5.6.9. Художня біографія

Художня біографія (від давньогр. bios – життя, grapho – пишу) – це специфічне міжродове метажанрове утворення. Однією з найважливіших її жанрових рис є творче змалювання життєвого шляху конкретно-історичної особи, реалізоване на основі справжніх документів і подій свого часу з глибоким зануренням письменника в її духовність і внутрішній світ, соціальну та психологічну природу історичних діянь. Такий творчий підхід до документально-біографічної оповіді може й повинен здійснюватися в органічній єдності принципів наукового дослідження й художнього домислу, виходячи з об’єктивної логіки досліджених фактів і подій біографії героя.

Витоки художньої біографії криються в античності, коли з’явилися так звані енкомії (від давньогр. enkomion – похвала), тобто похвальні пісні на честь героїв і переможців у спорті. У цьому жанрі працювали Симонід, Піндар, Сократ. Тоді ж з’явилися „Життєписи філософів” Арістоксена Тарентейського, „Порівняльні життєписи” Плутарха, „Життєпис Агріколи” Тацита, „Життєпис дванадцяти цезарів” Светонія та ін. У середні віки жанром, що мав чимало спільного з біографією, були агіографії, або житія святих. Доба Відродження стимулювала розвиток художньої біографії, про що свідчать „Життєписи” Дж. Вазарі. Особливого розквіту вона досягла у вісімнадцятому столітті, коли під впливом Просвітництва автори стали більш уважними до документальних джерел і фактів, відійшовши від надмірного захоплення своїми героями (С. Джонсон, Вольтер, Дж. Боруелл).

На Заході зародилася так звана “вікторіанська біографія”. Вона з’явилася ще в часи правління англійської королеви Вікторії (ХІХ ст.) й тривалий час була еталоном художньої біографії. Її специфікою стало прагнення письменників до персоніфікації героїв, показу їх у соціально-політичних умовах доби, акценті на позитивізмі характерів. Герой змальовувався лише з позитивного боку, як своєрідний ідеал для наслідування, будь-які слабкості чи негативні прояви у нього не допускалися.

Новітня художня біографія реалізується в найрізноманітніших жанрах: від оповідання до роману. Класиками документально-біографічної прози (художньої біографії) ХХ століття стали А. Моруа, Л. Стрейчі, І. Стоун, Р. Роллан, С. Цвейґ, В. Вулф, Б. Франк, Е. Людвіґ, З. Гіппіус, Д. Ліндсей, Ю. Тинянов, Б. Окуджава.

На рубежі ХХ і ХХІ ст. спочатку на Заході, а згодом і на пострадянському просторі з’явилася біографія зовсім іншого плану. Автор такої біографії обирає героєм якусь відому для читача і не завжди позитивну особистість і починає шукати в її житті певний негатив, вчинки, що не завжди її прикрашають, скандали, сенсації. На їхній основі моделюється сюжет, реальною базою якого є справжня інтрига. Щоб такий твір краще продавався письменник вживає в тексті біографії ненормативну лексику, мову декласованих елементів, уводить еротику (Е. Мортон “Історія Моніки”, “Анжеліна. Історія без купюр”). Авторів не турбують неписані моральні норми чи певні табу, для них найважливіше – економічно вигідно продати власний твір. Також з’являється квазібіографія, або фальшива біографія, тобто твори, героям яких автор приписує вчинки, які той не здійснював, довільно поводячись з документами та фактами (А. Нотомб “Форма життя”, Х. Карпер “Остання з роду Болейн”). Рубіж ХХ – ХХІ ст. позначився також появою скандальної біографії. Для неї характерними рисами є показ неординарної особистості, яка явно не вписується в суспільний контекст певної доби, демонстративно відкидає її морально-етичні устої, декларує гасла, які не завжди сприймаються громадськістю, вчинки якої нерідко бувають аморальними, а сама вона не визнає жодних авторитетів і діє досить часто всупереч правилам (У. Айзексон “Стів Джобс”).

Найперші біографічні твори вітчизняних письменників зародилися ще в добу Київської Русі й мали жанрову форму житія. Світські біографії присвячувалися князям Ярославу, Святополку, княгині Ользі. В житіях зображувалися біографії святих, біблійних персонажів, проповідників, служителів церкви. Одні з низ були канонізовані християнською церквою (наприклад, житія Іоанна Златоуста, Антонія Великого), інші, не прийняті церквою (житія Георгія, Федора Мирона, Микити), стали називатися апокрифічними. Пізніше з’явилися житія слов’янських святих Кирила та Мефодія, Бориса й Гліба, Феодосія Печерського. Біографічна повість („Олександрія”, „Повість про Бову Королевича”, „Повість про премудрого Акіра”) переважали в літературі ХІІІ – ХV ст. бароко з його динамізмом, гостротою сюжету, авантюристичність, гротескністю дало поштовх для подальшого розвитку художньої біографії ХVІІ – ХVІІІ ст. („Варлаам та Йосафат”, „Чет’ї-Мінеї” Д. Туптала). У ХІХ віці звернення до героїки минулого, відтворення життєвого шляху козацької старшини стало предметом зображення Д. Мордовія („Палій”, „Сагайдачний”), І. Нечуя-Левицького „Гетьман Іван Виговський”), М. Старицького („Богдан Хмельницький”). В. Рєпніна започаткувала художню Шевченкіану („Повість”). В українській літературі ХХ століття помітне місце посідають художні біографії Г. Сковороди („Іду за Сковородою” В. Стадниченка), Т. Шевченка („Петербурзька осінь” О. Ільченка, „Тарасові шляхи” О. Іваненко, „В степу безкраїм за Уралом” 3. Тулуб, „Син волі” В. Шевчука, „Тарас Шевченко: геній в самотності” Б. Сушинського), Марка Вовчка („Марія” О. Іваненко), І. Франка („Тричі мені являлася любов” Р. Горака), Лесі Українки („Дочка Прометея” М. Олійника), П. Тичини („Кларнети ніжності” П. Загребельного). На початку ХХІ ст. з’явилися біографічні твори про О. Кобилянську “Шарітка з Рунгу” В. Врублевської, Ігоря Сікорського “Капелюх Сікорського” В. Даниленка, Григорія Сковороду “Усі кути Трикутника” В. Єшкілєва, Ганну Барвінок “Перстень Ганни Барвінок” І. Корсака, Олександру Соколовську “Маруся” В. Шкляра та ін.

Новітня художня біографія постає більш розкутою, адже „в радянські часи проблема точності документального свідчення неодмінно сприймалася як наслідування певному канону: ініціатива вільної інтерпретації викликала настороженість і часто була такою, що наказувалася. Сьогодні в усіх сферах творчості канон є чимось архаїчним, щло нагадує чи то про ідеологічний нагляд, чи то про нормативну естетику. Для більшості авторів, що беруться за написання біографії, значно більш привабливим здається не встановлення об’єктивності, а відкриття таємниць і розв’язання загадок, часом реальних, іноді надуманих” [51, 5 – 6].

Жанрово-стильове розмаїття лише одного жанру сучасної художньої біографії репрезентоване багато численними жанровими різновидами та модифікаціями. За спостереженнями І. Савченко, це роман-дослідження, роман-розслідування, автобіографічний містичний роман-пошук, автобіографічний роман в оповіданнях, роман-донос, роман-колаж, роман-пошук, роман-реконструкція, роман-монтаж, пунктирний роман, роман у документах тощо [30, 13 – 14].