7.5. Тонічне віршування

Тонічна система (від давньогр. tonos – тон, наголос) – це така система версифікації, в основі якої лежить приблизно однакова кількість наголошених складів при довільній їх кількості в рядку. Інтервал між наголошеними складами є довільним.

Одним із джерел тонічного вірша є усна народна поетична творчість. Частково тонічний вірш розвивався в силабічній системі. Криза силабо-тоніки на рубежі ХІХ – ХХ ст. породила пошуки нових форм віршування, що привели до зацікавлення поетів новою системою віршування, яка остаточно сформувалася лише в ХХ ст. Важливу роль у цьому в українській літературі відіграли П. Тичина, М. Семенко, М. Бажан, М. Терещенко, А. Малишко, Д. Павличко, І. Драч, В. Голобородько, серед емігрантів І. Багряний, Л. Полтава та ін. Певний вплив на окремих поетів радянської доби мала творчість В. Маяковського.

Тонічний вірш не має поділу на стопи. Наголошені склади звучать виразніше, аніж у силабо-тонічних віршових творах:

Відпливають човни проліскові

із зайцями сніговими в кущах,

з килимком із трави прозорої,

із намистом дзвінким у струмках

(В. Голобородько).

У наведеному прикладі в кожному рядку є по три наголошених склади. Наголоси на службові слова не ставляться, оскільки ритм вимагає їхньому приляганню до повнозначної частини мови, до якої вони відносяться. Кількість ненаголошених складів між наголошеними різна.

Найпоширенішими формами тонічного віршу є дольник, тактовик, акцентний вірш і верлібр.

Дольник (від рос. доля – частка) – перехідна форма вірша, що знаходиться на межі силабо-тоніки й тоніки. Він нагадує один із трискладових силабо-тонічних розмірів, в окремих стопах якого є пропуски одного ненаголошеного складу:

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні

(В. Симоненко).

– / – / –

– / – / –

– / – / –

– / – / –

– / – / –

У наведеному прикладі ритм вірша нагадує амфібрахій, однак останні стопи перших трьох рядків не мають першого ненаголошеного складу; у двох останніх складах перші склади відсутні вже у першій і останній стопі.

У російській літературі дольник репрезентований у творчості О. Блока, С. Єсеніна, М. Цвєтаєвої, М. Гумільова, А. Ахматової, М. Свєтлова. Дольник зустрічається в творчості українських поетів М. Семенка, Є. Плужника, Т. Осьмачки, Л. Костенко, В. Симоненка, Д. Павличка, В. Стуса та ін.

Тактовик (від лат. taktus – дотик, дія) розмір тонічного вірша, що має коливання пропусків ненаголошених складів від 0 до 2, або від 1 до 3. Автором терміна є російський літературознавець О. Квятковський. Цей розмір досить поширеним є в російській літературі (О. Блок, В. Маяковський, М. Асєєв, С. Кірсанов, Р. Рождественський, Б. Окуджава), рідше він зустрічається в українській:

Думами, думами –

Наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий

(П. Тичина).

– –

– – – – –

–

– –

–

– – – –

–

Акцентний вірш (від лат. accentus – наголос) – розмір тонічного вірша, ритмічний малюнок якого базується на відносно однаковій кількості наголошених складів у рядку й різній кількості ненаголошених між ними. Автором терміна “акцентний вірш” є російський літературознавець Б. Томашевський. Різниця кількості ненаголошених між наголошеними складами коливається в межах від 0 до 4, а може бути й більшою, але не перевищувати число 8:

Уже випрядалася овеча вовна

На теплі спогади і рукавиці онукам

І котам нічим було гратися

(В. Голобородько).

– – – –

– – – –

– – – –

У даному прикладі інтервал між наголошеними складами коливається від 1 до 3.

Акцентний вірш з’являється в українській літературі на рубежі ХІХ – ХХ ст. (М. Семенко, І. Кулик, М. Вороний, В. Поліщук, П. Тичина, І. Драч, Б. Олійник, В. Голобородько та ін.). У двадцяті роки минулого століття на його появу у вітчизняній поезії великий вплив мала творчість В. Маяковського. Часом неримований акцентний вірш називають верлібром.

Верлібр (від франц. vers libre – вільний вірш) – тонічний неримований вірш, у якому відсутні будь-які обмеження метрики, силабіки, тоніки тощо. Ця віршова форма з’явилася в Європі в добу Середньовіччя. Значного поширення вона набула наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. (Е. Верхарн, П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме, У. Уїтмен, О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий).

Витоки українського верлібру криються в усній народній творчості (думи, замовляння, голосіння), творчості вітчизняних поетів доби бароко. Особливо активно верлібр став розвиватися у творчості І. Франка, Лесі Українки. Значного поширення верлібр набув у літературі першої третини ХХ століття (М. Семенко, В. Поліщук, П. Тичина, М. Рильський, Я. Савченко, Г. Шкурупій, О. Влизько), пізніше верлібр використовували поети-шістдесятники (М. Вінграновський, Б. Олійник, І. Калинець), поети „київської школи” (В. Кордун, В. Голобородько, М. Григорів, В. Ілля, І. Семененко), а також В. Стус, пізніше Ю. Андрухович, С. Жадан та ін. Прикладом верлібру може бути вірш В. Голобородька “Рухомий храм”:

Рухомий храм

нечуваного віросповідання:

білі стіни,

червона баня,

на бані сім чорних споруд,

які нагадують дзвінниці,

на тих спорудах

іще менші споруди, чорного ж кольору,

які в свою чергу вивершуються

іще меншими спорудами

архітектурно схожими на попередні,

але розмірами уже найменші.

І так продовжується аж до зникнення

– не від висоти,

не від віддалі –

тих споруд у перспективі.

Людина носить той храм із собою

єдиним приголосним звуком

спільним для її імені

і назви рухомого храму

нечуваного віросповідання.

Н. Науменко вважає, що „верлібр – унікальний спосіб висловлення думки, позначений внутрішнім ритмом, який, реалізуючись у поетичному творі, вивільнює світоглядно-естетичні потенціали художнього твору” [5, 51].