6.9. Модернізм

На рубежі ХІХ – ХХ століть у багатьох європейських літературах як результат кризи об’єктивізму утвердився новий літературний напрям, який отримав назву модернізм (від фр. moderne – новітній, сучасний). Філософською базою напряму стали праці Шопенгауера, К’єркегора, Ніцше, пізніше – Бергсона, Шпенглера, Гейзінги, Гайдеггера, Сартра, Камю. Це було явище набагато складніше, ніж попередні літературні напрями. Уже у самому визначенні поняття “модернізм” закладена його головна особливість – тяжіння до новизни змісту й форми літературного твору, спрямованість на експеримент, широке залучення знань з різних сфер людської діяльності, часто далеких від літератури і мистецтва, орієнтація на ірраціоналізм, інтуїцію. Сам термін “модернізм” було запозичено в теологів, де він пов’язувався з оновленням католицької гілки православ’я.

Модернізм не став монолітним напрямом, як це трапилося у випадку з романтизмом чи реалізмом. Він став скоріше об’єднуючою назвою багатьох, часто зовсім не схожих на інших течій та шкіл у літературі, таких як імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, експресіонізм, акмеїзм, авангардизм, дадаїзм та ін.

Для модернізму характерними є нетрадиційні підходи до визначення сутності мистецтва, його призначення. Модерністів не задовольняли погляди Аристотеля та його послідовників, що вбачали в природі мистецтва лише наслідування. Негативно ставилися вони також до принципів реалістичного мистецтва, оскільки вважали головним своїм завданням не подвоєння дійсності, а творення нової реальності, що залежить від суб’єктивних поглядів автора і реалізується в своєрідному міфі, який часто є умовним, деформованим і абсурдизованим зліпком дійсності.

Основними рисами модерністської літератури є художня суб’єктивність, антиреалістична спрямованість, орієнтація на потік свідомості, монтаж, умовність, руйнування традиційних уявлень про сюжет і композицію твору, відтворення в ньому часо-просторових характеристик, схильність до іронії та пародіювання, спрямування на гру, умовність тощо. Нерідно модернізм виходив за межі літератури й ставав явищем, що охоплює різні види мистецтв.

Як літературний напрям модернізм зароджується у Франції в 70-і роки ХІХ ст., а згодом охоплює й інші європейські літератури (“Молода Бельгія”, “Молода Польща” тощо), творчість провідних письменників континенту (Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен, Е. Верхарн, О. Уайльд, С. Пшибишевський, М. Метерлінк, Р.-М. Рільке, В. Брюсов, О. Блок). Протягом ХХ століття він набуває широкого розповсюдження в світі. Його впливу зазнали Дж. Джойс, М. Пруст, Г. Аполлінер, Ф. Кафка, Х. Л. Борхес, В. Вулф, Х. Кортасар, Н. Саррот, М. Бютор та ін.

В українській літературі зародження модернізму пов’язують зі збіркою Івана Франка “Зів’яле листя”, творчістю М. Коцюбинського, М. Чернявського, М. Вороного, О. Кобилянської, Г. Хоткевича, “Молодою музою” (П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), “Українською хатою” (М. Євшан, М. Сріблянський, Г. Чупринка, А. Товкачевський, М. Жук, О. Олесь та ін.), альманахом М. Вороного “З-над хмар і долин”. Сам же термін “модернізм”, за свідченням С. Павличко, вперше “у значенні художнього напряму досить упевнено вжила Леся Українка в доповіді, виголошеній наприкінці 1899 р. в Київському науковому товаристві, під назвою “Малорусские писатели на Буковине” [40, 49]. Протягом ХХ століття модернізм у різних модифікаціях виявляв себе в творчості М. Хвильового, В. Петрова, В. Поліщука, А. Любченка, поетів Нью-Йоркської школи, І. Калинця, В. Голобородька, Г. Чубая, Т. Федюка, І. Римарука та багатьох інших. Серед літературознавців, що займалися вивченням проблем модернізму варто назвати Д. Затонського, Т. Гундорову, С. Павличко, В. Агєєву, М. Моклицю, Т. Денисову, О. Астаф’єва тощо.