1.2. Літературознавство та історія

Твори художньої літератури – це завжди частина культурної спадщини певного народу. Написані в конкретно-історичних умовах доби, вони є частиною історич­ної пам’яті даного народу. Наука про літературу не може не враховувати міцний взаємозв’язок художньої творчості з розвитком окремого народу. В такому розумінні літературознавство постає як історична наукова дисципліна, що допомагає історії вивчати суспільне буття окремого народу на певному етапі його розвитку.

Час написання художніх творів завжди залишає в них свій відбиток. Так, у “Слові о полку Ігоревім” знайшли своє відображення складні суспільні процеси, що простежувалися в Київській Русі другої половини XII ст., які пізніше привели до загибелі цієї держави. У поемі Т. Шевченка „Гайдамаки” відображено епізоди боротьби українського народу проти польського поневолення у ХVІІІ ст. Поезії П. Тичини “Одчиняйте двері…”, “Золотий гомін” несуть у собі суперечливі та трагічні реалії національної революції 1917-1920 років. Романи Ю. Андруховича (“Московіада”, “Перверзія”, “Рекреації”, “Дванадцять обручів” „Таємниця”) мають у своєму змісті чимало моментів, взятих із дійсності кінця 80-х – початку 90-х років, а два останні – вже початку ХХІ століття, характерних для пострадянського простору.

Художні твори, написані колись, залишаються незмінними назавжди, зберігаючи часом і через багато десятиліть чи століть прикметні риси доби їх створення. Зміст і форма подібних творів інколи доносять до нащадків певний конкретний зміст соціального чи культурного життя даного народу, наприклад, могутній порив пробудження національної самосвідомості українського народу в результаті революційних подій 1917 ро­ку (збірка “Сонячні кларнети” П. Тичини) чи тяжку боротьбу за відродження духовності в умовах радянської дійсності („Собор” Олеся Гончара). Без урахування особливостей соціального чи культурного життя народу, без володіння безліччю фактів, документів, свід­чень певної доби, до якої належать твори, без спроб зрозуміти специфіку цієї доби літературознавцю неможливо з наукових позицій вивчити літературний процес. Саме тому науковець, який досліджує художню літературу, змушений постійно звертатися до даних історичної науки. Саме в ній він отримує хронологічні відомості, які накладає на факти та явища літературного процесу, встановлюючи зовнішні та внутрішні зв’язки. Допущені помилки в послідовності окремих явищ можуть привести до неправильного розуміння ходу творчого розвитку в цілому. Вилучення окремих історичних фактів чи літературних явищ, наприклад, замовчування творчості окремих письменників (В. Винниченка, М. Хвильового, В. Стуса або І. Калинця) чи деяких творів відомих авторів (роману “Собор” Олеся Гончара або драматичної поеми “Бояриня” Лесі Українки), приховування деяких фактів біографії знаних митців (перебування В. Сосюри в лавах армії УНР, арешту М. Рильського), допущені в радянську добу, також свідчать про антиісторизм подібного підходу до осмислення літератури, спотворюють бачення літературного процесу ХХ століття.

Автор будь-якого художнього твору завжди репрезен­тує певний культурний прошарок своєї доби, спостерігаючи яку, беручи участь в її житті, він водночас представляє певний ідеологічний чи політичний напрям. Світоглядні позиції, історичне бачення шляхів розвитку свого народу, суспільний ідеал письменник прямо чи опосередковано передає в художньому творі. Щоб розібратися в задумі письменника, в політичній спрямованості його твору чи творчості, треба знати основні факти біографії митця, його зв’язки з іншими людьми, участь у політичному й громадському житті. Тут літературознавцю знову може допомогти історія, різноманітні її джерела: архівні чи музейні документи, листи, фотографії, мемуари тощо.

Як й історики, літературознавці повинні вміти працювати з архівами, знаходити в них необхідні матеріали, вивчати, аналізувати й коментувати їх. Словом, літературознавець та історик приречені працювати поруч, допомагаючи один одному в своїх наукових пошуках з метою встановлення істини.