наукових, спеціально-юридичних методів і принци-наукового пізнання утворюють науковий рівень методології правознавства, призначення якого сформулювати цілісне, системне розуміння закономірностей функціонування права.
Процес інтеграції і, разом з тим, диференціації науки привів до того, що завжди є актуальним — до інтеграції і диференціації самих методів дослідження. Але питання про те, як її треба здійснювати, було довгий час не вирішеним. У середині XIX ст. з’ясовано, що сама методологія повинна спиратись на науково-філософську основу. Тоді такою стала матеріалістична діалектика, емпіризм і позитивізм. Сьогодні їх заміняє натурфілософія, герменевтика, синергетика та ін. Термін "методо-вживають ще й в іншому значенні — не тільки як вчення про методи, але як і сам всезагальний метод пізнання. Зрозуміло, тут йдеться про загальний метод, а не про сукупність методів. Таким загальним методом виступає натурфілософія, діалектика, синергетика.
Методологія не є механічна сума всіх методів пізнання: вона є такий же синтез результатів всього наукового пізнання, як і світогляд, однак тільки синтез методів, з яких виникає якісно новий, всезагальний метод. Його головна функція така: охопити всі форми буття права з точки зору розкриття взаємовиключаючих, протилежних тенденцій в усіх явищах і процесах правової реальності. Інакше кажучи, загальний (натурфілософський, діалектичний, синергетичний) метод складає основну умову пізнання всіх процесів світу в їх розвитку, в їх житті. Тільки таке пізнання озброює інші методи надійним компасом руху до істини, дає можливість дійсного — теоретичного і практичного — освоєння реальності.
Філософські методи застосовуються в науці й практиці через загальні та конкретно-наукові, спеціально-юридичні методи Субординація між цими методами така ж, як і між категоріями загального, особливого і конкретного. Новим тут є реалізація того підходу, що філософський метод є узагальненням загальних і конкретно-наукових, спеціально-юридичних методів, а окремі й загальні — продовженням і конкретизацією філософського методу.
Взагалі можна виокремити такі моменти взаємозв’язку філософських, загальних, конкретно-наукових і спеціально-юридичних методів:
1. Філософські, філософсько-правові методи створюють основу для загальних, а загальні — для конкретно-наукових і спеціально-юридичних методів.
2. Філософські як найзагальніші методи органічно вплітаються в усі інші методи, пронизують їх і через них самі наповнюються конкретним змістом, збагачуючись на цій основі новими положеннями і рисами.
3. Філософські, філософсько-правові методи формулюють найбільш загальні принципи, створюють певний кут зору на пізнавальні процеси, а загальні й конкретно-наукові, спеціально-юридичні деталізують їх.
4. Філософсько-правові методи синтезують загальні й конкретно-наукові, спеціально-юридичні методи, перетворюють їх на якісно нову сукупність, яка служить методологією для кожної конкретної галузі юридичного знання.
5. Філософсько-правові методи досліджують, насамперед, право як цілісний соціокультурний феномен, водночас допомагають пізнати його частини.
У свою чергу, загальні й конкретно-наукові методи безпосередньо націлені на пізнання частин, що дозволяє дослідити ціле. Природа об’єктів пізнання права все більш проявляється в натурфілософському, діалектичному, синергетичному характері сучасного юридичного знання. Тому юридичні науки стихійно тяжіють до філософсько-правових методів.
Беручи до уваги існування об’єктивної і суб’єктивної сторони в методі, можна зауважити, що науковий метод — це внутрішня закономірність руху людського мислення, що сприймається як суб’єктивне відображення об’єктивного світу, яка свідомо і планомірно використовується як знаряддя пояснення світу. Метод висловлює єдність, спонтанність і діалектичне протиріччя між суб’єктом і об’єктом у процесі пізнання і практичною діяльністю людей. Це має відношення до методів різного ступеня складності, до методів філософських, природничих і спеціальних наук.
Методи тієї чи іншої науки часто використовуються не тільки нею самою, а й в суміжних галузях знання. Наприклад. методи фізики відіграють важливу роль в хімічній науці, методи фізики і хімії сприяють вивченню живої природи, оскільки закони фізики діють не тільки в фізичній, а й хімічній, біологічній формах руху матерії, а закони хімії властиві всім органічним формам руху. Вважалося, що застосування методів будь-якої спеціальної науки обмежується сферою дії окремих законів, що вивчаються і тільки методи, що спираються на використання гранично загальних закономірностей буття і пізнання, які вивчаються філософією та філософією права, можна застосовувати у будь якій науці. Ці універсальні методи пізнання й архітектоніки світу, а також вчення про нього називають методологією. Звертаючись до історії науки, можна побачити, що основні наукові ідеї і принципи, які мають світоглядне значення, спочатку формулювались у загальному вигляді, а вже потім уточнювалися і експериментально розроблялися у відповідних природничих чи гуманітарних науках. Прикладів цього — безліч.
Однак, розвиток природознавства (особливо генетики, теоретичної фізики, зоопсихології і ін.) в другій половині ХХ ст. поставив вимогу переосмислення філософського світогляду та необхідність використання на філософському рівні законів, відкритих природознавством (наприклад, теорії торсійних полів, єдності духовного і матеріального та ін.).
Найбільш позитивний ефект дає та методологія, в якій теорія злита з найзагальнішими методами. Сила наукової теорії — в адекватному відображенні об’єктивних законів всебічному врахуванні й передбаченні тенденцій суспільного прогресу. Саме така методологія використовується всіма галузями сучасної юриспруденції. Щодо цієї методології можемо говорити про єдність в ній теорії і методу чи методу і системи.
Схема 2. Рівні методології пізнання права
У свою чергу, в межах методології правознавства слід виділити філософсько-правовий рівень, що являє собою систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, які об’єктивуються (втілюються) у певному способі осмислення права (типі праворозуміння), а також обґрунтування, критика й порівняння світоглядно-методологічних джерел історично конкуруючих типів праворозуміння (схема 2).
Філософія права як методологія (система методів) допомагає юристу-вченому на всіх ступенях наукового дослідження: ) формуванні наукової проблеми, виборі об’єкта, проведенні спостережень і експериментів, особливо в теоретичному осмислені фактів. Важливу роль вона відіграє у виборі найбільш ефективних окремих методів різного ступеня конкретності, в їх різному співвідношенні у процесі дослідження. Філософсько-правова методологія стимулює появу нових методів, допомагає уникнути однобічності, схематизму і суб’єктивізму в теоретичній і практичній діяльності.
Наведене вище найяскравішим чином підкреслює роль і свідомого використання філософської та філософсько-правової методології фахівцями будь-якої галузі знання. Сучасна філософсько-правова методологія відіграє важливу роль також і в юриспруденції, практичній діяльності юристів, зокрема працівників ОВС. Сила філософії права як методології насамперед полягає в тому, що вона спирається на дійсне життя, на ті процеси, відбуваються у природі, суспільстві, діяльності держави, її органів, окремих груп людей, окремої особи. Філософсько-правові конструкції відображають закономірності світу права, людського існування, загальні закони буття і мислення, природи, духу. Вся правова діяльність, юриспруденція в цілому, щоб відобразити дійсність, використовує цю методологію.
Правоохоронці і, зокрема, працівники ОВС у своїй професійній діяльності — охороняючи правопорядок, захищаючи права і свободи громадян, викриваючи злочини, здійснюючи оперативно-розшукову діяльність — керуються законами, інструкціями, спеціальними і загальними методами, які, своєю чергою, спираються на філософсько-правову методологію (починаючи з вчення про правову державу, основні права людини і закінчуючи спеціально-юридичними методами криміналістики, кримінології і т.ін.). Філософія права виступає методологією професійної діяльності працівників ОВС, всієї правової науки, сучасних поглядів на державу, людину, її права та свободи та їх захист.
З огляду на викладене, визначаючи сутність методології філософії права, слід спиратися на те, що право відображає як феномени реального, так і ідеального характеру, і тому методи його пізнання також можуть поділятися на ідеальні та реальні, важливу роль у пізнанні права відіграють ідеальні методи, до яких належить метод філософсько-правовової рефлексії. Його особливість полягає в усвідомленні необхідності критичного аналізу як власної професійної діяльності, так і тих ідеальних абстракцій, з яких складається право, а також в уявному конструюванні моделей правової реальності. Цей метод ґрунтується на здатності суб’єкта правосвідомості до філософського самоаналізу, до дослідження своїх відносин з правовою реальністю.
Таким чином, філософсько-правова рефлексія полягає у предметному і критичному осмисленні людиною правового знання, його змісту і методів здобування. Разом з тим філософсько-правова рефлексія як форма пізнання є не тільки критичним, а й евристичним принципом. Оскільки своїм предметом філософсько-правова рефлексія обирає знання про саме знання то вона перетворюється на джерело нових знань. Ось чому, на наш погляд, філософсько-правову рефлексію можна розглядати як діяльність правосвідомості, яка розкриває зміст права, внутрішню будову і специфіку правотворчості та пізнавальних процесів, що відбуваються в ньому.
Отже, підсумовуючи, слід зазначити таке: методологія філософії права це систематизована сукупність концептуальних ідей (моделей), загальнонаукових, конкретно-наукових, спеціально-юридичних методів, парадигм дослідження предмета філософії права, а також теоретичний аналіз (рефлексія) закономірностей застосування цих знань. Узагальненим вираженням такої системи є різні типи праворозуміння чи способи осмислення світоглядно-методологічних джерел права, методологічні парадигми, що відображають цілісність світоглядно-смислового змісту права і його обґрунтування. Такий підхід дає можливість щонайбільше реалізувати методологічну функцію філософії права.
Водночас вважаємо за потрібне підкреслити: немає абсолютної, єдино правильної, раз і назавжди даної методології. Цілком можливий плюралізм методологій наукових досліджень, зокрема, в сучасний історичний період. Є об’єктивна і суб’єктивна сторона вибору методології дослідженні. Об’єктивна сторона зумовлена розвитком філософії, галузевих теоретичних природничих і соціальних наук, рівнем культури, впливом теологічних доктрин, суспільним світоглядом, закріпленими в Конституції моделями чи доктринами розвитку права, держави, суспільства. (Дня української практики визначальною є неоліберальна доктрина.) Суб’єктивна сторона методології та її вибору пов’язана із філософським і професійним юридичним рівнем конкретного дослідника, його політичними й ідеологічними орієнтирами, особистими психологічними якостями (новаторством, консерватизмом, сміливістю, мужністю, конформізмом тощо).
На жаль, в юридичній науці, як ні в якій іншій, проявляють-консерватизм та інертність; більшість вчених і практиків схиляється перед діалектичною методологією. (У недалекому минулому — методологія марксистсько-ленінської матеріалістичної діалектики.). Хоча розробником діалектики як наукового методу був Г.В.Ф.Гегель (а раніше — Сократ), а засновниками матеріалістичної діалектики — К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін і Й.В.Сталін. Наші вчені й практики гегельянцями не стали; говорячи про діалектику як методологію, все ж таки мають на увазі винятково її матеріалістичний марксистсько-ленінський різновид. Звичайно, кожен нині може вибирати ту методологію пізнання, яка йому до снаги. Однак варто пам’ятати, що діалектика - не єдина методологія і не універсальна. І вона має антагоністів: метафізику, релятивізм, догматизм, скептицизм, софістику й еклектику. Юристам-практикам, оскільки вони не можуть обійтися без формально-юридичних і догматичних методів як правило, притаманний догматизм як методологія. І згадка про діалектику (фактично про її закони чи категорії) у ліпшому разі дозволяє визначити методологію, якою вони користуються, як еклектику.