6.9.6. Експресіонізм

Експресіонізм (від фр. expressionisme, від лат. еxpression – вираження, виразність) – течія в європейській літературі та мистецтві (музика, кіно, театр, малярство), що була популярною в перші десятиліття минулого століття. Сам термін “експресіонізм” належить німцеві Х. Вальдену (1911). Теоретичною базою течії стали погляди німецьких учених Конрада Фідлера (1841 – 1895) та В. Воррінгера (1881 – 1965), що вбачали в мистецтві можливості позбавлення людиною самотності, зближення її зі світом природи. Інтуїція допомагає людині глибше осягнути сутність буття, ніж сприймання його за допомогою почуттів. Німецький письменник Казимір Едшмід, автор праці “Експресіонізм в поезії” (1917), вважав найважливішим завданням мистецтва потребу відтворити найсправжнішу суть світу. Для цього митець повинен стати не простим фотографом побаченого, а людиною, що здатна емоційно виразити власне суб’єктивне ставлення до побаченого.

Філософською базою течії стали праці Ф. Шеллінга, А. Шопенгауера, З. Фрейда, А. Бергсона та ін. науковців ХІХ – початку ХХ ст. “Експресіонізм, який прийшов на зміну імпресіонізму на початку ХХ століття, був свого роду бунтом молодого покоління проти раціоналізму та позитивізму ХІХ століття” [39, 7]. Для експресіонізму притаманними є свідома деформація реального світу, тяжіння до абстрактних узагальнень, застосування фантастичних образів і картин, ірраціоналізм, гротеск, умовність. Людство живе в світі, що є ворожим. А тому відчувається можливість апокаліпсису, що потребує особливо бережливого підходу до окремої людини з її муками, стражданнями та переживаннями.

Найбільшого поширення експресіонізм зазнав у німецькомовному світі: його батьком називають драматурга А. Стріндберга, чий твір “Соната примар” (1907) став “знаковою для експресіонізму п’єсою” [47, 10]. Важливу роль в утвердженні цієї течії модернізму відіграли передусім утворене 1905 року об’єднання німецьких художників “Міст“ (Е. А. Кірхнер, Ф. Брейль, Е. Геккель, Е. Нольде та ін.) та започатковане 1911 року об’єднання “Блакитний вершник” (Ф. Марк, А. Макке, В. Кандинський), творчість поетів (Г. Траль, Й. Бехер, Ф. Верфель та ін.), прозаїків (Л. Франк, Г. Мейрінк, молодий Г. Гессе тощо), драматургів (Г. Кайзер, Е. Толлер, В. Газенклевер, Л. Рубінер). В Італії експресіонізм присутній в творчості Л. Піранделло, в Угорщині – Л. Кашшака, Бельгії – П. ван Остайена, Росії – Л. Андреєва, Є. Замятіна, Ф. Сологуба.

У вітчизняній літературі особливо виразно експресіонізм виявив себе в новелістиці В. Стефаника, який став фундатором цієї течії в Україні [див.: 39]. Помітне місце експресіонізм залишив у творчості В. Винниченка, М. Хвильового, М. Куліша, В. Домонтовича, В. Підмогильного, Т. Осьмачки, Ю. Клена, Б.-І. Антонича. Естетику експресіонізму в багатьох моментах поділяв і режисер театру “Березіль” Лесь Курбас, до неї тяжіла малярська школа О. Новаківського. Пізній експресіонізм кінця 20-х – 30-х років одержав назву постекспресіонізму. Експресіонізм 40-50-х років в американському мистецтвознавстві стали називати абстрактним експресіонізмом. Європейський експресіонізм 60-70-х років ХХ ст. – неоекспресіонізом.