6.9.11. Соціалістичний реалізм

Під впливом ідей К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна та їхніх послідовників, а також офіційного радянського літературознавства передусім у країнах Західної Європи впродовж ХХ століття розвивається марксистська наука про літературу. Вона пов’язана з модернізмом. Сильною її стороною було прагнення оцінювати мистецькі явища з позицій діалектики та історизму. Слабкою – надмірна увага до економічних чинників, які нібито і є домінуючими в процесі зародження літератури, а потім у процесі її еволюції вони постійно відображуються в ній. Початок ХХ ст. породив у марксистському літературознавстві вульгарний соціологізм – догматичну систему поглядів на літературний процес і місце в ньому письменника як творчої особистості, де перебільшення класових чинників приводило до спрощення та схематизації розвитку літератури, а класове походження автора абсолютизувалося.

Головним поняттям марксистського літературознавства радянської пори став соціалістичний реалізм, творчий метод, пізнавальна сила якого регламентувалася завданнями комуністичної партії відтворювати процес революційної перебудови світу на засадах марксистсько-ленінської ідеології. Естетичні принципи цього методу, такі, як партійність, народність, історичний оптимізм, соціалістичний гуманізм, інтернаціоналізм, протиставлялися іншим. Сам термін “соціалістичний реалізм” уперше вжив І. М. Гронський у передовій статті “Литературной газеты” (1932, 23 травня). У цьому ж році ним скористався Й. В. Сталін під час відомої зустрічі з митцями на квартирі в О. М. Горького. На Першому Всесоюзному з’їзді письменників СРСР (1934) положення про соціалістичний реалізм як провідний метод радянської літератури внесли до Статуту Спілки радянських письменників. Після смерті Й. В. Сталіна неодноразово робилися спроби розширити поняття “соціалістичний реалізм”. Зокрема, одна з таких спроб була здійснена 1966 року під час конференції “Актуальні проблеми соціалістичного реалізму”, яка відбулася в Інституті світової літератури імені О. М. Горького в радянській столиці. Пізніше зусиллями академіка Д. Ф. Маркова була знайдена формула, що соціалістичний реалізм є історично відкритою системою, котра давала можливість для широкого тлумачення суті цього творчого методу в радянських і деяких інших зарубіжних літературах. Проте й таке трактування соціалістичного реалізму викликало заперечення. Ще в добу хрущовської відлиги А. Синявський пропонував назвати цей напрям соціалістичним класицизмом. Як свідчить Д. Наливайко, „... пошуки в цьому напрямку небезпідставні... Класицизм – це мистецтво, у художньому світі якого апріорним уявленням і підходам, умоглядним ідеальним побудовам належить першорядна конструювальна роль” [33, 50]. Соціалістичний реалізм має певні схожі риси з романтизмом, особливо „своєю спрямованістю до уявного й ідеального, їх активізацією й актуалізацією” [33, 51]. Історично склалося, що соціалістичний реалізм посідає особливе місце в модерністській парадигмі минулого століття, бо йому властиве абсолютне підпорядкування марксистській ідеології, а через неї і тим режимам, що її сповідували. Однак соціалістичний реалізм проіснував недовго; з розпадом СРСР він як офіціозна доктрина держави припинив своє існування, хоча суперечки з приводу його природи та наповнення точаться досі, про що свідчать праці Є. Добренка, М. Окутюр’є [16; 19; 50; 58].

В українській літературі соціалістичний реалізм зароджується на рубежі 20-х – 30-х рр. минулого століття в творчості І. Микитенка, П. Панча, О. Корнійчука, а після масових репресій на його позиції перейшли більшість письменників, що уціліли (П. Тичина, М. Рильський, А. Головко, М. Бажан, В. Сосюра, Ю. Смолич), пізніше – В. Козаченко, Ю. Збанацький, Л. Дмитерко, Ю. Шовкопляс та ін. Перша серйозна спроба розхитати позиції соціалістичного реалізму була здійснена письменниками-шістдесятниками (І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, В. Коротич, В. Дрозд), остаточно ж він утратив позиції лише на рубежі ХХ – ХХІ ст. зі здобуттям незалежності України.