6.5. Сентименталізм

Сентименталізм (від фр. sentiment – почуття, англ. sentimental – почуттєвий) – напрям, поширений у європейській літературі та мистецтві у другу половину ХVІІІ ст. Його поява зумовлена кризою просвітницького раціоналізму, яка полягала в тому, що “людина не може жити щасливо, спираючись на здоровий глузд і не спираючись на почуття і сподіваючись на особисту поблажливість освіченого правителя“ [6, 15]. Уперше термін “сентименталізм“ з’явився ще 1749 року, але до широкого вжитку увійшов після виходу відомого роману англійського письменника Л. Стерна “Сентиментальна подорож по Франції та Італії”, що побачив світ у 1768 році.

Найбільш завершений вигляд сентименталізм як напрям європейської літератури отримує в Англії. Саме тут у працях філософів (Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм) уперше з’являються сумніви щодо безмежних можливостей людського розуму у перебудові світу на раціональних засадах. Англійський сентименталізм спершу характеризувався виразним тяжінням до ідилічності та споглядальності в поезіях Дж. Томсона “Пори року”, Г. Грея “Елегії, написаній на сільському цвинтарі”, поемі Е. Юнга “Скарга, чи Нічні думи”. Загострена почуттєвість, схильність до меланхолійності, поетизація смерті були домінуючими рисами творчості згаданих поетів. Пізніше – в сентименталізмі стали виявлятися соціальні мотиви, спроби заглиблення в людську психологію: поеми У. Каупера “Завдання”, О. Голдсміта “Покинуте село”, роман останнього “Вексфільдський священик”, романи Р. Річардсона “Памела”, “Клариса”, “Історія сера Чарльза Грандисона”. У цих творах, як і в романах Л. Стерна “Життя і думки Трістама Шенді”, “Сентиментальна подорож”, автори прагнули з’ясувати складнощі людської природи, глибину душевних переживань персонажів, їхні дивацтва.

Французький сентименталізм репрезентували твори Ж.Ж. Руссо “Юлія, або Нова Елоїза”, Д. Дідро “Черниця”, “Небіж Рамо”. Щоправда, Руссо відходить від одного з провідних принципів поетики сентименталізму – нормативності в зображенні людської особистості, для нього набагато важливішою є самоцінність і неповторність “я”. Сентименталізму Руссо притаманним є демократизм, симпатії до республіканської форми державного управління, протест проти соціальної несправедливості в суспільстві, культ “природної” людини.

Німецькі письменники запозичили ідеї сентименталізму у Франції, що знайшло своє вираження в програмних засадах радикального руху “Sturm und Drang” (“Буря і натиск”), до якого належали молоді Й. В. Гете та Ф. Шіллер. Вершинним твором німецького сентименталізму є роман Гете “Страждання юного Вертера” (1774).

До Росії сентименталізм проникає в 60-70-і роки ХVІІІ ст. (творчість Ф. Еміна (1767 – 1814), М. Хераскова (1733 – 1807), В. Левшина, М. Муравйова). Частково під впливом сентименталізму перебував О. Радищев (“Подорож з Петербурга в Москву”). Розквіт російського сентименталізму пов’язаний з творами М. Карамзіна (1766 – 1826) “Листи російського мандрівника”, “Бідна Ліза”, “Наталія, боярська донька”, а також пізнішими творами А. Ізмайлова, В. Жуковського.

Сентименталізм дав поштовх до розвитку нових літературних жанрів: у творчій практиці європейських письменників з’являються повість, власне драма, сповідь, психологічний роман, щоденник, подорожні нотатки.

Передумови виникнення українського сентименталізму склалися в ХVІІ – ХVІІІ ст., “поштовхом стало ренесансне усвідомлення самоцінності людської особистості, віра в її необмежені інтелектуальні й чуттєві здібності, поступовий відхід від суто релігійних, богословських поглядів на сутність людини та її земне життя” [15, 214]. Проте український сентименталізм не мав власних теоретиків, відсутні були й естетичні програми напряму, він розвивався паралельно з бароко, класицизмом, рококо тощо, це до певної міри ускладнило його вивчення. Сентиментальні тенденції помітні в творчості українських поетів С. Климовського, В. Пєшковського, окремих віршах Г. Сковороди, що увійшли до збірки “Сад божественних пісень”.

Початок ХІХ ст. показав, що сентименталізм в українській літературі еволюціонував у напрямку поглиблення бачення письменниками психології людської особистості, акцентуації уваги на інтимному світі героїв, розв’язання основного конфлікту через любовний трикутник, більшій увазі до подробиць приватного життя героїв, зверненні до героя із соціальних низів, який здатний на прояв найінтимніших людських почуттів і пристрастей. Естетичні платформи перших вітчизняних літературних журналів (“Украинский вестник”, “Украинский журнал”), публікація статті І. Кулжинського “Некоторые замечания касательно историии и характера малороссийской поэзии”, націлювали письменників на відтворення в художніх творах чутливого світу “природної” (Руссо) людини. Про це йдеться також у книжці І. Рижського “Введение в круг словесности”.

Сентименталізм в українській літературі першої половини ХІХ ст. виявив себе в епосі (проза Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка), ліриці (вірші С. Писаревського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького, М. Костомарова, В. Забіли, поемах П. Писаревського, М. Макаровського), драматичних творах І. Котляревського, П. Котлярова, К. Тополі, Я. Кухаренка, Г. Квітки-Основ’яненка.

“Розвиваючись в одній ідеологічній системі Просвітництва, сентименталізм і в царині естетики… близько стикався не тільки з просвітительським реалізмом, а й великою мірою як явище преромантичне входив у взаємодію (і це особливо характерне саме для української літератури) з романтичним типом творчості” [15, 238]. Криза сентименталізму полягала в тому, що “в його художній концепції місце для особистості в системі суспільного буття не знайдено; життя почуттями не дає повноти життя” [6, 15]. Проте окремі елементи сентиментальної поетики знайшли місце ще й в реалістичній літературі першої половини ХІХ ст., про що свідчать поеми Т. Шевченка “Катерина”, “Наймичка”, “Марія”, окремі оповідання Марка Вовчка, деякі твори Ю. Федьковича, П. Грабовського тощо. І навіть у сучасній літературі наявними є окремі елементи сентименталізму та його поетики.