Філософія права як наука. Методологія та інструментарій філософії права

Основні питання лекції:

2.1. Поняття методології філософії права та її рівні.

2.2. Структура методології філософії права.

2.3. Основні типи праворозуміння. Позитивістське праворозуміння.

2.4. Юснатуралістичне праворозуміння.

В наш час відбувається переосмислення основ правознавства, державного будівництва, ролі держави і громадянського суспільства. Суттю цього процесу є світогляд народу та його провідної верстви, а інструментом – адекватна методологія. Тому методологія філософії права набуває особливого значення.

Кожна наука взагалі й філософія права зокрема досліджують свій предмет шляхом застосування у процесі його пізнання певних методів. Саме поняття методу (від грец. — шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження) означає у філософському розумінні — спосіб пізнання дійсності й її відтворення у мисленні. Свідоме застосування правильного методу є суттєвою умовою ефективного пізнання права.

До речі, слід зазначити, що ще Аристотель (384 – 322 до н.е.) підкреслював, що методи дослідження не можуть бути простішими, ніж предмет наукового пошуку. Відповідно до цих посилань можна сказати, що чим складнішим є предмет пізнання права, чим більш різноманітними є форми його прояву у правовій реальності, тим більшу кількість методів необхідно застосовувати при його дослідженні. Сукупність усіх методів будь-якої науки складає основу її методології.

Термін "методологія" складається з двох грецьких слів "метод" (шлях до чого-небудь) і "логос" (поняття, вчення, наука). Таким чином, методологія — це вчення про метод пізнання, сукупність прийомів дослідження, що застосовуються у певній науці.

2.1. Поняття методології філософії права та її рівні

Отже, як слід розуміти методологію права? Сучасна наука застосовує такі три підходи до пояснення цього феномена. Перший, це так званий науковий підхід, у межах якого методологію права розуміють як систему загальнонаукових методів що застосовуються до права, — системний, соціологічний, кібернетичний та ін., а також вчення про ці методи. Похибкою цього підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як системне, інтегративне знання, тому що відповідно до цього підходу окремі науки, в тому числі правознавство, існують ніби ізольовано, самі собою.

Другий, це так званий філософський підхід, коли методологію права розуміють як застосування основних принципів і категорій філософії до аналізу права. Так, на думку Д.А.Керімова, до них належать насамперед категорії діалектики, а також гносеологічні категорії. Характеризуючи діалектику як науку про найбільш універсальні, загальні закони руху і розвитку природи, суспільства, людського мислення ще Ф.Енгельс вказував, що вона є для сучасного природознавства найбільш важливою формою мислення, бо тільки вона подає аналог і тим самим метод пояснення для процесів розвитку, що відбуваються у природі, для загальних зв’язків природи, для переходів від однієї галузі дослідження до іншої.

Прихильники діалектичного або діалектико-матеріалістичного методу доводять його універсальності та стверджують, що він вплетений у процес пізнання як могутній засіб досягнення нових істин, як логіка наукового пізнання, оскільки сам походить від найбільш адекватного відображення пізнавальних предметів, процесів і явищ. У силу цього діалектико-матеріалістичний метод стає невід’ємною складовою частиною всіх загальних і особливих наукових методів пізнання. Він дає можливість правильно орієнтуватися в емпіричному матеріалі, науково обґрунтовувати загальну структуру стверджувальної теорії, правильно інтерпретувати одержаний результат дослідження. Пізнання, таким чином, маючи справу з невідомими явищами, використовує світогляд як готову Ідеальну модель дійсності, і це робить філософію загальною методологією пізнання.

Діалектика озброює дослідника у будь-якій галузі науки ям загального, що міститься в усіх окремих предметах і Знання загального, визначаючи вихідні позиції і загальну тенденцію розвитку окремого процесу, вказували шлях, і має здійснюватися  пізнання. У цьому полягає велика спрямовуюча роль діалектики як методології.

Звичайно діалектико-матеріалістичний метод виконував в період соціалізму ідеологічну функцію. Він був методологічним еталоном з яким звірялося чи відповідає певна теорія, вчення, наука встановленому партійним керівництвом стандарту. За порушення методологічного імперативу могли наступити серйозні ідеологічні, політичні чи юридичні санкції.

Одним з перших розкритикував методологію матеріалістичної діалектики Іван Франко, вказавши на її жорсткий економічний детермінізм. Нині є досить багато критиків цієї методології і як тих, хто завжди займав щодо неї антагоністичну позицію, так і тих, хто раніше перебував у лавах її прихильників.

Наш сучасник, мислитель, філософ і публіцист Євген Сверстюк ще в 1990 р. в філософському ессе "Перебудова Вавілонської вежі" (очевидно, маючи на увазі перебудову в СРСР) писав, що діалектика є нічим іншим як мистецтвом "словесної спритності", вона забезпечувала "корисливу правдоподібність" яка й стала ідеологічною зброєю.

Тому виникає запитання про можливість застосування діалектичного методу в філософії права і правознавстві. Видається що так, але лише як одна з багатьох методологій, а не як універсальна і єдино вірна.

Більш повною на нашу думку та адекватною є натурфілософська методологія, яка ув’язує соціум з природою, а людські закони з законами природи (Космосу). Натурфілософський підхід забезпечує цілісне бачення розуміння таких феноменів як право і держава в нерозривному зв’язку із Буттям, Часом, Енергією та Матерією. Всезагальні закони Буття, усвідомлені і присвоєні, трансформуються в етиці, а через неї в право і людські закони.

На думку А.Васильєва, методологію права треба розуміти як застосування категорій соціальної філософії. Однак і така позиція не обґрунтовує необхідність існування синтетичної дисципліни на межі філософії і правознавства.

Третій підхід умовно можна назвати філософсько-правовим, оскільки він ґрунтується на необхідності особливої дисципліни, що покликана відігравати інтегруючу, методологічну роль щодо правознавства в цілому.

Спробуємо уточнити інтегруючу функцію філософії права. Терміном "інтеграція" (від лат. integratio — відновлення) позначають процеси об’єднання в єдине ціле. Цей термін вживають у багатьох науках та на практиці, і він невипадково утвердився у статусі загальнонаукового поняття: більш того, методологи науки вважають, що за своєю всезагальністю цей термін наближається до рівня філософських категорій.

Стосовно філософії права термін "інтегруючий" зумовлений уявленням про об’єднуючу роль філософсько-правового знання щодо множини елементів права, які складають систему й створюють певну цілісність. Тут необхідно також враховувати виявлення та подолання дезінтегруючих факторів, які порушують цілісність системи та сприяють відносній самостійності елементів у її складі. Далі ми вживатимемо термін "інтеграція" в значенні, протилежному поняттю "дезінтеграція".

Процес формування окремих наукових дисциплін і галузей як відомо, відбувався в результаті відмежування предмета кожної науки від предметів інших наук. Однак цей процес призводив, як правило, до ізоляції окремих наук, елементи науки (окремі наукові дисципліни) ставали автономними, зв’язки між ними порушувались, структурна взаємодія зникала.

Викладене певною мірою стосується і філософії права. З огляду на це філософсько-правовий підхід дає змогу розглянути методологію права як деяке інтегративне знання, що опосередковує ланку між філософією і теорією права, певний аспект філософії права, що полягає в гносеологічному аналізі основ правової теорії.

Така позиція відповідає встановленому уявленню про те що методом може виступати будь-яке виражене в узагальненому вигляді знання, спрямоване на досягнення нового знання. Тому в системі правознавства кожна теорія більш загального рівня відіграє методологічну роль щодо більш конкретної теорії, а також щодо практики (як безпосередньо, так і опосередковано через теорію проміжного рівня).

Якщо філософія права виконує функцію методології, цілком логічно припустити наявність певної закономірності її функціонування (цілої серії закономірностей, оскільки для філософії права з її софійним статусом виникає не одна, а певна кількість можливостей). Ці закономірності, відображаючи універсальні зв’язки буття права, спрямовують напрям і формують метод функціонування самого пізнавального процесу. У такий спосіб і формується методологічна функція філософії права, яка виступає методологією для правознавчих наукових досліджень.

Представники юридичних наук, вивчаючи специфічні закони, притаманні тій чи іншій галузі правової реальності, неминуче стикаються з дією найбільш загальних законів буття, оскільки загальне проявляється через специфічне, особливе. Тим самим вони стихійно чи свідомо "вплітають" в тканину науки уявлення про "світ права" в цілому. Виникаючи у творчій уяві дослідника, ці уявлення відіграють велику методологічну роль, сприяють розвитку аналізу і синтезу в тому напрямку, в якому не втрачається специфіка цілісного феномена права. Це означає, що філософсько-правовий світогляд, будучи узагальненням успіху попереднього розвитку науки і практики, водночас виступає висхідним моментом наступного теоретичного дослідження і практичного застосування права. Різні сфери позитивного і природного права, можуть дістати істинне розуміння тільки на основі філософсько-правового світогляду. Інакше кажучи, наукове теоретичне мислення не може виникнути без того чи іншого використання філософсько-правових категорій як апарату широких наукових узагальнень. Ці форми мислення взаємопов’язані і взаємозумовлені. Розвиток їх здійснюються засобами засвоєння історично виникаючих у процесі багатовікової юридичної практики, розвитку історії філософії права, категорій, які відображають загальні форми й особливості буття права. Таким чином, для розвитку здатності теоретичного мислення юриста "не існує ніяких засобів, крім вивчення всієї попередньої філософії права" (Г.В.Ф. Гегель).