6.3. Особистість і право. Особистісний вимір права: статус, ролі, правосвідомість

Основне питання філософії права крізь призму правової антропології є конкретизацією загально філософського питання «що таке людина?» і може бути сформульовано як питання про те, що таке людина юридична. Оскільки філософська антропологія визначає людину як людину здатну, то й правова антропологія може бути представлена як такий підхід до права, коли останнє розглядається крізь призму людських здібностей. Серед різних людських здібностей виділяється і здатність до права, на підставі якої людина дістає визначення «homo juridicus» (людина юридична). Обґрунтовуючи запровадження цього поняття, французький соціолог права Ж. Карбоньє підкреслював, що лише людина з усіх живих істот «наділена властивістю бути юридичною істотою» і лише їй притаманна здатність «створювати і сприймати юридичне». Саме ця властива людині здатність, вважав він, а також підтримуючий її ментальний механізм повинні бути предметом юридичної антропології.

Що ж являє собою «юдина юридична»? Людина у системі права, людина правова – це, насамперед, суб’єкт, агент і носій певних дій. Тому найважливішим питанням правової антропології є питання «хто є суб'єктом права?» чи «що означає бути суб'єктом права, а не просто суб'єктом моральної повинності чи громадянином держави?». Іншими словами, це питання про те, завдяки якій здатності ми ідентифікуємо суб'єкта права, яка зі сторін людського буття робить право можливим.

Таким чином, бути правовим суб'єктом це не означає просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм. Але це означає бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідомості. В ідеї правового суб'єкта закладено ідею осмисленої поведінки. Емпіричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності.

Правовий суб'єкт — це не стільки внутрішня психологічна структура особистості (не стільки її автентичне «Я»), скільки те, як особистість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина грає в ньому. Це особа, персона. Хоч це не є внутрішня структура особистості, але вона і не протистоїть цій структурі, тому що дає можливість виявитися їй зовні, у взаємодії з іншими.

Функціонування з точки зору людських вимірів передбачає користування поняттям статус. Статус є не чим іншим як об’єктивованою позицією людини, що дозволяє будувати правові відносини в суспільстві. Наприклад, Гегель вважав, що людина має статус громадянина, якщо цей статус підтверджений тим, що вона є юридичною особою, тобто має певний статус. Статус, підкреслюючи унікальність індивіда, вирізняє його із соціуму, але треба мати на увазі, що ця унікальність особливого роду – вона визначається суспільною потребою. Статус актуалізує спрямованість діяльності особистості. Статус, якого набуває особистість у європейському праві, – це статус особистої незалежності – status libertatis. Людина в праві як нomo libertalis на свій власний страх і ризик діє, приймає рішення, помиляється і виправляє помилки. Набуття особистістю status libertatis можливе за умови існування людини вільної – нomo libertalis. Отже, статус, наданий правом особистості є статусом її незалежності, який передбачає визнання моральної автономії, яка конкретизується в словах Гегеля «покарання є правом злочинця», і призводить до визнання утилітарної автономії, яка найбільш повно була охарактеризована А. Смітом, – «свобода самостійного переслідування особистого інтересу». Формула філософсько-правового обґрунтування утилітарної автономії була віднайдена Т. Гоббсом – «Ніхто не може домагатися права бути порадником іншого».

Громадянський статус особи як юридичної особи – status civitatis, тісно пов’язаний з політичним статусом – status politikus. Г.Єллінек вважав, що status civitatis і status libertatis виражають правову захищеність особи як особисто незалежного члена господарського та соціального життя. Тоді як status politikus передбачає пряму або опосередковану участь індивіда в законотворчості. Сучасна правова думка зближує поняття status civitatis та status politikus і користується узагальненим поняттям «правовий статус особи». Поняття «правовий статус особи» використовують тоді, коли йдеться про характеристику суб’єкта правового спілкування. Поняття «правовий статус» і однопорядкові з ним поняття «правове положення», «правовий стан» вживаються в усіх конституціях. Найчастіше «статус» і «положення» вживаються як синоніми.

Поняття статусу конкретизується поняттям ролі. За допомогою ролей інститути втілюються у індивідуальному досвіді, оскільки, граючи ролі, індивіди стають учасниками соціального світу. Ролі передбачають існування стандартів ролевого виконання, які мають високий рівень ймовірності доступності для потенційного виконавця. Той, хто виконує роль, є відповідальним за дотримання стандартів, яким він може бути навчений в контексті інституальної традиції. Ролі беруть свій початок в тому ж процесі хабітуалізації, що й інститути (П. Бергер., і Т. Лукман пояснюють хабітуалізацію як дію, яка часто повторюється, стає зразком, може бути відтворена з економією зусиль і ipso facto свідомо як зразок її виконання.

Оскільки будь-яка інституалізована поведінка включає ролі, вид поведінки. Згода і незгода із соціально визначеними ролевими стандартами перестають бути необов’язковими, оскільки прийняття ролі означає беззастережне її виконання.

Ролі представляють інституалізований порядок на двох рівнях:

• виконання ролей представляти самого себе. Бути захисником на судовому процесі означає грати роль захисника;

• роль показує інституаційну обумовленість поведінки, бо роль захисника взаємопов’язана з іншими ролями, сукупність яких становить інститут права.

Кожна роль – це представник інституту, оскільки, інститут може проявити себе в актуальному досвіді через демонстрацію ролей. Завдяки ролям, як можливості постійного існування інституту, останній реально присутній у досвіді індивідів.

Конкретне виконання ролей пов’язане з об’єктивним змістом інституту, а це означає, що кожна роль пов’язана з додатковими виконаннями, які пов’язані із змістом інституту, а тому вони виконують функцію символічної репрезентації інституту. Символічна репрезентація ролей найчастіше спостерігається в релігійній і політичній сферах.

Поняття правосвідомість є похідним поняттям від статусу та ролей. Категорія «правосвідомість» досить активно використовується теоретичними дисциплінами, що зумовлюється універсальністю правосвідомості. Проблема правосвідомості знаходиться на стику філософії, теорії права, соціальної психології, соціології права. Філософія розглядає правосвідомість як відносно самостійну форму суспільної свідомості, у з’ясуванні умов породження явища правосвідомості, дослідження її смислового ядра, розглядає ще поняття ідеї права та закономірностей його функціонування і реалізації; для соціальної психології – це особливе формоутворення психіки, яке відображає світ права і регулює дії і вчинки людей у цьому світі; культурологічний аспект дослідження передбачає виявлення певних соціокультурних елементів правосвідомості; в теорії права правосвідомість є елементом правового регулювання; соціологія права вбачає в правосвідомості одну з умов ефективності дії правових норм, правоохоронної діяльності та механізму дії права.

Соціальні функції (зовнішні) є основними напрямами взаємодії правосвідомості і соціальної дійсності. Функції ж механізму (внутрішні) – це способи обробки правової інформації, яка надходить до індивіда, і є виробленням плану діяльності і його корекції.

Механізм правосвідомості виконує такі основні функції:

• Функцію відображення, пов’язану із сприйняттям та інтерпретацією правової дійсності. Варіативність інтерпретації обмежується офіційним трактуванням, а інформація про елементи цієї дійсності може набувати майже безкінечної кількості варіантів;

• Оціночну, яка дозволяє у процесі інтерпретації здійснити відбір інформації за ступенем важливості, «просіяти» інформацію і наділити її позитивними або негативними емоціями;

• Фіксації інформації, яка, здійснює «відсів» непотрібних, неважливих даних, а також запам’ятовування індивідом потрібної інформації, адже від оцінки інформації, від визначення її актуальності і важливості залежить і запам’ятовування або забування інформації;

• Співвідношення, за допомогою якої відбувається зіставлення інформації про правову дійсність та самої правової дійсності;

• Прогностично-корекційну функцію, яка безпосередньо пов’язана з діяльністю індивіда. Для досягнення обраної мети індивід розглядає варіанти дії, формує «план дій» з обов’язковим урахуванням (прогнозуванням) можливих наслідків і результатів. Під час здійснення необхідних дій індивід конкретизує і корегує дії, які необхідні для досягнення мети.

Перш ніж говорити про зовнішні (соціальні) функції правосвідомості необхідно вказати на «буферну» функцію, тобто, на таку функцію, яка здійснює міжформаційну функцію взаємодії між різними формами суспільної свідомості. Вона забезпечує взаємопроникність правової та інших форм свідомості, що дозволяє говорити про правосвідомість як про відкриту, гнучку систему. Означена функція не належить ні до зовнішніх, ні до внутрішніх функцій, оскільки їй притаманні ознаки як першого, так і другого різновиду.

Соціальні функції правосвідомості – це цілісне утворення, яке може впливати на соціальну дійсність і відчувати на собі зворотний вплив, іншими словами – це основні напрями взаємодії правосвідомості з об’єктивним світом. До характерних функцій правосвідомості належать:

а) пізнавальна, що визначається як пошук інформації, поширення правової інформації;

б) правового моделювання: нормативного моделювання, в основному належить правосвідомості суб’єктів правотворчості, серед населення – участь у референдумах, лоббі; локального моделювання – взаємодія партнерів під час укладання договорів, прийняття статутів юридичних осіб, при встановленні локальних правил, які конкретизують приписи правових норм; опосередкованого моделювання – створення елементів правової дійсності, які лише опосередковано пов’язані з правовим регулюванням (створення творів на правову тематику, наукові концепції у сфері юриспруденції);

в) регулятивна функція, особливістю якої є те, що всі правові моделі мають значення лише тоді, коли вони втілюються в низці поведінкових актів – прийняття закону, видання книги тощо. Оскільки пошук і поширення інформації неможливі без соціальної діяльності, то реалізація цієї функції виявляє увесь нормативно-регулятивний потенціал правової свідомості.

Нам здається доречним вказати ще на такі конституюючі елементи правосвідомості як принципи. Принципи правосвідомості є конкретизацією правових ідеалів. Під принципами суспільної правосвідомості розуміються також основоположні ідеї, відповідно до яких формується розвинута правова система і здійснюється правове регулювання. Якщо правовий ідеал – це цілісне уявлення про досконалий спосіб взаємної регуляції практичної діяльності, то принцип правосвідомості – це ідеалізоване уявлення про спрямованість цієї регуляції, тобто, про один із її напрямів.

Найважливішим проявом принципів правосвідомості є рівень ціннісної регуляції, на якому стає актуальною роль цінностей у процесі формування всіх групових або особистісних схильностей до дії. Головними ознаками принципів правосвідомості є:

• вираження сутності правосвідомості та її змісту;

• визначальна ціннісна основа реалізації правових норм;

• відображення найголовніших закономірностей правової життєдіяльності відповідного соціального суб’єкта;

• наділення універсальністю, загальнозначимістю, регулятивним характером.

Регулятивна природа принципів правосвідомості проявляється на трьох рівнях:

• на рівні ненормативної регуляції соціальної правової поведінки, тобто, на рівні закріплення найбільш загальних ознак правових регуляторів, які не входять до системи правових норм, аналіз принципів правосвідомості передбачає з’ясування їх природи як елемента культури;

• рівень ціннісної регуляції, який характеризується роллю цінностей у процесі формування особистісних і групових нахилів до дії. Група володіє своєю власною ціннісною системою, до складу якої відносяться і правові цінності. Така система цінностей є переосмисленою системою цінностей суспільства, вона допомагає засвоєнню індивідом загальної системи цінностей, основного ціннісного змісту правових принципів;

• рівень диспозиційного регулювання є процесом саморегуляції поведінки особистості, це механізм дії внутрішніх установок і стимулів. Під диспозицією розуміються фіксовані схильності сприймати і оцінювати умови діяльності.

В сучасній філософській і правовій літературі питання про структуру правосвідомості висвітлено досить суперечливо. Правосвідомість розчленовують за суб’єктом відображення, за рівнем відображення, ступенем усвідомленості.