7.3. Силабічна система віршування

Силабічна система віршування (від давньогр. syllabe – склад) – це система віршування, в основу якої покладено однакову кількість складів у рядку. Наголошені і ненаголошені склади розміщуються довільно. Сусідні рядки римуються. Силабічна система є зручною для мов, наголос у яких посідає сталу позицію, наприклад, для французької, польської, тюркських тощо.

Силабічна система породила різні типи віршів: від чотирискладника до тринадцятискладника. Якщо кількість складів у віршовому рядку не досягала семи, то пауза в середині рядка не робилася, а в семи- – тринадцятискладниках цезура була обов’язковою. В. Назарець указує на три ознаки силабічного вірша: “1) однакова кількість рядків у віршових рядках, місце нваголошення черед яких упорядковується лише на кінці рядка, або піввірша; 2) рядки зв’язуються переважно попарно жіночою римою; 3) цезурний поділ віршового рядка, як правило, у тому випадку, коли кількість складів у ньому перевищує вісім. Наприклад:

Егда нужду ближнего // твоего узриши,

пособие скорое // ему та твориши

(С. Полоцький “Допомога” [1, 486].

Ю. Ковалів вважає, що “досконалою формою вважається дванадцятискладник, або александрійський (олександрійський) вірш, цезура якого розмежовує віршовий рядок на два симетричні півверси. Він був відомий поетам доби бароко, зокрема Софронію Почаському:

Жорстоко і важко // себе показали,

А нині оце все // раптово пізнали

(переклад В. Крекотня) [4, 385].

Силабічний вірш зароджується в ірландських сагах, давньофранцузьких творах, піснях трубадурів, іспанській та італійській ліриці. В Україну силабічний вірш з’являється в ХVІ – ХVІІІ ст. під впливом польського віршування та числених латиномовних поетик. “Особливість українського силабічного вірша, у порівнянні з польським, становить те, що в ньому жіноча наголошена константа не обов’язкова, оскільки часто трапляється і чоловіча і дактилічна. У більш пізніх текстах усе ж закріплюється жіноча константа, проте закінчення передцезурного вірша залишається вільним” [1, 488]. Крім того, на силабічний вірш в Україні суттєвий вплив мала народна поезія, зокрема коломийки.

Найдавнішим віршем, написаним силабікою, в українській літературі, Ю. Ковалів називає “Пісню про Стефана Воєводу” [4, 386]. В. Назарець твердить: “Першими українськими силабічними творами вважаються вірші, написані на герб князів Острозьких при “Острозькій” біблії 1581 р. Герасима Смотрицького та дворядкові строфи “Хронології” Андрія Римші, датовані тим же роком:

Восіяла звізда ясно од востока

послідуя первой возвіщеной от пророка.

І приводит от Персиди трех царей со дары

Поклонитися з вірою цареві над цары

(З описания герба князя Острозького в Острозькій біблії).

Двадьцать четвертого дня месяца сенътебра

дороблен Еросалим, сталася реч добра

(“Хронологія” А. Римші) [1, 488].

З кінця ХVІІІ століття силабічний вірш поступово витісняється силабо-тонічним, хоча окремі відголоски силабічної версифікації зустрічаємо у творчості багатьох класиків нової української літератури (Т. Шевченко, С. Руданський, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, П. Филипович, Б.-І. Антонич, П. Глазовий та ін).