6.9.4. Імажинізм

Імажинізм (від франц. image – образ) – літературний течія модернізму, що виникла в Росії як реакція на кризові явища в символізмі. Точкою відліку цього напряму є 1919 рік, коли з’явилася “Декларація імажиністів”, авторами якої були поети С. Єсенін, Р. Івнєв, А. Марієнгоф, В. Шершеневич, художники Б. Ердман та Г. Якулов. В. Шершеневич як теоретик і практик течії розглядав художній образ як такий, що може бути вилучений і замінений іншими без втрат для тексту. Вірші імажиністів можна читати як з початку, так і з кінця тексту. Для імажиністів характерними є спроби витіснити дієслова з творів, уникнення вживання прийменників, несподівані експерименти з комбінуванням коренів лексем.

Російські імажиністи заперечували свій зв’язок з англійськими та американськими імажистами, школою, утвореною в англійській та американській поезії на початку ХХ століття. Фундатором школи став учень А. Бергсона Т. Е. Г’юм (1886 – 1917), що в своїх філософських працях обґрунтував провідний принцип школи – точної образності. Головне в поетичному творі ланцюг образів, тоді як тематика особливого значення не має. Вільний вірш допомагає імажистам відтворити хаотичність світобудови. Імажистами нетривалий час (школа проіснувала менше десяти років) були англійці Т. С. Еліот, Ф. М. Форд, Д. Г. Лоуренс, Р. Олдінгтон, американці Е. Паунд, Е. Лауел.

В українській літературі ідеологія імажинізму знайшла своє відображення в творчості окремих поетів вже в 20-30-і рр. (П. Тичина, В. Сосюра, Б.-І. Антонич та ін.).

6.9.5. Футуризм

Футуризм (іт. futurismo, від лат. futurum – майбутнє) – течія в європейській літературі радикального спрямування, що виникла в Італії 1909 року. Її фундатором став Філіпо Томазо Марінетті (1876 – 1944), автор праць “Маніфест футуризму” (1909), “Технічний маніфест футуристичної літератури” (1912). Ці праці були спрямовані на критику старої літератури, просякнутою лінивістю думки і бездіяльністю, вони орієнтували письменників на війну з консерватизмом, оспівували силу й бунтарство, вимагали нового змісту поезії й нових її ритмів. До віршових текстів стала активно проникати проза, утверджуватися стенографізація настроїв і переживань, схвалюватися пошук нових часто штучних слів і їх значень, проголошувався культ надлюдини, відбувався процес своєрідної мілітаризації творчості.

Естетика футуризму орієнтувала письменників на перспективу глобальних перетворень Всесвіту. Відмова від традицій старої культури стимулювала розвиток антикультури, що пов’язувалася зі швидкістю, ревом двигунів гоночних автомобілів, фетишизацією руху. Війна проголошувалася гігієною світу. Митців орієнтували на синтез різних видів мистецтва.

В Італії на позиціях футуризму стояли Дж. П. Лучіні, К. Говоні, П. Буцці, А. Палацескі, А. Д’Альба, в Польщі – Б. Ясеньський, А. Штерн, Т. Кшишевський; в Росії існувало чотири групи футуристів, що ворогували між собою: “Гілея” (В. Хлєбников, брати Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, О. Кручених та ін.); “Асоціація егофутуристів” (І. Сєверянин, І. Ігнатьєв, К. Олімпов, В. Гнєдов); “Мезонін поезії” (В. Шершеневич, Р. Івнєв, С. Третьяков, Б. Лавреньов); “Центрифуга” (С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв, Божидар).

Фундатором українського футуризму став М. Семенко, що ще 1914 року видав збірку поезій “Кверо-футуризм”, утворив кілька футуристичних угруповань “Кверо” (1914), “Фламінго” (1919), “Ударна група поетів футуристів” (1921), “Аспанфут” (1921). До лав футуристів входили також Я. Савченко, О. Слісаренко, О. Влизько, С. Бен, М. Терещенко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол, М. Щербак, О. Корж та ін. Схожі позиції займала група “Авангард”, що її очолював В. Поліщук. Їх підтримував критик Ф. Якубовський. Друкованими органами українських футуристів на початку 20-х років були “Семафор у майбутнє” та “Катафалк искусства”. Посідаючи лівацькі позиції в розвитку літератури та мистецтва, українські футуристи прирівнювали цю течію модернізму до значення соціалістичної революції в тодішній політичній ситуації. “Футуристичні твори українських авторів вирізняються надміром деталей, суцільними ланцюжками складених слів, частковою або повною відсутністю розділових знаків, порушеннями логічних зв’язків, “не причесаним” вільним віршем” [35, 105]. Український футуризм протримався до початку 30-х років, коли під тиском ідеологічних звинувачень більшість письменників, що поділяла ці позиції, стала виправдовуватися публічно (М. Семенко, Г. Шкурупій), відійшла від естетичних засад течії, а невдовзі була репресована. У новітній українській літературі окремі прояви футуризму (неофутуризму) проглядаються в творчій практиці Ю. Андруховича, В. Неборака, О. Ірванця. З цікавим дослідженням українського футуризму останнім часом виступив О. Ільницький [Див.: 20].