6.9.7. Акмеїзм

Акмеїзм (від давньогр. akme – вищий ступінь чогось, вершина) – модерністська течія, що зародилася в російській літературі в друге десятиліття ХХ віку. Її представляли М. Гумільов А. Ахматова, О. Мандельштам, С. Городецький, Г. Іванов, М. Зенкевич, Г. Нарбут, М. Лозинський, В. Рождественський та ін. Маніфестом течії стала стаття М. Гумільова та С. Городецького, опублікована в журналі “Аполлон” (1910). Відштовхуючись від естетичної системи символізму з її містичністю, езотеричністю, окультизмом, недомовленістю, ірраціональністю, акмеїзм пропагував предметність, конкретику, оречевленість земного світу. Для акмеїзму важливими рисами є чіткі, рельєфні форми, стрункість ліній, гармонія барв, увага до слова (Логосу), рівноправність з іншими складовими поетичного тексту, такими як ритм, інструментування. Твори представників цієї течії насичені численними асоціаціями з попередниками, фольклором, міфологією, побутом античності, Відродження, слов’янського світу, екзотикою Африки й Азії. Акмеїсти займалися перекладами світової класики, писали історико-літературні та літературно-критичні твори.

В українській літературі схожі позиції з акмеїстами посідали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, М. Вороний, Є. Маланюк, О. Ольжич тощо.

6.9.8. Авангардизм

Авангардизм (від фр. avantgarde – передовий загін) – “комплекс явищ у мистецтві І-ої третини ХХ ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому” [36, 9]. Цей комплекс явищ має безумовно модерністський характер, він охоплює собою не лише літературу, а й інші види мистецтв, зокрема музику, малярство, архітектуру, скульптуру, кіно тощо. Його появу пов’язують з кризовими станами мистецтва, коли старі форми виявляються вичерпаними, а нові лише зароджуються, а також із зрушеннями політичного, соціального, філософського характеру, розповсюдженням лівих ідей, що під впливом революції 1917 року на теренах колишньої Російської імперії стрімко поширювалися на різних континентах, створюючи передумови для мистецтва, побудованого на абсурдності, гротескності, запереченні традицій минулого, епатажності, нав’язуванні нових ідеологем і міфів, адресованості вузькій еліті.

Перебуваючи під впливом таких різних філософів, як А. Шопенгауер, К. Маркс, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд та ін., представники авангардного мистецтва досить часто посідали деструктивні позиції, демонструючи антибуржуазні погляди, часом схиляючись до анархізму, висловлюючи крайні точки зору. М. Нефьодов та Ю. Попов наводять як одну з неймовірних думок “про спорідненість, точніше, типологічну подібність авангардизму і т. зв. соціалістичного реалізму, бо його представники … не відтворювали існуючу реальність, а створювали нові міфи” [36, 10]. Думається, що в цьому нічого неймовірного немає, оскільки соціалістичний реалізм у Радянському Союзі творили митці, що вийшли з різних модерністських течій, у тому числі й авангардисти. До того ж, окремі дослідники прямо кажуть про зв’язок соціалістичного реалізму з модернізмом.

На Заході Європи авангардне мистецтво яскраво заявило про себе в літературній творчості Г. Аполлінера, Л. Арагона, П. Елюара, малярстві П. Пікассо, С. Далі, музиці І. Стравінського, А. Шенберга. На Сході – в поезії В. Брюсова, К. Бальмонта, Вяч. Іванова, О. Блока, М. Гумільова, малярських працях Малевича. За межами Європи авангардне мистецтво було представлено літературною творчістю Е. Хемінгуея, В. Фолкнера, Х. Л. Борхеса, П. Неруди, монументальними малярськими працями А. Сікейроса та Д. Рівери.

В українській літературі авангардистські домінанти виявили себе в письменницьких угрупованнях 20-х років минулого сторіччя “Аспанфут”, “Авангард”. “Аспанфут“ – Асоціація панфутуристів існувала в Києві і була утворена на базі літературних угруповань “Фламінго”, “Ударної групи поетів-футуристів” та науково-мистецької групи “Комкосмос” 1921 року. До її складу входили М. Семенко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол, М. Ірчан, дещо пізніше приєдналися М. Бажан, Ю. Яновський та ін. Група “Авангард” діяла в тодішній українській столиці Харкові в другу половину 20-х років. До складу цієї мистецького об’єднання входили письменники В. Поліщук, О. Левада, Г. Чернов, В. Ярина, художники В. Єрмілов, Г. Цапок та ін.

В останні десятиліття ХХ віку з’являється неоавангардизм, представлений в українській літературі епатажними групами Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, „Червона Фіра” тощо.