5.6.8.1. Щоденник

Щоденник як жанр мемуарної літератури свої витоки має у творчості Августина Блаженного, Мікеланджело, Христофора Колумба. Відомі щоденники визначних письменників Гете, Пушкіна, Достоєвського, Толстого, братів Гонкурів. У ХХ столітті до цього жанру зверталися Т. Манн, Ф. Кафка, А. Жід, Ж.-П. Сартр, Фріш, В. Ґомбрович, О. Твардовський, Янка Бриль.

Щоденники здавна існують в українській літературі. Їхні витоки криються в перекладних історичних хроніках Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкелла, а також у літописах доби Київської Русі. Етапним твором, що тяжіє до щоденників є записники П. Могили, важливе місце посідають щоденники А. Пилиповича, М. Ханенка, Я. Маркевича. Класичними зразками цього жанру в ХІХ ст. стали „Журнал” Т. Шевченка, Щоденники П. Куліша, О. Кобилянської, а в літературі XX сторіччя щоденники А. Кримського, В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, А. Любченка, Ф. Рогового, В. Стуса, В. Захарченка. На початку ХХІ ст. опубліковані щоденники Олеся Гончара, М. Матіос. Це щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, записи автором певних подій, учасником і свідком яких він був. Жанрова специфіка щоденників полягає в тому, що в них відсутній єдиний сюжет, немає єдиного спільного ідейного задуму. Естетичної цілісності щоденникам надає сам автор. Його роздуми день за днем нанизуються на єдиний стрижень, у результаті чого щоденник набуває певної, досить умовної закінченості. Нормою в цьому жанрі є уривчастість, фрагментарність, необробленість оповіді, стилістична незавершеність фрази. „Письменницький щоденник, – відзначала дослідниця цього жанру Н. Банк, – постійно вбирає в себе ознаки різних прозаїчних і поетичних жанрів, але зовсім не просто їх механічно додає” [4, 20]. Щоденникам притаманне зведення воєдино фотографічного спостереження над життям і широке узагальнення дійсності.

Г. Костюк виділяє чотири жанрових типи щоденників. По-перше, це щоденники, автори яких „обдумано пишуть з розрахунком на публікацію. У таких записах вони оминають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й негативні деталі, навіть і суспільні дрібниці, та акцентують уяву... на головних питаннях часу, визначаючи своє місце в ньому” [21, 13]. Своє ставлення до подій навколишнього життя автори подібних мемуарів, а до них Г. Костюк зараховує Т. Шевченка, Л. Толстого, А. Жіда, висловлюють у публіцистичних чи філософських коментарях або відступах. По-друге, це щоденники, що містять „нотатки глибоко особисті, виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, „непристойними” [21, 13]. Зовнішній світ, вважає Г. Костюк, таких авторів не цікавить. Набагато більший інтерес викликають у них власні переживання, пристрасті, болі, трагедії. По-третє, серед щоденників трапляються й такі, котрі схожі на „докладні, але сухі, телеграфні нотатки: місцевість і дата перебування, інколи – дата і місце зустрічей, усякі події, факти, дрібні епізоди, дні, логічно ніби між собою не пов'язані, для читача незрозумілі” [21, 13]. Публіцистичні чи філософські пасажі тут зайві. Американський літературознавець як приклади подібних щоденників називає твори М. Куліша та М. Шагінян. По-четверте, трапляються щоденники, властиві переважно письменникам. Це нотатки щоденних спостережень, записи рідкісних вуличних висловів, народних говорів, професіоналізмів, схоплених характеристичних портретів, пейзажів і навіть нових тем, інколи з розгорнутою схемою сюжету. Саме такими щоденниками Г. Костюк вважає записні книжки М. Коцюбинського.

Згідно з іншою класифікацією, що її пропонує Т. Бовсунівська, бувають такі типи щоденників: „Щоденник-свідчення (С. Єфремов, С. Васильченко, З. Гіппіус); щоденник, породжений нарцистичними мотивами (В. Поліщук, О. Кобилянська); щоденник – документ самоаналізу та самонавчання (В. Винниченко, Л. Толстой); щоденник – пам’ять про себе самого (О. Кобилянська, Т. Шевченко, Ф. Кафка)” [10, 437].

„Актуалізація щоденника наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. пов’язана з тим, що у формі щоденників починають писати романи. Література нон-фікшн піднімається до рівня актуальної й високої літератури” [10, 434]. Переконливим свідченням процесів, помічених Т. Бовсунівською, є „Щоденник гейші” А. Голдена, „Нещоденний щоденник” Р. Іваничука, „Фріда” М. Гримич “Щоденник страченої” М. Матіос.