6.7. Реалізм

У середині XIX ст. “зміцнилась нова літературно-художня спільність, що позначається словом реалізм” [55, 372]. “Підхід до реалізму та його інтерпретацій наприкінці ХХ ст. зазнав у нас докорінного перегляду: його апологія як вершини мистецтва, найдосконалішого та найправдивішого художнього методу змінилася рішучим розвінчанням, а то й повним і безапеляційним запереченням. Із теоретичного арсеналу дослідників української літератури майже повністю зник термін “реалізм”; його замінено терміном “народництво”, який не дуже пасує типології художніх напрямів і стилів. Чути голоси, що реалізм реально взагалі не існував у мистецтві бо те, що ним означувалося, суперечить самій природі мистецтва або ж було чимось випадковим, позбавленим іманентності” [34, 3]. Звичайно, якщо орієнтуватися лише на догматичні праці науковців радянської доби, то можна прийти до хибного висновку про суперечливість реалізму самій природі мистецтва. Однак величезна кількість праць не лише радянських, а й зарубіжних і українських літературознавців, і ще більшою мірою творча практика письменників різних народів, свідчать, що “реалізм” як явище геомистецького масштабу справді існує в естетичній практиці, у тому числі й в українській літературі не лише ХІХ, а й ХХ ст.

Реалізм (від лат. realis – предметний, дійсний, фр. realisme – матеріальний, предметний) – напрям у літературі та мистецтві ХІХ – ХХ ст., що характеризується прагненням правдиво відтворити дійсність через типізацію притаманних їй виявів. Термін “реалізм” має досить тривалу історію. Ще в ХІ – ХІІ століттях “реалістами” називали представників схоластичного напряму в філософії, на відміну від “номіналістів”. Перші були схильні вважати, що ніби існують загальні умоглядні поняття та ідеї, які називаються універсали, котрі передують наявності окремих, конкретних речей, першість яких утверджували другі.

І хоча Ю. Попов стверджує, “що до сер. ХІХ ст. слово реалізм не застосовувалося до мистецтва” [43, 467], насправді ж уже в ХУІІІ ст. поняття “реалізм” набуло нового змісту: спершу активно став уживати цей термін французький філософ і письменник Д. Дідро, пізніше його використовував німецький письменник Ф. Шиллер. Він протиставив реалістів ідеалістам при розгляді проблеми: чи може мистецтво втілювати ідеал краси та моральності (“Про наївну та сентиментальну поезію”, 1796). Ф. Шеллінг у статті “Про Я у філософії” (1795) убачає у реалізмі перевагу об’єктивності навколишнього світу.

“У першій половині ХІХ ст. парадигма реалізму найактивніше формується у Франції та Росії відповідно до того, що саме в цих країнах найінтенсивніше відбувається розвиток реалістичного типу творчості” [34, 5]. Термін “реалізм” у 30-40-і роки ХІХ ст. зустрічався в літературно-критичних статтях Г. Планка. У середині цього ж століття його активно стали використовувати представники літературної школи у французькій літературі, яку очолював Ж. Юссон, що писав під псевдонімом Ж. Шанфлері. Тоді ж Л. Е. Дюранті та А. Ассеза спробували видавати журнал “Реалізм” (вийшло лише шість чисел цього часопису). 1857 року з’являється збірка статей “Реалізм”, ще раніше П.Аннєнков у статті “Нотатки про російську літературу минулого року” (1849) вжив саме цей термін, хоча й без необхідного теоретичного обґрунтування. Згодом термін “реалізм” використав М. Добролюбов, досліджуючи поетичну творчість О. Пушкіна.

Однак ще раніше в статті Віссаріона Григоровича Бєлінського (1811 – 1848) “Російська література в 1843 році” було по суті теоретично обґрунтовано це поняття. Говорячи про творчість Миколи Гоголя та його послідовників, російський критик наголошував на конкретності осмислення ними життя, всупереч абстрактності, що домінувала у попередників – класицистів і романтиків. Ця конкретність у письменників “гоголів­ської школи” (пізніше –“натуральної школи”) є результатом того, що автори показували своїх персонажів у ставленні до суспільства, в залежності від нього “в способі думок і в способі своєї діяльності” [2, 83]. У 50 – 60-х роках поняття реалізм твердо засвоюється літературознавчою наукою. Передусім це стосується праць Миколи Гавриловича Чернишевського (1828 – 1889) і Миколи Олександровича Добролюбова (1836 – 1861). Зокрема в статті першого з них про “Губернські нариси” Салтикова-Щедрина йдеться про реалістичні підходи до осмислення життя цим письменником. Подібні думки звучали в працях М. Добролюбова “Коли ж настане справжній день?”, “Промінь світла у темному царстві”. “Знамениті “шістдесяті” роки в російській словесності дев’ятнадцятого століття розпочалися, вірогідно, ще 1856 року, коли “Современник” друкував цикл “Нариси гоголівського періоду російської літератури” [28, 3].

Пізніше проблемам реалізму стали приділяти значну увагу теоретики марксизму, зокрема Георгій Валентинович Плеханов (1856 – 1918), чиї праці про Гліба Успенського, Льва Толстого, “Листи без адреси” засвідчили, що реалізм для нього став домінуючим напрямом не лише в російській, а й у світовій літературі. На початку ХХ ст. стали говорити про неореалізм або новий реалізм. С. Кормілов зазначав, що “спочатку мова йшла просто про нове покоління реалістів (О. М. Толстой, М. М. Пришвін, Є. І. Замятін, С. М. Сергєєв-Ценський, І. С. Шмельов та ін.), але малося на увазі й використання неореалістами деяких художніх знахідок модерністів, – зокрема осучаснення літератури“ [26, 860].

У повоєнну радянську добу з’явилися сотні праць, присвячених розробці теоретичних проблем реалізму. У цьому зв’язку можна згадати монографії Б. Сучкова “Істо­рич­ні долі реалізму” (М., 1967), О. Метченка “Кро­вне, завойоване” (М., 1975), О. Ієзуїтова “Питання реалізму в естетиці Маркса й Енгельса” (Л.-М., 1963), С. Пет­рова “Реалізм” (М., 1964), Д. Чалого “Ста­новлення реалізму в українській літературі” (К., 1956). Щоправда, зараз на рубежі XX – XXI ст. поняття реалізм стає все більш дискусійним. В. Халізєв зазначав, що реалізм останнім часом відносять до “напівпонять” [54, 106]. Йому здається, що в радянську добу “реалізм непомірно підносився за рахунок всього іншого в мистецтві та літературі” [55, 372]. Особ­ливо недоречним здавався той факт, що реалізм розглядався з позицій соціального аналізу дійсності, з’ясування причинно-наслідкових зв’язків у відтворюваних процесах, обмеження свободи у поведінці й помислах людей. При цьому часто посилаються на відому формулу Ф. Енгельса, висловлену ним у приватному листі до М. Гаркнесс, то “реалізм передбачає правдиве відтворення типових характерів у типових обставинах” [31, 35].

Інші дослідники цілу епоху в розвитку літератури від доби романтизму до зародження модерністських течій штучно відносять або до романтизму, або вигадують якісь інші терміни, скажімо, доба роману тощо. І все ж відмовлятися від реалізму не слід. У ХХ столітті на Заході з’явилися серйозні дослідження цього напряму, що належать перу Е. Р. Курціуса, Е. Ауербаха, А. Маузера, Р. Веллека, Р. Вільямса, М. Бредбері, К. Салінарі та багатьох інших, а тому поширені в частини літературознавців думки, що нібито “цей літературний феномен на Заході вже не викликає інтересу” [34, 7] є безпідставними.

Як напрям художньої літератури реалізм утвердився в 30-і роки ХІХ ст., безпосередньою передтечою якого став романтизм, від якого запозичено було передусім історизм. Проте існують й інші точки зору, зокрема представники однієї з них говорять про наявність реалізму в літературах античності – античний реалізм; деякі відносять зародження реалізму ще до літератури доби Відродження – гуманістичний реалізм. Інші стверджують правомірність існування просвітницького реалізму ХVІІІ ст. Проте домінує точка зору, що реалізм веде свій відлік саме з 30-х років ХІХ ст. Для письменників-реалістів притаманним стало осмислення історичного розвитку суспільства, вияв соціальних закономірностей його розвитку, психологічне дослідження характерів окремих індивідів, утвердження ідей свободи людської особистості, загальної рівності й братерства, необхідності прогресу в науці суспільстві, зображення типових людських характерів. Найвизначнішими представниками реалізму ХІХ ст. стали Стендаль, Бальзак, Флобер, Меріме, Золя (Франція), Діккенс, Теккерей, Бронте (Англія), Гейне (Німеччина), Прус, Ожешко (Польща), Пушкін, Гоголь, Гончаров, Тургенєв, Достоєвський, Толстой (Росія). Реалізм в українській літературі представлений творами Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, С. Руданського, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Б. Грінченка та ін.

Деякі дослідники (Б. Реїзов) вважають, що реалізм виникає як заперечення естетики романтизму з її культом байронічних героїв, засиллям історичної тематики, надмірностями сентиментально-філософської лірики [44, 250]. Уже в першу половину ХІХ ст. виділяють дві лінії в розвитку реалістичного мистецтва. В одній з них акцент робиться на соціальному аналізі дійсності (Гоголь, Шевченко), в іншій – перевага надається психологічному осягненню людини (Пушкін, Стендаль). На погляд Д. Наливайка, в реалізмі серед інших (креаційно-перетворювальної, комунікативно-інформаційної, оціночно-орієнтаційної, естетико-гедоністичної) “функцій мистецтва на передній план виходить функція пізнавальна” [34, 10]. Реалістичне освоєння дійсності митцем орієнтується на її докладне спостереження, вивчення та узагальнення. “Реалізм співвідносить зображуване передусім із самою дійсністю, що сприймається як єдине, хоч і суперечливе ціле, в якому складно переплітається, інтегруючись у діалектичну єдність, високе й низьке, трагічне й комічне. У письменників, що творили в параметрах реалістичної системи, на передній план виходить пізнання життя і його відтворення в можливій повноті та достовірності у згаданій діалектичній єдності” [34, 12].

Серед українських учених другої половини ХІХ ст. найбільша заслуга в розробці теорії реалізму належить Івану Франку. Його погляди складалися поступово, поглиблюючись і конкретизуючись у результаті власних естетичних пошуків і творчої практики. Уже в ранній науковій праці “Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878) І. Франко аргументовано довів, що художня література так само як і наука, повинна бути засобом пізнання життя. Саме тому в найфантастичніших вигадках уже на зорі суспільного розвитку обов’язково відображалися реалії дійсності. Протягом тривалої еволюції ці правдиві елементи життя представляли собою стихійний реалізм, що витікав з природи художнього мислення, оскільки “кожний чоловік лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості, – і відтак тоті елементи може комбінувати, складати, ділити і переформувати…” [53, 26, 11].

Реалізм (у термінології Франка – “науковий реалізм”) як самостійний творчий напрям формується лише у новітній літературі й письменники свідомо в творчій уяві керуються певними принципами відображення дійсності. Всякий реаліст не просто “громадить і описує факти щоденного життя”, він прагне “аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок” [53, 26, 12]. І. Франко вважав, що для письменника-реаліста є цілком доступним проникнути у внутрішню сутність явищ буття, художньо досліджувати закономірності суспільних процесів. Д. Наливайко свідчить, що “аналітичність виступає у Франка – не тільки теоретика, а й письменника – як атрибутивна якість реалістичного письма і чи не найважливіший його інструмент” [34, 13].

Важливу роль у реалістичному освоєнні дійсності відводилася автору. Франкові здавалося, що світогляд автора, його світовідчуття “виявляються у творі якнайпов­ніше”, оскільки твір несе в собі “якнайбільше його (автора. – О.Г.) живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших зворушень і почувань сучасного чоловіка, а затим і причинок до пізнання того чоловіка в його найвищих, найсубтильніших змаганнях та бажаннях, а затим причинок до пізнання часу і суспільності, серед яких він повстав. Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, якнайповніший вираз авторської індивідуальності в його творах – се характерний, пануючий оклик наших часів” [53, 30, 217].

Головним принципом реалістичного осягнення дійсності дослідник називає правдивість і пов’язує її з типізацією. У це поняття Франко вкладав особливий зміст, вбачаючи, перш за все, вміння письменника в житті “відшукати явища істотні і відрізнити їх від менш важливих” [53, 28, 18], а в кожному окремому явищі знайти, “відчути його суть, його значення, його зв’язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне” [53, 31, 272].

І. Франко чітко усвідомлював різницю між науковим і художнім узагальненням дійсності, звертаючи увагу на те, що письменницька типізація набирає конкретно-чуттєву форму, а це дає можливість естетично впливати на свідомість читача, оскільки “в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет,… будять ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи” [53, 28, 89 – 90].

У радянську добу реалізм ХІХ ст. отримав на пропозицію російського письменника М. Горького ідеологічну назву критичний реалізм. Це визначення проте далеко не вичерпує всіх складностей, які несе в собі цей літературний напрям, і нерідко критичний пафос є зовсім не визначальним у його характеристиці. Реалізм ХХ ст., представлений передусім творчістю письменників, що проживали в СРСР, країнах радянського блоку та доробком окремих представників західних держав стали називати соціалістичним реалізмом, що є таким же ідеологічним визначенням як і критичний реалізм. Переважна більшість дослідників, починаючи з кінця ХХ ст., відмовилася від подібної термінології, хоча реалізм минулого століття відрізняється від реалізму попереднього перш за все інтеграцією класичного реалізму з різного роду модерністськими течіями, впливом новітніх інформаційних чинників, активним включенням у структуру тексту міфології, умовності, фантазії, містики, потоку свідомості, а також впливу різного роду філософських і суто літературних доктрин.