10. Літературна критика

Літературна критика (гр. kritike, від kritikos – здатність судити, розглядати, оцінювати) як складова частина літературознавства має своїм завданням давати ідейно-естетичну оцінку творам сучасних письменників, показувати їх місце в літературному процесі доби, визначати позитивні й негативні якості, прогнозувати майбутнє. Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їх творчості, а другим – виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що друкуються в різних періодич­них виданнях, виходять окремими книгами.

Предметом уваги критика може бути як окремий твір, так і вся творчість певного письменника або ж ряд творів кількох авторів. Літературна критика дає найоперативніший на них відгук.

Щоправда, існує точка зору, що літературна критика – це не окрема наукова дисципліна, а специфічний дискурс, “де акцент робиться на досвід їх (художніх творів. ­– О.Г.) читання, де описується, інтерпретується, оцінюється смисл і ефект цих творів для читача компетентного, але не обов’язково вченого та професійного. Критика цінує, судить; її засобами є симпатія (чи антипатія), само ототожнення, само проекція; її ідеальним місцем служить не університет, а салон (перевтілений зараз у періодичну пресу); її первісна форма – світська бесіда” [26, 24]. Початки літературної критики сходять до доби античності.

У Європі формування й осмислення предмета літературної критики відбувається в ХVІІ-ХVІІІ ст. В українському літературознавстві критика з’являється як вагома його складова в ХІХ столітті.

Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети.

10. Взаємозв’язки літературознавчих дисциплін

Теорія літератури, історія літератури та літературна критика як основні літературознавчі дисципліни тісно між собою пов’язані. Кожна з них неодмінно використовує здобутки двох інших дисциплін.

Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори, діяльність письменників, зміну літературних течій і напрямів.

Стан розробки теоретичних проблем може бути задовільним лише тоді, коли дослідник не обмежується тільки історико-літературним матеріалом, а й скористується оцінками явищ сучасного творчого процесу, тобто буде спиратися на досягнення літературної критики.

Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів концептуального, структурного та методологічного характеру, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологічний апарат теоретика. Погляд на історію літератури з позицій сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія з наукою, що досліджує сучасний літературний процес, тобто з критикою.

Водночас і критика не може обійтися без опори на теорію та історію літератури. Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені часом критерії. Саме літературна критика міцно зв’язує теорію літератури з сучасним розвитком художнього мислення, їй належить право першого прочитання нового літературного твору.

Зміцнення взаємозв’язків між теорією літератури, історією літератури та літературною критикою, їх взаєм­ний рух назустріч одна одній, тісне зближення є однією з передумов глибокого наукового вивчення художньої літератури, її популяризації в широких читацьких масах.

Досвід українського літературознавства переконливо доводить, що поєднання в одній особі теоретика, історика літератури та літературного критика завжди давало вагомі результати. Досить згадати у цьому зв’язку імена М. Драгоманова, І. Франка, С. Єфремова, О. Білець­кого тощо.