1.3. Особливості філософії права як науки про граничні засади права

Концептуальні підвалини філософії права:

1. Філософія права є частиною теоретичного правознавства. В такому розумінні філософія права характеризується прагненням звести філософію права до загальнотеоретичного вивчення найважливіших правових проблем. Представником цього напряму є В.С. Нерсесянц, який трактує філософію права як розгляд права в його співвідношенні з законом. Філософія права виконує інтегруючу функцію, яка проявляється в об'єднуючій ролі філософського знання по відношенню до частково-наукового, в даному випадку – юридичного.

2. Другий підхід виражає прагнення поширити загальнофілософську проблематику на сферу пізнання права. Позиція Д.А. Керімова базується на тезі, що предмет філософії права можна охарактеризувати як осмислення права з точки зору загальних діалектичних законів і категорій. Такий підхід поширює загальнофілософську проблематику на сферу пізнання права, робить акцент на цілий ряд найважливіших світоглядних і методологічних функцій філософсько-правового пізнання, в першу чергу – інформаційну, яка проявляється у формулюванні світоглядного трактування найбільш загальних юридичних питань, і логічну, яка полягає в розробці і застосуванні універсальних методів та процедур в сфері юридичного пізнання.

3. Третій підхід зводить філософсько-правову проблематику до дослідження природного права, до його порівняльно-оціночного протиставлення позитивному праву. Така позиція була сформульована ще в дореволюційній російській філософії права (Г.Ф. Шершеневич, М.М. Коркунов). Третій підхід розглядає проблематику філософії права через призму протиставлення природного і позитивного права, виділяє аксіологічну функцію, яка полягає в орієнтації на осмислення та оцінки правових явищ на основі певних світоглядних цінностей.

Кожний із цих концептуальних підходів правильно відображає окремі основоположні аспекти філософсько-правової парадигми, але при цьому допускає певну абсолютизацію, що в цілому перешкоджає реалізації системного принципу.

4. Найбільш ефективним є розгляд права як складного феномена через призму взаємодії двох підходів – системного та інформаційного. Системно-інформаційний підхід полягає в розкритті інформаційного характеру взаємозв'язку елементів, які складають теоретичну систему філософії права.

Філософія права сьогодні – мультипарадигмальна (існує велика кількість наукових парадигм) наука.

Парадигма – визнані всіма наукові досягнення, які на протязі певного часу дають науковому співтовариству модель розстановки проблем та їх вирішення (Кун).

Сучасний стан філософсько-правовових досліджень характеризується тим, що кожна нова парадигма не відкидає попередні, а часто опирається на них і пропонує лише одну точку зору на коло проблем, які досліджуються. Відповідно до принципу доповненості є цілком виправданою ситуація, коли відносно одного і того ж об’єкта можуть мати місце дві різні і навіть протилежні теорії, звичайно ж, за певних обставин.

Специфіка філософії права проявляється в тому що:

1. існує універсальність права як соціальної організації. Право є вищим досягненням людського суспільства, оскільки ґрунтується на моралі і суспільній етиці. Досягнення справедливого правопорядку є безкінечною задачею – завжди можливою і завжди недосяжною в межах звичайних умов. Відтак, закон завжди буде прагнути до змін і удосконалення;

2. об'єктивна природа права обумовлена універсальністю правових цінностей. Не дивлячись на конфлікт цінностей, який завжди існує в будь-якому суспільстві, вибір між ними здійснюється в сфері моралі і права. Головне, щоб цей вибір визначався не ідеологією, коли закон починає відповідати інтересам окремих соціальних груп і перестає бути правовим, а філософією, яка прагне до об'єктивної істини в правовій сфері.

3. філософія права є рефлексивно-критичним знанням. Рефлексивно-критичну спрямованість розвитку філософії права вдало ілюструє Р.Коллінгвуд, який стверджував, що філософська свідомість ніколи не думає просто про об'єкт, але міркуючи про будь-який об'єкт, вона також думає про свою власну думку про цей об'єкт. Виходячи з цієї тези, філософія права може бути названа думкою другого порядку - думкою про думку, яка є обов'язковим елементом філософсько-правового пізнання, а рефлексією є тотальність про засади, яка проявляється у міркуванні та дискурсі.

4. філософсько-правове знання є історичним. Історичність притаманна самій філософії права, і без цієї історії важко зрозуміти, що є філософія права взагалі. Історія філософії права є постійним визначенням самої себе, яке ніколи не може завершитися. Завдяки своїй історичності філософія права демонструє свою здатність до регенерації.

Сутність філософії права полягає в тому, що вона є рефлексією знань, які спрямовані не лише на поняття, але й на методи і настанови, які породжені практичною сферою застосування права. Рефлексивність філософії права, на відміну від філософської рефлексії, полягає в тому, що окрім теоретичної сфери вона роз’яснює, обґрунтовує, критикує методи і настанови, які використовуються в реальній юридичній практиці.

І хоча в різні часи по-різному трактувалася сутність філософії права, різні напрями дослідження в межах філософсько-правової проблематики сходилися в тому, що правові дослідження є дослідженнями не тільки загальноправових категорій, які є безперечно присутніми у різних формах права, але основна мета філософсько-правової теорії полягає в дослідженні граничності права, його практичної обґрунтованості, тобто, філософія права досліджує зіткнення теорії та практики в правовому пізнанні, тобто, працює з граничним обґрунтуванням, “граничним способом самого теоретизування (“рефлексивність” філософського мислення), або граничністю задач (“критика сущого з позицій належного”), або різним поєднанням цих рис”.

Історія філософії права нагадує собою рамкову структуру художнього твору, типу “Декамерон” Бокаччо, – усі філософсько-правові системи представляють невеликі “новели”, які об’єднуються між собою спільною темою пошуків (прагненням віднайти за явищами правової предметності гуманістичні принципи) та використанням “спільної мови понять” (право, закон, справедливість, ідея права тощо). Але основна відмінність “рамковості” історії права від роману полягає в тому, що вона не має епілогу. Така відкритість вічності зумовлена “вічністю” існування суперечки людей про остаточні істини, пошуки яких людство постійно здійснює, адже наперед визначені цілі можуть означати лише вирішення технічних та адміністративних проблем.

Історія філософії права є передусім філософією права, яка конструює сама свою тематику в істинно історичних термінах. Розгортання філософсько-правової думки в часі може бути представлене в історико-графічному або в світоглядному плані. Якщо перший варіант передбачає зображення філософії права у вигляді історії ідей або думок великих людей, то другий шлях є історією світогляду, що дозволяє нам, перефразовуючи М.Гайдеггера, назвати філософію права “світоглядною проповіддю”. Філософію права та історію філософії права не можна відділити від філософії і культури, внаслідок чого філософія права перебуває в безперервному пошуку цінностей, здатних конструювати той чи інший ідеал суспільного життя та ідеал людини як такої.

Історія філософії права як світогляд, історія ідей, як феномен культури і науки, є зовнішньою історією філософії права, тоді як внутрішня історія є завершення філософської думки самою собою і тим самим визначає свою історію. Якщо взяти точку зору Арістотеля про природу філософської думки як такої, то можна сказати, що філософсько-правова думка - це  запитування про те, що є право, що є сутністю права? Тому філософія права є історією висловлювань людської думки про правову дійсність, яка включає в себе здатність людини бути уважним до всього сущого, зокрема до права, і до того, що відбувається.

Оскільки мова зайшла про історію філософії права, то було б доцільно звернутися до проблеми виникнення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість “захоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку і контролю”. Ще П.Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому, щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), а тому філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики. Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливості, права, держави, походження законів. І.Малинова вважає, що “якщо перші законодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обґрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, звертаються до посилань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права”. Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фактом розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури,  неможливості відриву теоретичного світу від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і людини. Цей дуалізм став можливим лише в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об’єктів, позбавлених ознак суб’єктивності. Це підтверджується протиставленням, яке знаходимо у Декарта, духовної і матеріальної субстанції, і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.

Ось такими обставинами зумовлений розвиток у Нові часи теорії природного права. Оскільки тогочасна наукова раціональність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл, або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Ж.-Ж.Руссо, замінивши бога в просторі богом в часі). І.Кант вперше зумів поєднати несумісність об’єктивної механістичної наукової раціональності і уявлення про визначаючого самого себе суб’єкта. Починаючи з І.Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, яка концентрує  свою увагу на місці людини в світі як суб’єкта, який здатний виходити за межі зумовленого існування. Таке розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджується у І.Канта існуванням двох взаємопов’язаних “розумів” – теоретичного і практичного. Якщо перший – це лише одна із форм відношення до світу, то другий – це ціннісні форми свідомості.

Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній філософії і науці. Як уже згадувалося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право (jus universale) та “громадянська філософія”. Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були збігатися з правом раціоналізованим. Поняття “громадянської філософії” означало загальне вчення про державу, її походження, природу та право.

Нові часи дають нам три системи природного права – деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система – це спроба пояснення права логічними засобами. Г.Лейбніц навіть створює власну науку “номотеку” або законодавчу політику. Для Г.Лейбніца характерне розмежування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онтологію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обґрунтування права Г.Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне до системи юридичних визначень.

Що ж до онтологічної системи, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Г.Лейбніца – це “чисте” природне право як стан природної боротьби, для Т.Гоббса та Б.Спінози – природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття.

В класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, особлива роль у створенні особливого концептуального цілого. І.Кант дав, засноване на ідеях Платона, визначення права, розглянув це поняття в системіфілософських універсалій, в контексті цілісного вчення про людську свободу. Фіхте зламав стереотипи суспільного договору, пов’язавши проблему походження права з генезисом самосвідомості. Це дозволило вивести загальні основи права із фундаментальних умов існування людини як вільного суб’єкта, який наділений волею і мисленням. Гегель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституційно-предметними та духовними проявами.

Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.

Визначальною для сучасної філософії права є ідея гуманізації. Розробка цієї проблематики є нагальною потребою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що проявляється у визнанні людини точкою відліку філософії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які панували донедавна у вітчизняній науці, і які ґрунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави, призвели до імперативності права, бачення права як позитивного (в розумінні приписів законодавця), а звідси – до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).

Ще І.Кант вказував на таку специфіку філософського знання як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію – як знання, як переконання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, – висхідною і кінцевою метою філософії є людина. Тому предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об’єктом філософії права є ідея права, яка супроводжувала людство протягом всього його існування, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.

Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрям, який за предмет дослідження бере феномен людського життя, а предметом філософії права вважає стан духовного життя людини. Реалізація духовності людини передбачає її вихід за межі обмеження людського буття. Один з крайніх варіантів цього напряму постулює “монадність” людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л.Петрова у “Нарисах з філософії права” сутність права вбачає у свободі волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права.

С.Максимов у межах екзистенційно-феноменологічного напряму  розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними. Для П.Рабіновича “філософія права – це система найзагальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права”.

Відчутним є сьогодні і гносеологізм у філософії права, який знаходить своє вираження у співвідношенні гносеології правознавства та філософії права. Не можна погодитися з Д.Керимовим, який у “Предметі філософії права” стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових – соціології права та філософії права, а філософію права представляє як “симбіоз загальної філософії і соціології права”. Виходячи з такого розгляду міждисциплінарного положення філософії права, Д.Керимов і дає визначення предмета філософії права: “… визначення її (філософії права – В.В.) предмета передбачає з’ясування співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дозволяє виявити спільність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права”, і ще: “предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не тільки те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вченого, спрямовує правильним шляхом дослідницький процес, оптимізує і раціоналізує його, але в контексті культури, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій”. Отже, Д.Керімов визнає за філософією права тільки методологічно-пізнавальну функцію.

Такої точки зору дотримуються і вітчизняні представники філософії права В.Чефранов та Л.Петрова, які, продовжуючи арістотелівську традицію розуміння статусу філософії у відношенні до інших наук, стверджують, що “філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтологічних тощо знань, також надає досліднику-юристу можливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним метод для дослідження мети. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух”.

Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д.Керімова А.Козловського, який у праці “Гносеологія права як наука” зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Внаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувалося. Для А.Козловського метод є моделлю права, бо “метод визначає все”. “Право і пізнання стають тотожними, пізнання виступає сутністю права, а право – формою пізнання ”.

Філософія права зберігає і розвиває здатність права до критичної саморефлексії, а все розмаїття підходів до вирішення філософсько-правових питань стримує тенденцію до чергового монометодологізму. Аналіз сучасної філософсько-правової літератури свідчить про наявність у ній різних підходів до визначення права та його призначення. Особливо розрізняється протиставлення ціннісного підходу до права та логіко-понятійного або раціоналістичного. Кожна з цих методологічних настанов претендує на принципову важливість, як досягнення об’єктивності наукового пізнання.

Але залишається незаперечним факт формування нових підходів у філософії права, який відбувається в руслі нових підходів філософії, адже кожний філософський напрям характеризується фіксацією свого проблемного поля, наявністю своїх методів, виокремлення філософської “компетенції”. Звичайно, ми не можемо говорити про безпосереднє застосування положень філософських напрямів до правової дійсності. Висхідні принципи та ідеї філософських напрямів трансформуються і модифікуються в сфері філософії права. Оскільки розвиток філософсько-правового знання носить кумулятивний характер, то кожна нова філософсько-правова концепція збільшує загальну різноманітність можливих систем світоглядів.