6.8. Натуралізм

Натуралізм (від лат. natura – природа) – це літературний напрям, що зародився у Франції 70-х років ХІХ століття і до кінця століття охопив майже всю Європу й Північну Америку. Світоглядними засадами натуралізму стали позитивізм О. Конта й натуралістична естетика І. Тена та братів Е. та Ж. Гонкурів. Сам термін було вперше вжито Е. Золя в передмові до другого видання роману “Тереза Ракен” (1868), а потім розгорнуто в низці статей, що увійшли до збірок “Експериментальний роман”, “Натуралізм на театрі”, “Романісти-натуралісти”, що побачили світ на початку 80-х років позаминулого століття. Е. Золя вважав, що література повинна використовувати ті ж принципи дослідження об’єктивної дійсності, що й наука. Себе, як письменника, він вважав митцем-дослідником, який мусить бути схожим на науковця, що студіює певну проблему об’єктивно неупереджено. Е. Золя виходив з тієї точки зору, що письменник повинен експериментувати над людьми так само, як науковець над хімічними елементами.

Натуралізм став напрямом європейської літератури, що сповідував фактографізм і документальність. При цьому реальні факти не повинні одержувати будь-якої авторської оцінки, ні позитивної, ні негативної. Письменник стає у такому разі лише їх реєстратором. Другий аспект проблеми, пов’язаний з тим, що для письменника не залишається ніяких заборонених тем. Лікар не має права не лікувати пацієнта, якщо той має якусь неприємну хворобу, так само й митець не може обминути малоестетичні проблеми дійсності. По суті, письменник перетворювався в копіювальника життя, реєстратора його явищ і проблем.

Визначними письменниками, що сповідували принципи натуралізму, були Г. Мопассан, Ж.К. Гюїсманс, А. Доде, Ж. Ренар (Франція), А. Гольц, Й. Шлаф, М. Конрад, Г. Гауптман (Німеччина), Ю.А. Стріндберг (Швеція), А. Дигасиньський (Польща). В Росії близько до натуралізму стояли представники т.з. натуральної школи (М. Некрасов, Д. Григорович, О. Герцен, І. Тургенєв, В. Даль та ін.), що сформувалася ще в другій половині 40-х років ХІХ ст. Елементи натуралізму пізніше присутні в творчості О. Писемського, Г. Успенського, Д. Маміна-Сибіряка, М. Арцибашева, О. Амфітеатрова, П. Боборикіна тощо.

Під впливом російської натуральної школи натуралістичні тенденції проникають в українську літературу (Є. Гребінка, О. Кониський, Б. Грінченко, Т. Зіньківський, Олена Пілка, Н. Кобринська та ін.). Окремі ознаки натуралістичного підходу до осмислення дійсності помітні в романах Панаса Мирного. Незначний вплив на І. Франка мали творчі пошуки безпосередньо французьких натуралістів, про що свідчать його наукові розвідки “Влада землі в сучасному романі” (1891), “Еміль Золя, його життя і писання” (1898).

У двадцятому сторіччі окремі натуралістичні елементи набувають еволюції в творчості Е. М. Ремарка, Г. Манна (Німеччина), А. Барбюса, М. Дрюона, А. Жіда (Франція), Дж. Апдайка, Т. Драйзера, Дж. Дос Пасоса, В. Фолкнера, Е. Хемінгуея (США), Е. Верхарна (Бельгія). У російській літературі натуралістичні тенденції є характерними для творчості І. Бабеля, Б. Пильняка, В. Вересаєва та ін. В Україні помітного впливу натуралізму зазнала творчість В. Винниченка, а пізніше – письменників-постмодерністів (Ю. Андрухович, О. Ірванець, О. Забужко, В. Кожелянко, Т. Прохасько).