8.2. Різновиди аналізу художнього твору

У літературознавстві існує декілька різновидів (видів, способів, підходів) аналізу художнього тексту.

В. Марко називає такі: соціологічний, психологічний, естетичний, формальний, біографічний, порівняльний, структурний, психологічний, ґендерний [див.: 9, 23 – 25]. Кожен із цих різновидів аналізу має свою специфіку. Розглянемо деякі з них. Соціологічний передбачає вивчення твору в ідеологічному плані. Відомий український літературознавець С. Єфремов у цьому зв’язку в передмові до головної праці свого життя „Історії українського письменства” – зазначав: „Історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку” [6, 27]. Психологічний різновид аналізу передбачає вивчення психологізму в художніх творах, з’ясування душевного стану героя (героїв) у різних ситуаціях і обставинах. Формальний різновид вимагає зосередження уваги літературознавця на формі художнього твору. Біографічний різновид прагне тлумачення тексту через залучення до аналізу фактів життя письменника.

В. Пахаренко пише про сюжетний, проблемний, та системний різновиди аналізу [Див.: 10, 281 – 282]. Сюжетний різновид аналізу передбачає розкриття сюжету художнього твору, з’ясування жанрової специфіки, композиції, образної системи, стилю. Проблемний полягає у визначенні домінантних проблем, порушених у тексті, при цьому не залишаються осторонь специфіка жанру, композиції, стилю, мови, образів. „Найефективніший, найдоцільніший, хоч і найскладніший – системний аналіз, який передбачає розгляд твору як художньої системи цілісності” [10, 282]. М. Гіршман стоїть на позиціях цілісного аналізу художнього твору: „Про цілісний аналіз все частіше йде мова в літературознавчих працях останнього часу. Разом з тим часом висловлюються сумніви в правомірності цього оксиморонного поєднання: адже поняття „аналіз” неодмінно передбачає розчленування, звернення до окремих елементів, частин тощо. У зв’язку з цим важливо наголосити, що цілісний аналіз не протистоїть необхідності аналітичного членування і не означає, що єдино можливим об’єктом його є зразу весь твір. Точно так же визначення „цілісний” не пов’язане з якимось особливим шляхом чи спобом аналізу (за ходом розгортання дії, „слідом за автором”, за ходом читацького сприйняття тощо)” [3, 26].

Ю. Лотман сповідував структурний аналіз художнього тексту. В його основі знаходиться погляд на текст як надзвичайно складну структуру, кожен складовий елемент якої має різного роду взаємозв’язки між собою і цілим, а сам твір розглядається як самодостатня замкнена цілісність. А. Градовський пропагує компаративний аналіз твору [4]. „Традиційна проблематика компаративістики зосереджена передовсім у царині міжлітературних взаємозв’язків і взаємодії” [1, 10]. Компаративний аналіз передбачає з’ясування впливу одного письменника на іншого, залучення для порівняння текстів, що написані на різних мовах. „Розглядаючи міжнародні зв’язки української літератури з часів Київської Русі і до наших днів як систему, – зазначав А. Градовський, пропагуючи власний досвід компаративного аналізу, – ми прагнули визначити їх роль і значення в різні епохи історії українського народу і розвитку його культури. При цьому, поряд з висвітленням різних форм контактів та історико-генетичних зв’язків, чільне місце посідає розкриття типологічних явищ літературного процесу на різних рівнях: тематика і проблематика художніх творів, жанрова і стильова специфіка, течії й напрями в літературах та інші типологічні подібності як вияв спорідненості історичного й духовного розвитку народіва світу” [4, 22].

Проте починаючи з другої половини ХХ ст. в літературознавстві все частіше стали говорити про перехід від аналізу до синтезу, що дозволяв заглибитися в змістову цілісність художнього твору, тобто мова йшла про інтерпретацію.