1.2. Дисциплінарний статус філософії права як науки. Предмет філософії права

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Філософське праворозуміння справило відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від системи, до якої вони належать, — юридичної науки чи філософії. Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.

Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природого права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з'ясування зв'язку природного права з позитивним.

У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіавеллі до сучасних авторів.

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній сутності, як знеособлена об'єктивована форма вияву «недійсного існування».

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Марітен, Ж. Дабен, Й. Месснер) філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

Філософія права безпосередньо взаємодіє з дисциплінами, які направлені на теоретичне вивчення права. Ці дисципліни, включаючи філософію права, в цілому є елементом системи пізнання права. Серед дисциплін, суміжних з філософією права слід виділити:

1. загальну теорію права – особливе наукове осмислення сутності і специфіки права;

2. соціологію права – науку, яка досліджує суспільні корені, соціальні детермінації і наслідки права;

3. політологію права, яка направлена на дослідження місця права у функціонуванні політичної системи суспільства;

4. антропологію права – науку про правові звичаї і правові системи різних народів.

Філософія права дозволяє створювати можливість для фіксування принципової відмінності останньої від юридичної науки – спеціальної теоретико-пізнавальної дисципліни, предметно зорієнтованої виключно на чинне право (право як явище) і яка прагне виробити про право систему всебічних знань. Разом з тим є моменти, які ріднять філософію права та юридичну (правову) науку. Перш за все, це форма організації знання (теоретична), яка вибудовує уривочні і більш менш узагальнені відомості і думки про правові явища (тобто емпіричні правові знання) в ступінь загальних і необхідних суджень. І філософії права, і правовій науці притаманне прагнення до теоретичного осягнення істини, дух критичної раціональності, наявність спеціально розробленого категоріального апарату, систем аргументації.

Але разом з тим, філософію права не можна цілком зводити до науково-теоретичного пізнання. Її природу (світоглядну за генезою) не можуть задовольнити тісні межі раціонально-пізнавальної діяльності мислення, непорушність яких є обов'язковою умовою існування правової науки. З самого свого зародження філософія права (як і філософія взагалі) не тільки раціонально пізнає свій об'єкт (право), але і духовно переживає, оцінює, виправдовує (або осуджує) його за шкалою світоглядних критеріїв. При чому ці критерії безпосередньо не випливають з логіки пізнавального процесу (що обов'язково для правової науки). Навпаки, вона в певному сенсі передує йому, задає йому напрям і визначає границі, всередині яких правове пізнання і його результати мають смисложиттєве значення. Саме в площині світоглядної генеалогії філософії права найбільш очевидними стають специфічність, своєрідність і відносна суверенність у відношенні до правової науки. Філософію права відрізняє від правової науки перш за все своєрідність предметного змісту: для першої – це сукупність фундаментальних, світоглядних за своєю природою проблем правосвідомості, які знаходять своє обґрунтування в ідеї права і набувають завдяки останній сенсо-життєвого звучання; для другої – це головним чином проблематика, пов'язана із пізнанням чинного права (права як явища) в самих різноманітних аспектах його концептуальної констатації (загальнотеоретичний, аналітичний, соціологічний, психологічний і т.д. аспекти).

Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права – намагається встановити критерії, завдяки яким стало б можливим визначення міждисциплінарного статусу філософії права. Новітня західна філософія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж, віддаючи данину вітчизняним пошукам “місця” філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б.Рассела, сказати, що філософія права займає нічийну територію між філософією і теорією права разом з юриспруденцією. Хоча сьогодні ми можемо констатувати тезу про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, проте її проблемно-предметний статус залишається нез’ясованим.

Як суто філософська дисципліна філософія права неможлива, оскільки віднайдення “граничних” основ права не є плідним без аналізу та рефлексії щодо предметних форм права. Свій категоріальний апарат філософія права формує за рахунок запозичення як філософської, так і правової лексики.

В ході історичного розвитку змінювався і статус філософії права, змінювалися погляди на філософію права як на напрям дослідження і як на специфічно-теоретичний підхід. Теж саме можна сказати і про міждисциплінарні зв’язки філософії права, про її місце між філософією та юриспруденцією, а під юриспруденцією будемо розуміти діяльність, основне призначення якої є обслуговування механізму функціонування та розвитку права. Якщо найяскравіше “філософський характер” філософії права проявився у філософії права Гегеля, який визначав її як “філософське осмислення всієї соціально-політичної дійсності (з широким застосуванням правових категорій)” , то пізніше вона поступово стала розглядатися як спроба дати відповідь на філософському рівні на питання: що таке право? Поступова юридизація філософії права призвела до того, що на початку ХХ століття вона стала розглядатися в руслі диференціювання юридичної науки.

Предмет філософії права. Філософія права – самостійна галузь теоретичного знання. Її предмет не вичерпується жодною філософською чи юридичною дисципліною. Вона має власну багату традицію та специфічний категорійний апарат. Історія людської думки містить низку різних концепцій філософії права, підходів до проблеми її предмета, методу і сфери інтересів. Філософія права – самостійна галузь знання філософії і юриспруденції. Вона займається дослідженням смислу права, його сутності, цінності і значення у житті людини і суспільства. Отже право є об’єктом вивчення цієї наукової галузі. Ця думка одностайно підтримується всіма дослідниками філософії права. Але специфіку окремої науки відображає не об’єкт, а її предмет. Як часто це і буває в науці, з приводу визначення предмету філософії права серед фахівців одностайності немає.

Різні вчені при визначенні предмету філософії права акцентують увагу на вивченні сенсу і призначення права; на вивченні права, як засобу саморегуляції суспільства, як міри влади; на культурних підвалинах права, його сутності і співвідношенні з законом. Дехто обмежує предмет філософії права лише вивченням її історії або системи методів пізнання права тощо.

З існування різних, навіть протилежних, думок стосовно визначення предмету філософії права можна зробити висновок, що ця галузь науки недостатньо ствердилась. Але це було б не правильним. Саме про це свідчить давня латинська мудрість:“Contraria non contradictoria sed complementa sunt”  (протилежності не спростовують, а доповнюють одна одну). Отже, природа, сутність, специфіка, особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, сенс, місце і значення у системі філософського знання тощо – є у різних визначеннях. І все це дійсно розглядає філософія права.

Існує дві точки зору на трактування філософії права: 1) вона є поширенням загальної філософії на правову проблематику; 2) частиною теорії права, яка спеціалізується на проблемах методології. Не маючи нічого проти цих двох трактувань, додамо ще одне: 3) філософія права – це його світоглядне розуміння.

Зі сказаного постає питання: філософія права - це філософська чи юридична дисципліна? Хто повинен її викладати студентам: філософ зі знаннями юриспруденції чи юрист зі знаннями філософії? Зараз більшість науковців вважають її ближчою до юриспруденції, але її розвиток все одно тісно пов’язаний з розвитком філософської думки. По суті філософія права є міждисциплінарною галуззю. Філософське пізнання – сфера загального, правове пізнання – сфера особливого. Шлях від філософії до філософії права іде від загального через особливе до конкретного (до істини про право). Шлях юриспруденції до філософії права іде від особливого через загальне до конкретного. Як бачимо, різними шляхами досягається однаковий результат. І тут нема ніякого протиріччя, все залежить від загального стану філософії і юриспруденції, політико-ідеологічних чинників та наукових традицій в конкретній країні.

Так само як існують різні галузі науки, існує і світоглядне розуміння категорій цих наук, що втілюються у різні види філософського знання: філософія історії, фізики, хімії, моралі, релігії тощо. У них однакові завдання по відношенню до свого предмету і цим вони схожі, але кожна з них має свій предмет. І тут вони різні.

Право – невід’ємна складова культури суспільства, а філософія права узагальнює знання про правову сферу, розглядає відносини між законом і правовими феноменами. Однією з головних функцій філософії права, як ми вже казали, є світогляд. Отже, можна сказати, що  філософія права – це моральний осередок законодавства. Вона покликана описувати право не таким, як воно є, а таким, яким воно повинно бути. Вона розглядає позитивне право з боку його розумності, справедливості, істинності, цінності тощо, але для цього потрібно вийти за його межі. По суті філософія права займається пошуком істини про право.

Оскільки закони встановлюються і діють у державах, філософія права займається філософським аналізом держави взагалі, як соціального інституту. А будь який  науковий аналіз і пошук істини потребує також правильного методу. Щоб отримати від наукового аналізу правильний результат, і шлях до нього повинен бути правильним. Тому велике значення в науковому дослідженні посідає метод, як шлях дослідження або спосіб пізнання. Наукова методологія - це вчення про метод, його загальні можливості, принципи, на які він спирається. Тобто вона розглядає питання наскільки за допомогою даного методу можна досягнути поставленої мети.

Основна проблема класичної філософії права – тлумачення співвідношення між природним і позитивним правом. Головна проблема природного права полягає в тому, чи принципово можлива така система цінностей, яка б однаково сприймалася усіма людьми? Є й інші важливі проблеми: яке джерело природного права? Де і коли воно починається і закінчується? Яким чином ми його пізнаємо? Чи є воно об’єктивним, незалежним від людського розуму, чи воно суб’єктивне і уявляє збудований людським розумом ідеал?

Всі ці питання повинні досліджуватися філософією права. Але оскільки в ній є багато різних напрямів, залежних від світогляду тих чи інших наукових спільнот, остільки кожний з них має свою методологію і намагається досягнути бажаного результату своїми методами.

А чи може бути універсальна методологія? Багато хто вбачає такою філософську антропологію, оскільки природне право базується на природі людини. Отже, ключ від істини, мабуть, в самій людині. Її і треба вивчати. А оскільки людині крім раціональних властиві також ірраціональні дії, то постає питання: які з них є головними? Науковці приходять до висновку, що саме ірраціональність складає специфіку людини.

В чому ж полягає природа людини, її сутність? Людина тілесно-духовна (біосоціальна) істота, в якій тварне і творче злите воєдино. Тому існує тілесний і духовний світ людини. Духовний – це свідоме, світ цінностей, мета і сенс життя людини. Тілесне – це несвідоме, інстинктивне. За З.Фрейдом свідоме і несвідоме в людині співвідносяться як вершник і кінь: кінь – несвідома, рушійна енергія, вершник свідомо визначає спрямування цієї енергії до певної мети.

Але погляди на природу людини у науковців різних напрямів теж різні. Тому на сьогоднішній день не існує будь-якої універсальної методології. Отже і досягнення істини теж відносне. Представник кожного напряму саме свої результати визнає наближеними до істини. І цей плюралізм думок може свідчити лише про те, що, виходячи з встановленої нами вище формули, істина десь посередині, бо вказані шляхи повинні не заперечувати, а доповнювати один одного.   

Для чого ж потрібно майбутньому юристу вивчати філософію права? Відповімо на це питання стисло. Філософію права потрібно вивчати для того, щоб отримати відповіді на такі питання: в чому полягає сутність і смисл права, коли і як воно виникає, існує воно одвічно і незмінно, чи розвивається, як воно розвивається, в якому напрямку, як поняття “право” співвідноситься з іншими поняттями, в чому полягає його значимість і цінність у житті людини, окремого суспільства, людства взагалі?

Зрозуміло, що на всі ці питання не можна надати одностайної і остаточної відповіді, але це не означає, що  не потрібно і намагатися це робити. Саме обмірковування цих питань можуть наблизити мислячу людину до істини. Тому філософія права, як і філософія взагалі ставить за мету навчитись мислити. В даному випадку мислити про право.

Філософія права має свою власну предметність у вигляді систематизованого, вибудуваного на єдиних інтелектуально-духовних основах. Основне завдання філософії права вбачається у виявленні людського змісту в предметних формах права. “Предметно вибудувана філософія права виступає у правотворчій свідомості як внутрішній текст з єдиними правилами смислоутворення, в якому різні філософські дискурси є предметом методологічно відрефлектованого вибору (і синтезу) з точки зору їх аутентичності тим чи іншим правовим проблемам”.

Що стосується проблеми предмета філософії права, то вона окреслюється в межах понять справедливість, рефлексивність, гуманність (тобто людських вимірів правових істин). Тому відповідь на питання про предмет філософії права передбачає відповідь на питання – що таке право?, і залежить від філософської орієнтації дослідника, яка в свою чергу пов’язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах пострадянського простору, в основному, відображає світову тенденцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції полягає у відсутності одного магістрального теоретично-методологічного напряму дослідження та наявності онтологічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова  література з філософсько-правових є  широкою палітрою поглядів, думок і настанов, тому сьогодні і не існує загальновизнаного предмета філософії права.

Розуміння предмета філософії права багато в чому залежить від загальних філософських положень тієї чи іншої концепції. Двадцяте століття дало велику кількість варіантів осмислення філософсько-правової проблематики. Вона була викладена в межах неокантіанства і неогегелянства, феноменології і філософської антропології, інтуїтивізму та екзистенціалізму тощо.

Філософія права – міждисциплінарна наука, яка об'єднує начало двох дисциплін – юридичної, предметом вивчення якої право, а також більш конкретні питання (правосуб'єктність, норма права, правосвідомість тощо); і філософія, де в основному інтерес зосереджений на загальнотеоретичних проблемах (місце і значення права в суспільстві, форма і норми соціального життя і т.п.)

Досить поширеним твердженням є трактування предмета філософії права як ідеї права. Ідея права є сутністю будь-якого правового явища, виступаючи об'єктивною основною "правового змісту", яка "освячує явище і дана людській свідомості з силою безпосередньої очевидності подібно до інших ідей такого роду (ідея істини, ідея свободи і т.д.) походження ідеї права має, безумовно, людський характер. Ідея права не може бути прослідкована в своїй конкретності; вона не може бути логічно виведена із фактів зовнішнього буття. Як зазначав П. Юркевич, "думка, ідея про право не має штучного походження, ми застаємо її скрізь, де є люди, і при цьому у поєднанні з іншими ідеями – краси, святості". Людина може лише виявити присутність ідеї в своєму внутрішньому досвіді і спробувати віднайти таке вираження для "правового змісту", яке по можливості точно і не викривлено відтворювало б істотні грані правової ідеї. Взяті з боку своєї усвідомленої змістовності і системного вираження, саме ці спроби і складають проблематику філософії права.

Філософія права  – це максимально раціоналізована, критично осмислена, логічно обґрунтована правосвідомість.

Таким чином, філософія права – особлива сфера теоретичного знання, яка лежить на межі філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, гносеологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права.

Філософи завжди виявляли інтерес до права. Він зумовлений передусім потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як право. Відзначимо, що й право завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обґрунтування своїх положень.

Розуміння права, його сутності та особливостей залежить від тієї філософської позиції, з якої воно розглядається. Діалектичний матеріалізм бачить його не таким, як екзистенціалізм, а позитивізм – не таким, як феноменологія.

Однак річ не в тому, щоб, нарешті, розв'язати суперечку між матеріалістами та їхніми опонентами, остаточно довести, що одні мають рацію, а інші – ні. Розвиток філософії слід розуміти не як боротьбу матеріалізму проти ідеалізму (і взагалі «боротьбу всіх проти всіх»), а як спосіб буття вільної думки, заповзятливої, ризикуючої, критичної та самокритичної, через що вона не заспокоюється на жодному своєму результаті.

Взагалі принцип конфронтації довів свою неспроможність для сучасного етапу розвитку суспільства. Зараз подальший прогрес неможливий без відмови від принципу «боротьба абсолютна, єдність відносна», який відображав революційний тип мислення, властивий Марксові, Енгельсові, Леніну, і означав, що «обов'язково одна сторона має бути знищена. Перемога іншої є перехід на вищий ступінь». За наших часів роль протистояння, конфронтації протилежностей, їхньої боротьби послаблюється, а натомість посилюється роль єдності, цільності, цілісності. Зараз проблеми належить вирішувати не на конфліктній, а на консенсусній основі. Принцип конфронтації був підмурком марксистсько-ленінської ідеології. Наслідки добре відомі. Країни так званого соціалістичного табору виявилися відкинутими у своєму розвитку на десятиріччя назад, людство в цілому розкололося на ворожі табори і впритул наблизилося до глобальної ядерної війни.

О.Г.Данильян та його колеги пропонують таке визначення: філософія права – «вчення про граничні підстави права як одного із способів людського буття».

Основні проблеми філософії права пов’язані з правовою онтологією, правовою антропологією, взаємовідношенням права з суспільством. культурою та цивілізацією, а також взаємними зв’язками права з владою.

Практичне значення філософії права полягає в тім, що вона дозволяє свідомо формувати професійний світогляд юриста, допомагає зрозуміти суть права, забезпечувати верховенство права в повсякденному житті.