5.6.8. Мемуари

Мемуари (франц. memoires – спогади) – це суб’єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху конкретно-історичної постаті, здійснене письменником у художній формі із залученням ним справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду з внутрішнім світом героїв, соціальною та психологічною природою їхніх учинків. Спогадам обов’язково притаманна суб’єктивність. Вони завжди звернені в минуле. Для правильного осмислення подій мемуаристу необхідно мати певну дистанцію у часі. Жанровою особливістю мемуарів є наявність у них двох часових планів: тобто подвійна точка зору письменника на події: так він сприймав їх у реальному бутті, а такими – з урахуванням накопиченого життєвого досвіду, суспільної думки – вони постають у свідомості автора через роки.

Мемуари – це метажанрове утворення, яке тяжіє до самостійного літературного роду, що має добре розвинену жанрову систему. Найпростішою жанровою формою мемуарів є некрологи, письменницькі записники, нотатки. Більш складними видаються щоденники, літературні портрети. Інші форми мемуарної літератури нерозривно пов’язані з використанням уже готових жанрів художньої літератури, передусім оповідання, повісті та роману, рідше – нарису та есе.

Зародження мемуарів у світовій літературі пов’язують з творчістю Ксенофонта (V ст. до н.е.). Пізніше до спогадів зверталися Ю. Цезар, П. Абеляр Данте. Значні мемуарні твори в західноєвропейських літературах залишили Гете („Поезія і правда мого життя”), Руссо („Сповідь”). Витоки української мемуаристики сягають доби Київської Русі („Повчання дітям” В. Мономаха). Цінними творами мемуарної літератури є козацькі літописи („Літопис Самовидця”, „Действія презельной... брани Богдана Хмельницького” Г. Грабянки, „Сказаніє о войнє казацкой з поляками...” С. Величка). У XIX столітті до мемуарної творчості зверталися І. Срезневський, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, О. Барвінський, К. Устиянович та інші. У XX столітті мемуарна література дістає подальший розвиток („З літ дитинства” А. Заливчого, „Записки полоненого” О. Варрави, „Київські зустрічі” Є. Кротевича, „На калиновім мості” П. Панча, „Розповідь про неспокій” Ю. Смолича, „Роман пам’яті” Т. Масенка, „Думи і спогади” М. Бажана, „Третя Рота” В. Сосюри, „Меморіал” С. Голованівського). В дев’яності роки минулого століття з цікавими мемуарними творами виступили Б. Олійник („Два роки в Кремлі”), Р. Іваничук („Благослови, душе моя, Господа...”), Р. Гром’як („Вертеп”), В. Дрозд („Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок”), І. Жиленко („Homo feriens”). Вітчизняну мемуаристику суттєво доповнюють твори письменників української діаспори („Спогади про неокласиків” Ю. Клена, „На білому коні”, „На коні вороному” У. Самчука, „Розмови в дорозі до себе” І. Кошелівця, „Зустрічі і прощання” Г. Костюка, „Я – мене – мені. І довкруги...” Ю. Шереха, „Дар Евдотеї” Д. Гуменної). Початок ХХІ ст. ознаменувався появою цікавих мемуарних творів Ю. Андруховича („Таємниця”), В. П’янова („Ламані-переламані і... щасливі”), Т. Прохаська („З цього могло вийти кілька оповідань”), Д.  Павличка (“Спогади”), І. Жиленко “Homo feriens”.