10. Засоби лімітації державної влади в Україні

Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права – основоположної засади правової держави. Це пояснюється передусім тим, що саме право, правова система “пов’язує” державну владу, ставить її в певні рамки. За словами французького вченого Жан Люка Шабо мова йде про встановлення кордону влади управляючих над тими, ким вони управляють.

Уже Арістотель, а після нього Макіавеллі, аналізуючи істо-ричний досвід, вказували на випадки деградації демократії як влади народу в тиранію більшості. Саме одну з таких форм державної влади Полібій назвав “охлократією”.

Творці американської конституції також вважали, що найбільшим ризиком демократії є можливість її перетворення у владу нелімітованої більшості. Але вперше концепцію самообмеження влади сформулював німецький вчений Гумбольдт.

У середині XIX ст. американець Алексіс де Токвіль визначив, які, на його думку, засоби можуть обмежити державну владу: а) релігія і норми моралі; б) проміжкові територіальні організми і утворення патріотичної орієнтації (нації, що входять до держави; провінції і регіони; місцеві громади); в) проміжкові групи інтересів і соціальної солідар-ності (політичні партії, асоціації, лоббістські групи).

засоби, котрі прямо чи опосередковано обмежують владу сучасної держави;

1. Легальний характер самої державної влади, тобто додержання нею режиму законності й верховенства права. Це означає, що влада визнає свою зв’язаність правом. Для того, щоб право могло виконувати цю роль (“пов’язувати” державу) необхідною є наявність трьох умов:

а) відповідність писаної норми права цінностям і співвідношенню сил у суспільстві (екзогенна відповідність норми);

б) визнання в правовій системі вищої сили норм, закріплених у деклараціях прав і в конституціях (ендогенна ієрархія правових норм);

в) наявність механізмів і органів, які мають завдання ефективно забезпечити вказану ієрархічну первинність (контроль конституційності).

2. Відокремлення установчої влади від законодавчої. Це означає, що право здійснювати установчу владу від імені народу повинен не лише парламент. Право приймати конституцію, вносити до неї зміни й доповнення, перерозподіляти повноваження між органами – все це має належати до виключного права народу (через референдум) або здійснюватись від його імені спеціальним органом, більш представницьким за парламент, або кількома владними суб’єктами (наприклад, президент ініціює законопроект, парламент схвалює; в США конституційну поправку приймає Конгрес, а затверджують не менше 38 законодавчих органів штатів).

3. Збереження народного суверенітету,

4. Поділ державної влади на законодавчу виконавчу і судову з метою створення механізму “стримувань і противаг” між гілками влади.

5. Правовий захист прав людини, індивідуальних і колективних ( в т.ч. прав національних, релігійних та інших меншин, особливо – політичної меншини і виступаючої від її імені опозиції). 6. Розвинуте місцеве і регіональне самоврядування, котре має власну фінансову базу (муніципальна власність і місцевий бюджет) і охоронювані законом повноваження. Рішення органу самоврядування відміняється лише в судовому порядку і лише з мотивів його невідповідності закону.