5.6.8.2. Літературний портрет

Літературний портрет – це досить поширена жанрова форма сучасної мемуаристики. Його автор не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя. Подібного важко досягти, оскільки письменникові в такому разі необхідно знати про героя буквально все, а для цього потрібне щоденне й щогодинне спілкування протягом усього життя, що навряд чи є реальним. Письменник, який працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому він прагне досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру.

В українській літературі ХІХ століття літературний портрет присутній у творчості І. Франка („Осип-Юрій Федькович”, Леся Українка”). Майстрами літературного портрета в минулому столітті зарекомендували себе М. Бажан („Думи і спогади”), П. Панч („Відлітають журавлі”), С. Голованівський („Меморіал”), С. Журахович („Пам’яті пекучий біль”), Т. Мороз-Стрілець („Голос пам’яті”), О. Ющенко („В пам’яті моїй”).

Говорячи про літературний портрет як мемуарний жанр, треба не забувати, що з ряду параметрів він дуже близький до художньої біографії й літературно-критичного жанру з такою ж назвою.

„Ми з деякою набридливістю підкреслюємо думку про близькість біографії, портрета та літературної критики, – наголошував В. Барахов, – зовсім не для того, аби розмити межі жанру літературного портрета. Ми хочемо лише акцентувати увагу на тому, що узагальнена характеристика, яка утворює його оповідну основу, включає в себе елементи інших споріднених жанрів, котрі підкоряються основному задумові портретиста. їхнє місце й роль у кожному конкретному випадку залежать від головної мети автора. Тому в середині портрета центр ваги, що незмінно припадає на саму індивідуальність людини, може зсуватися в той чи інший бік, утворюючи його різноманітні жанрові різновиди (літературний портрет як жанр мемуарно-біографічної прози, літературний портрет як документально-біографічну оповідь про давно померлого історичного діяча, яка ґрунтується на використанні іконографічних матеріалів, листів, мемуарів сучасників, літературний портрет як жанр критики тощо)” [5, 48].

Творча практика українських письменників переконує, що літературний портрет як жанр мемуаристики в чистому вигляді в ній існує рідко. Найчастіше твори цього жанру групуються в цикли про різних героїв, об’єднуючим центром яких є постать автора. Скажімо, спогади С. Крижанівського „Ми пізнавали неповторний час” являють собою поєднання трьох циклів літературних портретів за тематикою: „Фронтові друзі” – 14 портретів, „Учителі і соратники” – стільки ж, „Зустрічі на перехрестях” – 3 портрети.

Іноді, в українській літературі подібне зустрічається нечасто, літературні портрети постають як компоненти складнішої жанрової структури. Прикладом може слугувати тетралогія Ю. Смолича „Розповідь про неспокій”, що є велетенським мемуарним нарисом, в якому, крім характеристики суспільно-політичного життя впродовж кількох десятиліть, аналізу літературного процесу цього ж періоду, представлені літературні портрети багатьох письменників, учених, політиків. Подібний характер має і дилогія „Зустрічі і прощання” Г. Костюка.