7.7. Сталі строфічні форми

Сталими, або канонізованими строфічними формами у віршуванні називаються ті, що мають специфічні групи строф з нормативно закріпленими правилами їх внутрішньої організації. “В залежності від міри нормативної жорсткості окремі види усталених строфічних форм вірша діляться на чотири групи. До першої групи входять віреле, глоса та канцона, в яких ні число рядків, ні особливості строфічної організації ще не обмежені достатньо жорстко. До другої групи відносяться баладна строфа, число рядків у якій фіксовано чітко, а особливості строфічної організації – не цілком. Третю групу складають віланель, рітурнель та терцини, у яких число рядків не фіксовано твердо особливості строфічної організації нормовані жорстко. Четверту групу утворюють тріолет, рондель, рондо, секстина, сонет, у яких жорстко нормовані і число рядків і особливості строфічної організації” [1, 432].

Звернемося до аналізу деяких сталих строфічних форм.

Рітурнель (від франц. ritornelle, від італ. ritorno – повернення) – вірш, який походить з італійського, французького і провансальського фольклору, що складається з трьох трирядкових строф, де римуються перший і третій рядки, а другий залишається без рими. Перший рядок мусить бути надзвичайно коротким, найчастіше однослівним:

Тиша

Небо напне над врожаїстим буднем,

Промінь її благовісно колише.

Ранок,

Чом же почув ти як бивсь в небо жайвір,

Борозну вздрівши у серпні мов рану.

Чорну

Рану – аж плуг застогнав сам по людськи:

Знов – на озимі і вік свій загорне

(М. Малахута).

Віланель (від фр. villanelle – сільська пісня), вірш, що містить будь-яку кількість трирядкових строф, але остання строфа завжди має бути чотирьохрядковою:

Он тихо заколисує дитя

Десь з Фонді чи з Аверса молодиця,

Загортуючи сина в сповиття.

Коли оця дитина світлолиця

Прокинеться,– слова нові, як світ,

Вона прокаже. Мати-жалібниця

Відкаже словом древнім, наче світ.

Це буде так. Обов’язково буде.

А зараз в неї й не здригнеться вид.

Сидить вона, вкриває рам’ям груди,

Вдивляється у пустоту сумну,

Мов чує голос, що говорить всюди

Про злидні, наче про її вину

(М. Бажан).

Віланель вперше з’являється в Італії та Франції ХV ст. Її розквіт припадає на ХVІ ст. У новітній літературі майже не використовується. Наведений приклад, взятий із поезії М. Бажана “Земля труда” з циклу “Італійські зустрічі” складається з 13 терцетів і заключного катрена проте римування не зовсім відповідає канонічній формі, що передбачає таку систему: АбА абА абА абАА.

Тріолет (від фр. triolet, від італ. trio – троє) – вірш, що складається з восьми рядків, побудованих на двох римах, де повторюються перший, четвертий і сьомий рядки, а також другий і восьмий:

Твоя душа – віщунка долі,

А серце – як судьба навпіл:

В ній щастя і журби наділ, –

Твоя душа – віщунка долі, –

Там джерело й зелений діл

І стежка до тополі в полі:

Твоя душа – віщунка долі

А серце – як судьба навпіл

(М. Малахута).

Походить така жанрова форма з середньовічної французької поезії, хоча має усталену традицію й в українській літературі – поети-романтики 20-40-х рр. ХІХ ст., Іван Франко, Микола Вороний, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський.

Рондо (від франц. rondeau, від rond – коло) – стала віршова форма. У класичному варіанті вона мала такий вигляд: три строфи, перша з яких мала п’ять рядків, друга – чотири, а остання – шість. Римування було таким: аабба аабХ ааббаХ, де Х – неримований рядок, що повторював піввірш першого рядка:

З’являється в середньовічній французькій поезії, потім перероджується у віреле і зникає, а згодом знову відроджується в літературі бароко. Рондо писали В. Тредіаковський, М. Кузмін у російській літературі, О. Олесь, М. Орест, М. Рильський – в українській.

Сонет (від італ. sonetto, від прованс. sonet – пісенька) – стала віршова форма, що має 14 рядків, поєднаних у два катрена та два терцета. Найпоширенішою схемою римування є така: абба абба ввг дгд. Можливі й інші конфігурації прикінцевих закінчень:

Коли серця по кореню розхитано,

Що оповім коханці я моїй?

З усіх кутків душі позмітано

Любові порох золотий.

Та не розкривано й не читано

Таємний зошит мій і твій.

Химерно й складно позаплітано

Неясного чуття сувій.

Але чіпати не посмій

Неторкнутий і нерозкриваний

Цей журний зошит нездійсненних мрій,

Цей гімн чуттю докладно непроспіваний.

Навіщо зміст його, гіркий і несподіваний,

Тобі і їй?

(М. Бажан).

Сонет зароджується на Сицилії. Першим сонетарем був Джакомо да Лентіні із Палермо (ХІІІ ст.). Витоки ця стала строфічна форма має в італійській канцоні а також в італійському фольклорі. Значних досягнень набули в розвитку цієї форми Данте та Петрарка. У часи Відродження сонет з Італії потрапляє в інші європейські держави: Португалію (П. Камоенс), Іспанію (Лопе де Вега), Францію (П. Ронсар), Англію (В. Шекспір). В Росії сонет з’являється у ХVІІІ ст. (О. Сумароков, М. Херасков). Український сонет виникає лише в середині ХІХ ст. (О. Шпигоцький, А. Метлинський, Ю. Федькович). Сонети писали І. Франко, Л. Українка, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Маланюк, А. Малишко, С. Крижанівський, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, А. Мойсієнко.

Дослідники виділяють три основні типи сонетів: італійський, французький, англійський. Дехто виділяє ще й німецько-російський сонет. В основі поділу лежить специфіка римування та поділ на строфи. З’явилися також і аномальні варіанти строфи: хвостатий, що складається з двох катренів і трьох терцетів; сонет з кодою, де до 14 рядків додається ще один, п’ятнадцятий; безголовий, до складу якого входять один катрен і два терцети; половинний (один катрен + один терцет); перевернутий (два терцети + два катрена) та ін.

Нечасто зустрічається у вітчизняній літературі вінок сонетів. Далеко не всі класики зверталися до цієї строфічної форми. Перший український вінок сонетів належить М. Жуку (1918). Вінки сонетів писали також А. Казка, О. Ведміцький, В. Бобинський, М. Мосендз, М. Терещенко, М. Вінграновський, Ю. Бунзяк, О. Тарнавський, Б. Кравців, М. Корсак, Г. Плоткін та ін. Щоправда, на рубежі ця строфічна форма стає все популярнішою („Сковорода” І. Калинця, „Здрастуйте, я прийшов!” Б. Нечерди, „Багаття” В. Колодія, „Любіть мене врожаєм і землею” І. Іова, „Україна сакраментальна” В. Слапчука, „Портрет на камені” О. Астаф’єва, „Симфонія кохання” Я. Чорногуза, „Майдан. Вікторія” М. Слабошпицького, „Вінок сонетів про лікаря” Я. Кремінського та ін.). Жанрова форма вінка сонетів свій відлік веде з Італії ХІІІ століття, але усталилася в європейських літературах з ХVІІІ століття. У російській літературі вінок сонетів веде відлік від євангелійських сонетів В. Кюхельбекера (початок ХІХ ст.). Траплялися вони у творчості В. Бенедиктова, А. Григор’єва, Вяч. Іванова, В. Брюсова, М. Волошина, І. Сельвінського. Вінок сонетів – це п’ятнадцять віршів, що складаються з чотирнадцяти рядків і мають певну систему римування. П’ятнадцятий вірш складається з перших рядків попередніх чотирнадцяти сонетів. Останній п’ятнадцятий сонет у вінку називається магістралом. Він ніби синтезує все, що проголошено в чотирнадцяти попередніх.