6.9.1. Імпресіонізм

Найбільш ранньою течією модернізму став імпресіонізм (від фр. impression – враження). Філософським підґрунтям імпресіонізму став релятивізм, в основі якого лежав принцип відносності можливостей людини в здобутті знань. Ця течія базувалася на відтворенні особистісних вражень, спостережень, співпереживань і сформувалася спершу в малярстві. Назва походить від картини Клода Моне “Impression. Soleil levant” (“Враження. Схід сонця”), що демонструвалася на паризькій виставці 1874 року. Через три роки група французьких художників (К. Моне, О. Бенуар, Е. Дега та ін.) стала називати себе імпресіоністами. Згодом імпресіонізм розповсюдився на музику (М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравінський, О. Скрябін), скульптуру (О. Роден, М. Россо, П. Трубецький), літературу (брати Гонкури, П. Верлен, С. Малларме, М. Пруст, К. Гамсун, О. Уайльд, А. Чехов, І. Бунін, К. Бальмонт, А. Бєлий).

В українському мистецтві імпресіоністична манера притаманна творчості художників А. Маневича, О. Мурашка, К. Бурачека, прозаїків М. Коцюбинського, Х. Алчевської, С. Васильченка, О. Кобилянської, М. Івченка, Г. Косинки, поетів В. Чумака, Є. Плужника, раннього П. Тичини, М. Хвильового, М. Йогансена, драматурга С. Черкасенка та ін.

6.9.2. Неоромантизм

Неоромантизм як стильова течія модернізму зароджується в західноєвропейських літературах під впливом ідей Ф. Ніцше, З. Фрейда наприкінці ХІХ ст. Ю. Попов вважає, що неоромантизм “генетично пов’язаний з романтизмом, але містить у собі також елементи реалістичної естетики та деякі риси декадансу” [42, 372]. Чуттєва сфера людського буття, емоційно-інтуїтивне, експресивне пізнання світу, позначене волюнтаризмом та естетизмом, стали естетичними засадами течії. Герої неоромантиків – це самітні яскраві людські особистості, часто сповнені внутрішнього аристократизму, що прагнуть здолати буденність життя, заради високої мети.

Неоромантиками були Дж. Конрад, А. Конан Дойл, Г. Гауптман, Г. Ібсен, А. Шніцлер, Е. Л. Войнич, Дж. Кіплінг, Р. Л. Стівенсон, Дж. Лондон, Ф. Кафка, Й. Бехер, Ф. Верфель, М. Горький, Л. Андрєєв в західноєвропейських і російській літературах, О. Кобилянська, Леся Українка, частково І. Франко, а також М. Вороний, А. Кримський, Б. Лепкий, О. Олесь в українській. Відгомін неоромантизму помітний в окремих поезіях шістдесятників (Б. Олійник, В. Симоненко, М. Вінграновський), творчості О. Гончара, В. Земляка, Ю. Мушкетика тощо. Все це дало підстави С. Павличко зазначити, що романтизм “в українській літературі певною мірою ніколи не закінчувався” [40, 44].

6.9.3. Символізм

Символізм (від давньогр. symbolon – знак, прикмета, ознака) – модерністська течія, що сформувалася в європейських літературах кінця ХІХ – початку ХХ століття, спершу у Франції, а згодом в Англії, Німеччині, Австро-Угорщині, Норвегії, Бельгії, Росії. Передтечою символізму є поезія і проза Е. По, лірика Ш. Бодлера. Власне символізм розпочинається з літературного салону С. Маларме, який, починаючи з 1880 року, відвідували Р. Гіль, Г. Кан, А. де Реньє, П. Кіяр, Е. Мікаель, Ф. В’єлє-Гріффен. Пізніше салон розширився, його відвідувачами стали А. Жід, П. Клодель, П. Валері. Маніфестом течії стала стаття Ж. Мореаса “Літературний маніфест. Символізм” (1886). Данину течії віддали П. Верлен, А. Рембо. Появу символізму пов’язують із кризовими явищами в духовному житті європейського континенту.

Виходячи з вчення Платона, який надавав перевагу ідеальному над реальним, письменники-символісти прагнули осягнути вищий світ ідей. Їхні твори призначалися не для раціонального сприйняття, а для почуттєвого, емоційного, настроєвого. Символізм протистоїть одночасно натуралізмові й реалізмові. Для нього характерний відрив від конкретики реальної дійсності, орієнтація на багатозначність, неясність, нечіткість, інтуїтивність осягнення світу.

У Бельгії ця течія представлена творчістю Е. Верхарна, М. Метерлінка, в Австро-Угорщині – Г. фон Гофмансталя та Р. М. Рільке, Німеччині – Ф. Ніцше, Г. Гауптмана, Г. Георге, Англії – О. Вайльда, Італії – Г. д’Аннунціо, Польщі – С. Пшибишевського. Російський символізм репрезентували твори Д. Мережковського, З. Гіппіус, Ф. Сологуба, В. Брюсова, О. Блока, А. Білого, Вяч. Іванова та ін.

В українській літературі символізм з’являється на поч. ХХ ст. Його пов’язують з письменниками, що входили до “Молодої музи”, гуртувалися навколо “Української хати”, пізніше входили до творчого об’єднання “Митуса”. Найяскравішими постатями символістів у поезії були М. Філянський, Д. Загул, Г. Чупринка, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний, брати П. та Я. Савченки, прозаїки Г. Михайличенко, А. Заливчий, О. Кобилянська, М. Хвильовий, А. Головко (в ранній творчості), драматурги С. Черкасенко, О. Олесь та ін. Символізмом позначена творчість раннього П. Тичини, М. Рильського, частково П. Пилиповича, М. Драй-Хмари.