1. 14. Текстологія

Текстологія (від лат. textus – тканина, зв’язок і гр. logos – слово) – допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням художніх текстів, щоб донести їх до читача в первісному вигляді, як їх задумав письменник. Автором терміна “текстологія” є відомий російський літературознавець і текстолог Борис Вікторович Томашевський (1890 – 1957), який увів його до наукового обігу наприкінці 20-х років минулого століття. На Заході цю науку найчастіше називають “критикою тексту”. Найбільші досягнення текстології пов’язані з працями англійців Р. Бентлі (1662 – 1742), Р. Порсона (1759 – 1808), німців І. Рейске (1716 – 1774) та Ф. Вольфа (1759 – 1824). Особливо неоціненною є роль текстології при підготовці наукових видань, зокрема для відновлення пропусків (лакун), зроблених цензурою чи письменником із певних ідеологічних мотивів. Текстологи намагаються встановити дату написання певного твору, створити коментарі до нього, супроводжують видання довідковим матеріалом, зокрема іменним і предметним покажчиками. Важлива робота ведеться сучасними текстологами, щоб подати в первісному вигляді, у відповідності з автографами художні твори Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, В. Винниченка, П. Тичини, В. Симоненка, В. Сту­са тощо. Інколи текстологи допомагають провести атрибуцію (лат. аttributio – приписування), тобто установити авторство того чи іншого твору час та місце його написання чи розв’язати проблему про канонічну редакцію (якщо їх є декілька). Багаторічна літературознавча практика переконливо доводить, що навіть у дослідженнях, що стосуються творчості письменників-класиків, про яких написано чимало, все ж трапляється чимало помилок, неточностей, котрі свідчать про неуважність, поспішність, некритичність до думки інших, надмірну довірливість авторів. Такі прорахунки особливо небезпечні, якщо їх допускають відомі, авторитетні вчені, скажімо, І. Франко, в атрибуції окремих текстів, безпідставно приписуваних українським чи зарубіжним класикам. Навіть текст вірша “Ще не вмерла Україна” П. Чубинського, який у незалежній Україні став національним гімном, вперше був надрукований в Галичині за авторством Т. Шев­чен­ка.

Твори, авторство яких неможливо встановити абсолютно точно, в нових зібраннях друкуються в рубриці “Dubіс” (лат. dubitare - сумніватися).

Текстологічне вивчення письменницьких рукописів, особливо тих змін і поправок, які автор вніс до своїх творів, допомагає проникнути в його художні секрети, з’ясувати еволюцію художньої свідомості. Зокрема, детальне вивчення рукописної спадщини Олеся Гончара дає можливість простежити складні динамічні зв’язки між чуттєво-образним і логічно-раціональним у художній творчості видатного майстра літератури ХХ століття, котрі увиразнюють неповторність його творчої особистості. Одним із найвидатніших українських текстологів був Микола Єфремович Сиваченко (1920 – 1986), автор фундаментальної монографії “Над текстами українських письменників”, текстологічної розвідки “До питання про канонічний текст “Народних оповідань” Марка Вовчка”.