Тема 2. Теорії регіональної економіки
2.1. Еволюція теорій регіональної економіки.
2.2. Теорії економічного зростання в регіональній економіці.
2.3. Теорії поляризації, дивергенції та конвергенції регіонів.
2.4. Теорії конкурентоспроможності регіону.
2.5. Cучасні концепції та парадигми регіону.
2.1. Еволюція теорій регіональної економіки
У XІX ст. з'являються дослідження факторів економічного простору. Вони вплинули на формування перших теорій просторової й регіональної економіки:
теорії розміщення виробництва (Йоганн фон Тюнен, Вільгельм Лаунхардт, Альфред Вебер);
теорія центральних місць (Вальтер Кристаллер);
вчення про просторову організацію господарства (Август Льош);
теорії регіональної спеціалізації та міжрегіональної торгівлі А.Сміта і Д.Рікардо, Е.Хекшера і Б. Оліна;
просторова теорія ціни та економічна рівновага на пов’язаних регіональних ринках.
Модель Йоганн фон Тюнена (модель сільськогосподарського штандорта – тобто місцеположення), опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалася для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була значною мірою умовною, сильно абстрактною і практично могла бути використана лише в окремих районах деяких країн Західної Європи та в деяких штатах США.
Основними передумовами для її використання автор вважав такі:
1) існує «ізольована держава»;
2) її центральне місто — єдиний ринок збуту;
3) це місто оточене однорідною рівниною;
4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту;
5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту;
6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки й автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.
Основними факторами, які впливають на розміщення фермерських господарств, на його думку, були відстань від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізував свою продукцію, і земельна рента. Власне автор обґрунтував базові положення теорії земельної ренти.
Й. Тюнен доводить, що в рамках зроблених допущень оптимальна схема розміщення сільськогосподарського виробництва - це система концентричних кіл (поясів) різного діаметра навколо центрального міста, що розділяють зони розміщення різних видів сільськогосподарської діяльності. Чим вище врожайність (продуктивність), тем ближче до міста повинне розміщатися відповідне виробництво. З іншого боку, чим дорожче той або інший продукт на одиницю ваги, тем далі від міста доцільно його розміщення.
Й. Тюнен виділяв 6 концентричних поясів (кілець) розміщення сільськогосподарської діяльності, основуючись на умовах ведення господарства у своєму містечку Мекленбурзі. В інших умовах конкретний склад поясів буде іншим, але принцип їх чергування зберігатиметься (слайд 3).
Цікаво: на практиці такий підхід можна було спостерігати на Кубі при організації плантацій.
Теорія Й. Тюнена за характером її викладу була описовою, але економісти пізнішого періоду тією чи іншою мірою вдосконалювали модель, використовували її як основу для нормативних моделей.
Раціональний штандорт промислових підприємств Вільгельма Лаунхардта (слайд 4)
У своїй праці «Визначення найбільш підходящого розміщення промислового підприємства» Лаунхардт розробляв механізм визначення оптимальної точки розміщення промислового підприємства відносно джерел сировини та ринків збуту. Дослідження Лаунхардта представляє собою класичну транспортну задачу, направлену на мінімізацію витрат, що залежать від ваги і об’єму вантажу, а також відстані транспортування.
Лаунхардт звернув увагу, що співвідношення ваги сировини і готової продукції для різних галузей різне. Існують товари для виробництва 1 кг яких необхідно в 5-10 разів більше сировини, ніж для інших. Теж саме стосується і об’єму.
Такі відмінності у співвідношенні споживаної сировини і готової продукції будуть обов’язково відображатись на розміщенні виробничих потужностей. Так, виробництво з високим співвідношенням спожитої сировини до готової продукції прагне до розміщення поблизу джерел сировини, тоді як виробництво з низьким співвідношенням — тяжіє до ринків збуту.
Рис. Локаційний трикутник Лаунхардта
Модель штандорту промисловості А. Вебера (1909 р.) була визнана на той час найбільш вдалою для розміщення промисловості. Основу її, так само як і моделі Й. Тюнена, становить ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, розташованих навколо визначених ринкових центрів.
Природні зони поділяються А. Вебером на «локалізовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «розповсюджені» (вода, пісок, глина тощо). Виходячи з указаних передумов, автор вважав, що економічна перевага окремих варіантів розміщення варіюватиме залежно від постачання і попиту продукції. Враховуючи неоднорідність умов, підприємець розміщуватиме завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою й агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єктів.
При цьому береться до уваги передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитися там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, що збувається на ринках, буде мінімальною.
З метою вдосконалення своєї моделі А. Вебер запропонував «матеріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції. Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних транспортних витрат визначити, де знаходиться він — ближче до джерел матеріалів (індекс > 1) чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення А. Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і до готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили є високою, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує вищі транспортні витрати.
Значну увагу А. Вебер приділив агломераційній економії (ефект масштабів виробництва). Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з можливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробництва. Водночас він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосередженість виробництва.
На першому етапі створення зарубіжними вченими робіт з розміщення виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найвигідніше місце розташування одного підприємства. Менша частина вчених займалася розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності.
Теорія центральних місць. Початок цьому напрямку поклав Вальтер Крісталлер (1933 р.), який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними. Економічні центри, що забезпечують продукцією свою місцевість, яка може бути як сільською, так і розосередженою поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями, які розподілив за рангами: чим вищий ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію (слайд 6).
5 основних припущень теорії центральних місць:
1) формування структур йде на плоскій необмеженій поверхні з ізотропними властивостями і рівномірним розподілом купівельної спроможності населення;
2) покупка центральних товарів має здійснюватись у найближчому центральному місці даного рангу;
3) доповнюючі райони займають повністю територію, де формується система центральних місць;
4) поїздки за товарами і послугами повинні бути зведені до мінімуму;
5) ні одне з центральних місць не повинно отримавати надприбутки.
Решітки Кристаллера (слайд 7).
Теорія В. Кристаллера пояснює, чому одні товари й послуги повинні вироблятися (надаватися) у кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), інші - у середніх поселеннях (звичайний одяг, основні побутові послуги й т.п.), треті - тільки у великих містах (предмети розкоші, театри, музеї й т.п.).
В. Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів на прикладі південної Німеччини.
Приклад: за схожим підходом нині організовується робота соціальної сфера (дошкільний навчальних заклад – базова загальноосвітня школа – повна загальноосвітня школа – ПТНЗ, ВНЗ), або сфера охорони здоров’я: сімейний лікар чи ФАП – поліклініка – лікарня – спеціалізована клініка/лікарня.
У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста Августа Льоша (слайд 8). На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток. Він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з тим, він вважав головним районоутворювальним фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.
Спираючись на принципи В. Крісталлера, А. Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обґрунтуванням і повнішим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення).