7.8. Зорова поезія.

Зорова поезія зародилася ще в добу середньовіччя. Одним із її зачинателів в українській літературі був І. Величковський. Він націлював читачів власними творами на збудження їхньої образної уяви, посилення інтелектуальної діяльності мозку, щоб розв’язувати закодовані в текстах задачі чи розгадувати загадки.

Зорову поезію писали М. Мірошниченко, М. Сарма-Соколовський, А. Мойсієнко, С. Ушкалов та ін. Подібні твори постають у вигляді геометричних фігур (квадрата, конуса, трикутника) або нагадують певні реалії дійсності (зірку, хрест, ялинку). Часом це паліндроми, тексти, які читаються однаково, що справа наліво, що зліва направо. Наприклад, вірш А. Мойсієнка:

Ми – дим.

Ми – дим віків, ми – дим.

Ми – дим низин, ми – дим.

Ми – долом молодим.

Ви – димами див.

Ви – душу димами, душу див.

Ви – духу за пазуху див.

Ми – дух у дим.

Інколи зорова поезія постає надзвичайно ускладненою. Так, наприклад, вірш М. Мірошниченка „Київ увечері” має елементи ребусу:

100жарів нами100

гу100,

тлу100,

промени100, –

про100рово на100яне мі100.

Література

1. Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Загальне літературознавство. – Рівне, 1997. – 544 с.

2. Злобина Н.Ф. Образ и понятие, стих и проза как категориии исторической поэтики в наследии Ф.И. Буслаева (по материалам РГАЛИ) // Вестник Московского университета. – Серия 9: Филология. – 2008. – №3. – С. 138 – 145.

3. История эстетики // Памятники мировой эстетической мысли: В 5-и тт. – Т.1. – М., 1962.

4. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ “Академія”, 2007. – 624 с.

5. Науменко Наталія. Українське вільне віршування у шкільному вивченні // Дивослово. – 2008. – № 10. – С. 47 – 51.

6. Федотов О. И. Основы руского стихосложения. Теория и история руского стиха: В 2 кн. Кн.1: Метрика и ритмика. – М.: Флинта: Наука, 2002. – 360 с.

7. Федотов О. И. Основы руского стихосложения. Теория и история руского стиха: В 2-х кн. Кн.2: Строфика. – М.: Флинта: Наука, 2002. – 488 с.

Запитання. Завдання

1.Поясніть різницю між поезією й прозою.

2. Розкрийте особливості античного віршування.

2. Проаналізуйте основні терміни античного віршування, порівняйте їх з термінами силабо-тоніки.

3. З’ясуйте сутність силабічної системи віршування, поясніть, чому вона не прижилася в українській літературі?

4. Що ви знаєте про силабо-тонічну систему віршування?

5. Схарактеризуйте особливості тонічної системи віршування.

6. Доберіть приклади до різного виду строф, наявних у творчості сучасних українських поетів.

7. Що ви знаєте про сталі віршові форми?

8. Підготуйте реферат про зорову поезію.

Розділ 8. Аналіз та інтерпретація художнього твору

Аналіз та інтерпретація літературно-художнього твору

Різновиди аналізу

8.1.Загальне поняття про аналіз

Основним об’єктом літературознавчого вивчення є твір, найменша одиниця художньої літератури. Кожен твір становить собою непорушну цілісність і завершеність. На погляд А. Єсіна, „літературний твір як ціле наділене закінченим ідейним і естетичним змістом, на відміну від своїх складових – теми, ідеї, сюжету, мови тощо, які отримують смисл і взагалі можуть існувати лише в системі цілого” [5, 5]. В іншому місці цей же дослідник наголошує: „Художній твір – складно організоване ціле; із усвідомлення цього очевидного факту витікає необхідність пізнати внутрішню структуру твору, тобто виділити окремі його складники і усвідомити зв’язки між ними” [5, 25]. Для вивчення літературного твору необхідно застосувати логічну процедуру, сутність якої полягає в умовному розчленуванні цілісності літературного твору на окремі компоненти, складові елементи, які б розглядалися кожний окремо та у взаємозв’язках з іншими. Метою такої процедури є досягнення розуміння змісту твору як естетичного явища, характеристики його своєрідності, місця в літературному процесі доби, в яку живе автор. Аналіз літературного тексту вимагає знання й розумінням специфіки художньої творчості, особливо її естетичної складової, структури літературного твору. Мета, предметна спрямованість свідомості дослідника, застосовані ним при цьому методи та прийоми, визначають конкретні види аналізу художнього твору. „Здійснюючи аналіз літературного твору, дослідник обирає методологічні принципи (філологічний, психоаналітичний, герменевтичний, психологічний, структурний, міфологічний, соціологічний тощо), уникає накладання на нього сторонніх ідеологем, прагнучи віднайти адекватний ключ прочитання. Від цього залежить те, наскільки теоретична модель дослідження відповідна відмінному за своєю природою літературному твору” [8, 64]. До згаданих методологічних принципів (краще було б сказати – методів дослідженння) можна додати ще біографічний, культурно-історичний, компаративний (порівняльно-історичний), формальний, семіотичний, рецептивно-естетичний тощо. Від обраних методів залежить спосіб аналізу художнього твору.

Дещо інакше до методики аналізу підходить В. Марко. Для нього „принципи аналізу – це найзагальніші правила, що випливають із розуміння природи й суті художньої літератури, правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції над твором” [9, 22]. Найважливішим він називає принцип аналізу взаємодії змісту та форми: „Реалізуючи цей принцип, слід керуватися правилами: а) розпочинати аналіз зі складників змісту, переходити до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; коли аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов’язково треба розкрити їхню змістовність; маємо пам’ятати, що аналіз не самоціль, а засіб наближення до авторського задуму, тобто шлях до адекватного прочитання твору, тлумачення якого може мати варіанти” [9, 22]. Такий підхід не є новим, про це йшлося ще в монографії Г. Поспєлова 1970 року [Див.: 11, 31 – 90].

Складниками змісту є тема, що включає в себе життєвий матеріал художнього твору, а саме: дії, вчинки, настрої героїв; сферу перебування героя (сім’я, суспільство, виробництво); добу, в яку він живе; персонажів, з якими він взаємодіє. Сюди ж входять і проблеми, порушені в творі, які можуть бути філософськими, соціально-побутовими, етичними, естетичними тощо. До складників змісту також слід віднести ідею твору. В. Марко пропонує її характеризувати таким чином: „1) За щаблями втілення: а) ідейний задум автора; б) естетична оцінка зображеного, або авторське ставлення до зображеного; в) висновок читача чи дослідника. 2) За параметрами проблематики: а) загальнолюдські проблеми; б) соціальні; в) філософські; г) моральні; д) релігійні тощо. 3) За формою втілення: а) художньо втілена (через картини, образи конфлікти, предметні деталі; б) заявлена прямо (ліричними чи публіцистичними засобами)” [9, 24].

Складниками форми літературного твору є композиція, сюжет, фабула, образи, способи нарації, рід, жанр, жанровий різновид, художні засоби. До композиційної складової тексту слід віднести сам сюжет (хронікальний, концентричний чи змішаний), його паратекстові чинники, групування персонажів, форму нарації. Термін „паратекст” належить французькому вченому Ж. Женетту. До нього входять ім’я або псевдонім автора, хрематонім (заголовок), підзаголовок, епіграф, посвята, передмова, примітки, пролог, епілог, післямова, дата написання твору, місце, коментар, додатки, зміст. Форму нарації визначає місцезнаходження автора та героїв в системі оповіді, яку може вести всезнаючий наратор з необмеженим баченням світу у третій особі однини, чи у формі першої особи однини, чи в якийсь інший спосіб.

До сюжетної складової твору входить аналіз експозиції, зав’язки, розвитку дії, кульмінації, розв’язки. Також аналізується сюжет і фабула.

Звертається увага на рід і жанр твору. При потребі мова йде також про міжродові й суміжні утворення, метажанр, жанровий, різновид, жанрову модифікацію. Оцінюються також художні засоби: лексика, тропи, синтаксичні фігури, фоніка.

Передумовою аналізу літературного твору є його попереднє прочитання, інколи й не один раз, нове перечитування окремих фрагментів, важливих при аналізі тексту. В. Пахаренко виділяє три етапи роботи над текстом твору: „1. Первісне ознайомлення. Тут важливо зацікавитися твором, емоційно його сприйняти, зримо уявити змальовані картини. Однак при цьому не зосереджуймося лише на долях чи переживаннях головних героїв: пам’ятаймо, що перед нами складний, різноярусний текст із цілим рядом проблем чи мотивів. 2. Власне аналіз. Тут увага переноситься з емоційно-чуттєвого на інтелектуально-аналітичне сприймання; досліджуються художні рівні твору; дається оцінка його естетичних якостей. Якраз на цьому етапі допоможе залучення наукової та довідкової літератури про автора й аналізований твір; доречним буде також застосування теоретико-літературних понять умінь класифікувати, зіставляти протиставляти різні складники твору. 3. Узагальнення. Тут необхідно „зібрати” результати аналізу в цілісне уявлення про твір; подивитися збоку на художній світ автора, визначити спільне і відмінне зі світами інших авторів” [10, 281].

При аналізі художнього тексту важливо уникнути політичної кон’юнктури, залежності від думок інших, особливо авторитетних учених. Головне – треба розкрити об’єктивний зміст літературного твору і передусім – його естетичну вартість, місце в літературному процесі доби.